В знак того, що не сердитесь, гляньте на мене. Підніміть же Ваші очі, дорога, кохана."
Але я не звела очей. Я твердо вирішила, що цьому треба покласти край.
Наступного дня, привітавшись зі мною, Михайло Михайлович узяв олівець з мого столу й став щось писати на полях моєї робочої таблиці. Я, не давши йому дописати й не читаючи, стерла гумкою написане. Коцюбинський відійшов.
Через деякий час він поклав на мій стіл другу записку:
"Я больше так не могу. Я окончательно измучен неизвестностью — простили ли Вы меня. Я очень сожалею, что не сдержал вспышки своего чувства, — но чувство мое искренне и глубоко. Если бы Вы захотели выслушать меня, если бы Вы позволили мне встретить где-либо Вас — я рассказал бы Вам целую поэму, или — если хотите — драму о том, как я Вас полюбил. И я уверен, что Вы тогда иначе отнеслись бы ко мне, чем теперь. Не мучьте меня, ответьте мне, напишите хоть несколько слов: неизвестность хуже самой ужасной действительности. Не мучьте же меня."
Не знаю чому, але ця записка мені здалася нещирою. Я відповіла:
■"За яку дурненьку дівчину ви мене маєте, думаючи, що я вірю всьому, що ви пишете."
Далі своєї відповіді я точно не пам’ятаю, але зміст її зводився до того, що я радила йому звернути увагу на когось іншого.
Наступного дня Михайло Михайлович, роздаючи нам заробітну плату, разом з грішми вклав мені в руку записку:
"Вы роковым образом ошиблись. Но так, как Вы хорошее чувство мое считаете для себя оскорбительным, я никогда больше не позволю себе напомнить Вам о нем и даже о своем существовании."
Коли я прочитала це, то відчула, що все стало сірим і похмурим навколо мене.
Коцюбинський додержав своєї обіцянки. Він тижнями не приходив до нашої кімнати, навіть до телефону підходив з іншого боку, оминаючи нашу кімнату. У ті рідкі дні, коли Михайло Михайлович заходив до нас, він здавався мені таким чужим і холодним, як у тихий січневий вечір, коли я вперше зустріла його в Солониних.
Але поступово враження від нашої незлагоди розвіялося і в Михайла Михайловича, і в мене. Він, як і раніше, став часто заходити до нас у кімнату, привітно вітався зі мною, нібито нічого й не сталося. Проте вже не виявляв тієї уваги до мене, яку я відчувала раніше.
Проте я бачила, що ставлення його до мене залишилося колишнім. І я остаточно зрозуміла, що кохаю його. Інколи він знову уникав мене, був дуже замислений, заглиблений у свої думки. Він помітно змінився і фізично. Говорили, що він дуже хворий, що в нього якась серйозна хвороба шлунка.
Навесні 1905 року, взявши на два місяці відпустку, Коцюбинський поїхав за кордон. Повернувся він схудлим, із запалими очима і мав, як і раніше, поганий вигляд. Я довідалася стороною, що закордонні лікарі не знайшли в нього нічого серйозного, що всі його нездужання — на нервовому ґрунті. Лікарі порадили йому помандрувати, що він і виконав.
Згодом Михайло Михайлович мені говорив, що йому дуже хотілося написати мені з-за кордону і що це бажання було особливо сильне, коли його вражало щось красиве. Але він пам’ятав про свою обіцянку і вирішив виконати її.
Якось наприкінці 1905 року одна зі співробітниць бюро, Анна Трохимівна Белкінд, запропонувала мені піти на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Я радо погодилася.
Відразу ж після занять, нашвидку пообідавши, я зайшла за Ганною Трохимівною, і ми пішли. Іти треба було далеко, на протилежний бік міста, на Лісковицю. Ми дуже поспішали.
Коли ми прийшли, зібралося вже багато людей. Але найбільше було молоді.
Коцюбинський самітно сидів у глибині кімнати. Ми попрямували до нього.
З неприхованою радістю привіталася я з Михайлом Михайловичем і помітила, як зрадів і він цій несподіваній для нього зустрічі. Він поступився мені своїм місцем, став за моїм стільцем і поклав руку на його спинку. Проте нам не вдалося промовити й слова: до нього підійшли й попросили читати.
Читав Коцюбинський гарно — спокійно й виразно. Читав він "Цвіт яблуні".
Скінчивши читання, Коцюбинський підійшов до мене. Хтось приніс йому стілець. Я, між іншим, спитала Михайла Михайловича, чи вмирала в нього дитина.
— Ні, — відповів він.
— Мене часто запитують про це, — додав він потім.
У мене в цей час тяжко хворів брат. Я дуже нервувалася, погано спала. Від такої спостережливої людини, як Коцюбинський, не сховалася зміна, що сталася зі мною.
— Ви дуже змінилися останнім часом. Є причини? — спитав він. Я поділилася з ним своїм горем.
Михайло Михайлович так зворушливо і з таким співчуттям заспокоював мене, що мені легше стало на душі.
До нас підійшли й повідомили, що більше нічого не буде: боялися, що наскочить поліція. У місті була оголошена посилена охорона, і всілякі збори та вечірки заборонялися. За Коцюбинським зайшла Віра Іустинівна, і вони пішли разом.
