Довелося погодитися зі мною, але тут почалася суперечка між двома професорами, чи можна мене відпустити додому. Один був «за», другий — «проти». Нарешті це мене розсердило, і я попросив скликати консиліум для з’ясування питання. Учора нарада відбулася, і мені дозволили, без шкоди для здоров’я, виїхати у вівторок 22-го, але з пересторогами: до вокзалу каретою, у поїзді купе 1-го класу і в Чернігові знову карета. Почуватимуся архієреєм і благословлятиму обома руками. Вдома сподіваюся швидше поправитися і побачитися з тобою. Я заскучав до неможливого. Хоч би одним оком глянути на тебе. З Чернігова напишу, коли матиму змогу вийти на прогулянку. Як же ти, моя люба? Чи здорова, чи не нудьгуєш? Цілую тебе — якщо це може хоч трохи втішити тебе, — і обіймаю. Пишу мало, заважають, та й узагалі було незручно. Ще цілую.
Твій.
Аплаксіна. СТОРІНКИ СПОГАДІВ
Моя перша зустріч з Михайлом Михайловичем сталася в 1902 році.
Якось у січні, в суботу, я зайшла до своєї приятельки, Зіни Солонини, батько якої був членом губернської земської управи. У яскраво освітленій кімнаті зібралося вже кілька гостей. Через деякий час після мого приходу у дверях з’явилася пара, що відразу привернула мою увагу.
Вона — з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він — стрункий, елегантно вбраний. Вражали матова блідість його обличчя і темні очі, що дивилися уважно й вдумливо. Це були Коцюбинські — Михайло Михайлович і його дружина Віра Іустинівна.
Коли мене знайомили з ними, Зінина тітка зауважила Коцюбинському:
— Це ваша майбутня співробітниця, Михайле Михайловичу!
Коцюбинський нічого не відповів на це, очевидно не звернув на мене жодної уваги. Він сів біля господаря дому, і вони поринули в ділову розмову про збірники, друкарні тощо, не беручи участі в загальній, досить жвавій, бесіді.
Сиділи Коцюбинські недовго. Я помітила, як Михайло Михайлович глянув на Віру Іустинівну, вони разом підвелися і почали прощатися.
На вмовляння господарів залишитися, Коцюбинський відповів, що йому лікарі заборонили пізно лягати; це енергійно підтвердила і Віра Іустинівна.
А, між тим, ще не було й 10-ї години.
Коли Коцюбинські пішли, ті, що залишилися, заговорили про них. Я запам’ятала характеристику, яку господар дому дав подружжю Коцюбинських: "Михайло Михайлович — людина з хитринкою, а ось Віра Іустинівна — проста й відкрита душа".
Пригадуючи згодом не раз цю оцінку, я дивувалася її поверховості.
Через кілька днів після цієї зустрічі я вперше пішла на роботу в статистичне бюро губернського земства, де працював тоді й Михайло Михайлович.
Скажу кілька слів про статбюро, оскільки багато років життя Михайла Михайловича і мого тісно були пов’язані з цією установою.
Службова атмосфера в земстві, як відомо, значно відрізнялася від інших установ того часу. Традиції бюрократизму і чиновницький дух, що міцно вкорінився в укладі державних установ, у земстві відчувалися менше. Дихалося тут трохи вільніше.
Наприклад, у нас, у статбюро, деякі співробітники відзначали день 1 травня: у цей день ми не виходили на роботу. Організовували добровільний збір пожертв для політичних засланців або на якусь іншу громадську справу. Пам’ятаю, в 1908 році Михайло Михайлович організував збір для галицького письменника Івана Франка, який після тривалої хвороби зазнав матеріальної скрути. У нас практикувалися виробничі наради і навіть товариські суди.
Група співробітників, до якої належали Михайло Михайлович і я, організувала при бюро бібліотеку. Ми складалися грішми, щоб передплачувати нові журнали: "Русское Богатство", "Современный Мир", "Былое", збірники "Знание", "Альманах". Спільно купували й усі новинки російської та іноземної літератури. Згодом у нас утворилася досить велика бібліотека, яка проіснувала майже до 1916 року. Іноді ми частину книжок пересилали у в’язницю для політичних в’язнів.
Адміністрація міста тримала бюро під особливим наглядом: обшуки робилися в нас у самій установі досить часто; такий стан, мені здається, значною мірою визначався складом співробітників статбюро. У період, коли я поступила в бюро, серед співробітників було кілька осіб, які відбули політичне заслання. Були українці, які навіть на роботі говорили тільки українською, що в ті часи було рідкістю, а Михайло Михайлович на роботі завжди розмовляв тільки російською мовою.
Була в нас і група молоді, що лише недавно залишила шкільну лаву. У літній час цю групу іноді поповнювали студенти, які приїздили на канікули й заробляли в нас на тимчасових роботах. Уся ця молодь вносила в одноманітне й монотонне життя дореволюційної установи невловимий, проте відчутний струмінь протесту і скептицизму, який, природно, непокоїв місцеву владу.
