Нехай я знаю, що ти не сердишся на мене, дорога." Кілька разів я перечитала цього листа, й мені здавалося,
що щоразу я відкриваю нові рядки. Голова моя паморочилася
від щастя.
З цього часу всі наші вільні вечори ми віддавали нашим зустрічам. Моє життя сповнилося сонцем і світлом. Я стала добрішою, веселішою, привітнішою.
Михайло Михайлович під час наших зустрічей був зовсім не той, яким я звикла його бачити.
Звичайно дуже серйозний, заглиблений у себе, на наших прогулянках він був такий веселий, так заразливо сміявся й жартував, що й мене, зазвичай теж серйозну, заражав своїм добрим настроєм. Часто я, жартуючи, запитувала, хто з нас старший.
— Я, — відповідав він.
— Віком — так, але не поводженням! — сміялася я.
У відповідь Михайло Михайлович хапав мене і швидко, швидко кружляв. Я щиро почувалася старшою, хоч мені тоді було 26 років, а Михайлові Михайловичу — 41.
У нас удома в той час збирався гурток самоосвіти, який ми організували з сестрою Зіною. Ми читали політекономію, історію культури, обговорювали, сперечалися. Я стала спізнюватися на збори гуртка, за що отримувала цілком заслужені докори. Проте часто, навіть буваючи на цих зборах, я була ніби відсутня. Інколи мені було совісно так заглиблюватися в особисте життя. Але це було сильніше за мене.
Зустрічалися ми з Михайлом Михайловичем здебільшого на вулиці або влітку десь за містом і, дуже рідко, у нас удома, коли нікого з наших не було.
Час наших зустрічей був обмежений, бо Михайло Михайлович був дуже зайнятий своєю роботою в статбюро, засіданнями, зборами тощо. Я так само часто працювала на вечірніх надурочних заняттях, щоб підзаробити. Нам не вистачало часу наговоритися, а бачити одне одного хотілося дедалі частіше й довше.
Ми обоє страждали від цього, але я, як спокійніша, легше переносила ці незручності. Михайло Михайлович дуже від цього мучився. Але нічого придумати ми не могли.
Після першої нашої зустрічі Михайло Михайлович запропонував мені класти записки в умовне місце. Поштова скринька була влаштована у вилозі мого жакета. Я роздягалася в передпокої, де висів телефон, яким Михайло Михайлович часто користувався.
Листувалися ми дуже часто, іноді щодня. Звичайно вранці, перед тим як піти на роботу, Михайло Михайлович писав мені й, прийшовши до бюро, клав записочку в нашу імпровізовану скриньку.
Перший час ми були так захоплені своїм щастям, що ні про що інше й не думали, нічим не тривожилися. А потім мене
почали охоплювати сумніви.
Я завжди вважала себе негарною, була дуже серйозною, малорухливою. Я не вміла зовні виявляти свої почуття.
А Михайло Михайлович був у цьому зовсім інший. Він так красиво, так ніжно й яскраво виявляв своє кохання, що мені іноді здавалося: я не можу подобатися людині з такою багатою й глибокою душею.
Я напівжартома, напівсерйозно говорила йому, що дивуюся його смакові, дивуюся тому, що він покохав таку малоцікаву, як я. У відповідь сипався потік пристрасного захоплення: я і красива, і добра, і чуйна, і ніжна тощо. Мені тільки й залишалося, сміючись, відмахуватися від цього каскаду ніжних, хвилюючих слів.
І все ж, коли я залишалася на самоті, до мене знову поверталися думки про те, що Михайлові Михайловичу тільки здається, ніби він мене кохає, що він, як письменник і людина з палкою уявою, кохає не мене, а інший, вигаданий ним образ.
От чому, коли він починав говорити щось цілком виняткове, наділяючи мене всіма гідностями, які в мені були і яких не було, я, щоб охолодити його, називала його коміком. Та йому й це було до вподоби. І в листах він почав підписуватися — "твій комік".
Своїми думками і сумнівами я ніколи не таїлася від нього, та це й було неможливо. Чутливий і спостережливий, він одразу, по виразу обличчя, погляду, ще раніше, ніж я встигала поділитися, вгадував, що зі мною.
Він завжди був щирим зі мною, навіть у тих випадках, коли ризикував щирістю завдати мені болю. Я дуже це цінувала й відповідала йому тим самим.
Гадаю, що це була одна з причин, які міцно й назавжди зв’язали нас.
Поступово переді мною розкривалося життя Михайла Михайловича. Він ділився зі мною своїми турботами, скаржився на неможливість приділяти досить часу улюбленій роботі — літературі. Потроху він розкривав переді мною свої сімейні обставини, говорив, що дружини він не кохає і що вона про це знає.
Мене часто непокоїло, що наші прогулянки забирають у Михайла Михайловича багато часу, що через це він мало пише. Проте Михайло Михайлович завжди переконував мене, що наші прогулянки його освіжають і необхідні йому як відпочинок.
Якось він сказав мені, що Віра Іустинівна невдоволена його щоденними прогулянками, робить йому натяки.
— Але знаєш, — додав він, — мені це прикро лише настільки, наскільки заважає моїй роботі й нашим зустрічам.
Відпустку ми вирішили взяти водночас, щоб не подовжувати розлуку. П’ятого червня я поїхала з сестрою Зіною, яка теж тоді служила в бюро, до нашої приятельки по гімназії в Мінську губернію.
Свою відпустку я провела добре. Затьмарювало її тільки те, що я не могла відповідати на листи Михайла Михайловича.