Я відчула, що цей вечір зблизив нас і що він не байдужий до мене. І справді, вже наступного дня я одержала від нього записку, хвилюючись розгорнула її і прочитала:
"Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас. Порой мне кажется, что Вы ненавидите меня и избегаете — тогда я стараюсь не показываться Вам на глаза. Иногда же мне сдается, что такое большое и сильное чувство не может, не должно пропасть бесследно. Как мне хочется поговорить с Вами! Но я у Вас ничего не прошу. Я всецело отдаю себя во власть Вашего доброго сердца. Захотите — ответите, не захотите — не ответите. Если Вам неприятно, что я пишу, порвите этот клочок и не отвечайте. Я больше не буду надоедать Вам."
Я відповіла, що згодна зустрітися з ним. Добре пам’ятаю той вечір... Це було 3 січня 1906 року. Погода була на диво тепла. Танув сніг. Дорогою блищали калюжі, що відбивали тьмяний світ ліхтарів. Низенькі будиночки з наглухо зачиненими віконницями, білі від нещодавно випавшого снігу, мирно дрімали у вечірній тиші. Тепле й вологе повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадували весну.
Михайло Михайлович уже чекав на мене. Він стояв на розі вулиці, очевидно не знаючи, з якого боку я з’явлюся. Я привіталася з ним:
— Бачите, я прийшла! А ви запевняли, що я не наважуся.
Михайло Михайлович нічого мені не відповів. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі. Так само мовчки взяв він мене під руку. Обличчя його я не бачила — вулиця була погано освітлена. Мовчки пройшли ми квартал.
— Я розповім вам цілу поему, вірніше драму, про те, як я вас покохав, — сказав він уривчастим голосом. — А ви?
— Я не прийшла б, коли б не кохала...
— Розкажіть мені про себе, — попросив він.
І я здивувалася, як легко й довірливо стала розповідати йому про своє дитинство і свою сім’ю: раніше я ніколи нікому нічого про себе не розповідала.
Я була дуже потайною й недовірливою до людей. Умови безрадісного життя зробили мене такою.
Михайло Михайлович теж розповів мені про своє дитинство, про матір, яку він дуже любив.
Він, так само як і я, був старшим у сім’ї, залишившись у двадцять два роки після смерті батька. Йому доводилося піклуватися про матір і молодших дітей. Розповів, що і тепер у нього велика сім’я — четверо дітей, сліпа матір і сестра, які живуть з ним.
Довго ми блукали того вечора безлюдними вулицями заснулого міста. Нам не хотілося розлучатися.
Нарешті Михайло Михайлович, поглянувши на годинник і зітхнувши, зауважив:
— Мені пора, моя рідна!
І ми попрощалися, домовившись побачитися наступного дня.
Повільно, повільно верталася я додому... Мені хотілося якнайдовше бути на самоті...
Щаслива й схвильована я прийшла додому, взяла була книжку, але не могла читати, нічого не розуміла.
Наступного дня, прийшовши в умовлене місце, я не зустріла Михайла Михайловича. Трохи почекавши, я пішла в бюро.
Того дня в нас було засідання.
Зібралися в кімнаті, де я працювала, — вона була найбільша. Біля зсунутих столів, освітлених гасовою лампою, зібралася група співробітників, і серед них Михайло Михайлович з Вірою Іустинівною. Я зрозуміла, чому Михайло Михайлович не прийшов.
Я попрямувала до другої групи, що розмістилася в глибині погано освітленої кімнати. Усі стільці були зайняті. Коцюбинський приніс мені свій стілець, а собі взяв з іншої кімнати.
Наступного дня, вітаючись зі мною, Михайло Михайлович поклав мені на стіл листа в конверті, голосно сказавши при цьому:
— Спасибі, я прочитав.
Ці слова були призначені для сусідів. Я довго не наважувалася розкрити конверт; боялася, щоб сусіди не зацікавилися, у чому справа. Нарешті, вибравши зручну хвилину, я прочитала:
"Я не знаю, как мне испросить у тебя прощение, моя дорогая, моя единственная. Но я был захвачен врасплох. Я знал, что я уйду один, но в то время, как я выходил, мне заявили: "Я иду с тобой на заседание" — и я был лишен свободы, не успев даже предупредить. Что я пережил в этот момент, как мне было досадно и больно, не буду рассказывать тебе. В это время я больше думал о тебе, о том, что ты ждешь меня и недовольна, что ты бог знает что можешь подумать обо мне. Не сердись же, голубка, на меня, остынь: ведь я перемучился не меньше твоего. Теперь надо устраивать так, чтобы подобные случаи не повторялись. Но как мне ни тяжела такая продолжительная разлука с тобой, я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь. Это такое огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я, буквально, пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поет, что-то окрыляет мысль, очищает чувство. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: я счастлив! И я едва сдерживаюсь. Что-то сильное и могучее захватило меня — и я никому не позволю отнять у меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, моя ты безкінечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, безумно, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою, еще раз услышать, что ты моя. Нет, ты должна еще сегодня, хоть на момент, на мгновенье доставить мне счастье."