А сталося це так. Він не дав мені своєї адреси, бо й сам не знав, куди поїде. З грішми в нього було сутужно. Тому половину відпустки він пробув удома, а решту — два тижні — гостював у свого знайомого В. Г. Боровика в Кременці, Волинської губернії, звідки поїхав ще до брата.
Пошти в селі, де я гостювала, не було, за листами доводилося посилати за кілька верст. Часто турбувати свою приятельку мені було незручно, тому я листи отримувала із запізненням, так що на вказану адресу вже не могла відповісти.
Це дуже непокоїло мене, бо, знаючи Михайла Михайловича, я уявляла, як його тривожить моє мовчання. Так воно й було. Він писав:
"Представь себе хоть на минуту всю тревогу и беспокойство, наконец, нетерпение, с каким я ожидаю твоих писем — и тебе понятно будет мое состояние. Все мои предположения одно другого печальнее."
Михайло Михайлович того літа не відпочив. Повернувся він дуже схудлим. Хоч він і писав, що далекі поїздки кіньми, зміна вражень, краса природи й дружні турботи людей, до яких він заїжджав, освіжили його, проте все це водночас і втомило. Тим паче, що спав він за цей час не більш як 4 — 5 годин на добу.
Але він ніколи не сумував. Під час наших зустрічей він був, як і раніше, веселий, багато жартував і сміявся.
Наприкінці 1906 року в Чернігові було організовано культурно-просвітнє товариство "Просвіта".
Коцюбинський брав найдіяльнішу участь в організації цього товариства. Він дуже боявся, що його оберуть головою "Просвіти" й заздалегідь говорив мені, що не погодиться, бо робота в бюро та ще й це нове навантаження зовсім позбавлять його змоги писати.
Я ж передбачала, що його неминуче оберуть. І справді, так і сталося.
Його так одностайно й наполегливо умовляли, що він не зміг відмовитися. А погодившись, він, як то кажуть, із головою поринув у роботу. Михайло Михайлович завжди будь-якій справі, за яку брався, віддавався цілком, без останку.
У день відкриття "Просвіти" Михайло Михайлович оголосив привітання від філій львівського товариства "Просвіти". Ці привітання були надіслані на його ж прохання, бо він вважав, що привіт із Галичини створить моральне піднесення серед членів молодого чернігівського товариства.
Згодом Коцюбинський багато працював, щоб передплатити з-за кордону літературу для "Просвіти", організовував концерти, ялинки для дітей, вечори самодіяльності тощо.
Я запам’ятала грандіозний концерт у січні 1907 року, на який Михайло Михайлович запросив із Києва композитора Лисенка, співачку Дейш-Соницьку й співака Мишугу.
Для "Просвіти" орендували невеликий будинок (Богданова) на Миколаївській вулиці (тепер ім. К. Лібкнехта), з 5 — 6 кімнат. Для членів "Просвіти" відкрили бібліотеку. Коцюбинський хотів ще організувати кілька лекцій, але дозволу від поліційної влади на це не отримав.
Працював Михайло Михайлович для "Просвіти" багато, але морального задоволення від цієї роботи не відчував. Йому було прикро, що решта членів "Просвіти" працювали мало й мляво. Михайлові Михайловичу доводилося вести не тільки всю організаційну роботу, а часто й чорнову.
Жваву участь у роботі "Просвіти" брала й Віра Іустинівна, яка була скарбником товариства. Було ще два-три активні члени. А більшість швидко охолола.
Пам’ятаю, в дні моїх чергувань у бібліотеці туди часто ніхто за весь вечір і не заглядав.
Робота в "Просвіті" дуже стомлювала Михайла Михайловича. Нерви його були надзвичайно напружені. Він почав скаржитися мені на безсоння. Його мучили тривожні й важкі сни, враження від яких іноді непокоїли його кілька днів.
Зустрічалися ми, як і раніше, тільки під час післяобідніх прогулянок. Якщо не бачилися день-два, передавали один одному листи. Проте Михайло Михайлович дуже нервувався, коли щось заважало нам зустрітися.
Однак і умови наших зустрічей зазвичай не могли не нервувати нас, а особливо Михайла Михайловича при його надмірній вразливості. Оскільки ми зустрічалися на вулицях, ми, передусім, залежали від погоди. І в Михайла Михайловича з’явилося якесь забобонне ставлення до погоди, яке він дуже яскраво відбивав у своїх листах.
Якщо спершу ми жили тільки теперішнім, не дбаючи про майбутнє й не думаючи про минуле, то, чим далі ми зближувалися, питання про наше майбутнє, про влаштування спільного життя наполегливо поставало перед нами.
Михайло Михайлович часто говорив і писав мені про те, що не може жити без мене, що задихається в таких умовах. Не раз говорив, що й робота в нього йшла б краще, і здоров’я зміцнилося б, якби ми жили разом.
Але який вихід ми могли знайти з тієї ситуації, що склалася?
Єдина можливість — виїхати з Чернігова. Якось Михайло Михайлович мені сказав:
— Хочеш, поїдемо завтра? Ось так, як стоїмо! Я засміялася:
— А куди ми поїдемо?
— Куди очі дивляться.
— А якщо не влаштуємося? Ні, я так не можу!
Тепер, за радянського часу, це звучить дивно, але тоді це мало реальну основу.
Я знала, що й Михайлові Михайловичу було непросто влаштуватися на роботі в Чернігові — губернатор не затверджував, та й мені ледве вдалося отримати цю посаду.
— Треба спочатку підшукати щось, а потім уже їхати, — сказала я Михайлові Михайловичу.
Тоді він згадав про одного свого знайомого в Катеринодарі, який міг би допомогти в цій справі.