Очевидно, зважаючи на всі ці причини, поліція й уважала за необхідне час від часу перевіряти вміст наших столів.
Обшуки траплялися часто і в нашому домі, особливо в 1907 і 1908 роках. У нас іноді зберігалася нелегальна література, друкарський шрифт.
На ім’я сестри Зіни надходила з Женеви газета "Искра". Проте обшуки минали благополучно.
Пригадую такий випадок: пристав, що робив у нас обшук, звернув увагу на мій письмовий стіл, у якому знайшов багато листів. Відклавши пачку листів на стіл, він сказав: "Це я візьму з собою". Це були листи Михайла Михайловича. Я не хотіла, щоб вони потрапили до поліційного відділку, і ламала голову, як би мені цьому перешкодити.
Однак мені пощастило. Переходячи в іншу кімнату для обшуку, пристав залишив листи на столі. Я швидко схопила їх і заховала в стіл подалі, а на їхнє місце виклала іншу пачку листів. Повернувшись за листами, пристав із деяким сумнівом покрутив у руках відкладену пачку, проте нічого не сказав і поніс її з собою. За два-три тижні листи мені повернули.
У ті часи влаштуватися на службу, особливо жінці, було справою нелегкою. Моя мати після смерті батька-землеміра одержувала пенсію всього 8 карбованців на місяць. Природно, що мені, як старшій у сім’ї, після закінчення гімназії довелося разом з матір’ю піклуватися про виховання молодших дітей, яких, крім мене, було ще шестеро. Перші два роки після гімназії я влаштувалася на урок у виїзд до одного з чернігівських поміщиків, що давало мені змогу грошову плату за роботу повністю пересилати матері.
Однак треба було думати про щось більш стале і постійне. Коли мені пощастило поступити на службу в статбюро при земстві, я з радощів, як то кажуть, землі під собою не відчувала. Я чула, що в бюро непогана атмосфера і є цікаві люди.
Прийшовши на роботу, я з жадібною увагою спостерігала нове для мене життя. Освоїлася я швидко. Проте так само швидко й розчарувалася. Загалом це було все-таки вузьке коло людей з монотонним і нудним життям, одноманітність якого значною мірою "оживлювалася" плітками.
У рік мого вступу робота в статбюро тільки-но розгорталася. Завідувача бюро не було. Його обов’язки виконував один із членів губернської земської управи, але в бюро він ніколи не заглядав, папери на підпис носили йому в управу.
Роботи в статбюро було небагато, і працювали не поспішаючи. Винятком був відділ сільськогосподарської поточної статистики, де робота завжди кипіла, особливо перед земськими зібраннями і виданнями с/г статистичних збірників, які виходили, якщо не помиляюсь, три-чотири рази на рік. Завідував цим відділом М. М. Коцюбинський. Штат у нього був невеликий — спочатку 2, а потім 4 особи. Через те Михайло Михайлович часто мобілізовував співробітників інших відділів, серед них у перші два роки і мене.
Статбюро містилося на Петербурзькій вулиці (тепер Червоноармійська). Це був край міста, що весь потопав у садках. Одноповерховий будинок з шістьма кімнатами стояв у глибині двору. З обох боків до будинку прилягав невеличкий парк із чудовою тінистою алеєю з кленів, куди навіть у найсонячніший літній день не проникало сонячне проміння.
Я сиділа в кімнаті, через яку Коцюбинський проходив щодня до телефону, що висів у передпокої поруч. Проходячи через нашу кімнату, Коцюбинський завжди затримувався на хвилину, щоб привітатися зі співробітниками. Він кожному привітно тиснув руку.
Пам’ятаю, в перший день моєї роботи в бюро Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, назвав своє прізвище. Не знаю чому, але мені було неприємно, що він забув про нашу зустріч у Солониних кілька днів тому.
Поведінка Михайла Михайловича з співробітниками була простою, по-товариському, проте він тримався відокремлено й дуже стримано. Близьких, приятельських стосунків у бюро він не мав ні з ким. Але якщо треба було когось визволити з біди, чимось допомогти, Коцюбинський виявляв незвичайну чуйність.
Приміром, у нас у бюро працювала Ганна Трохимівна Белкінд, сестрі якої після відбуття політичного ув’язнення треба було виїхати за кордон. Коцюбинський не тільки дав їй листи до своїх знайомих, а й особисто писав за кордон, прохаючи допомогти їй влаштуватися. Були й інші подібні випадки.
На роботі Михайло Михайлович був з усіма надзвичайно ввічливий, чемний. Його витримка завжди вражала мене.
Уже тоді, коли я була добре знайома з ним, я якось запитала в нього:
— Як це ти можеш бути з усіма однаковим? Я не можу приховати від людини, якщо вона мені неприємна. Та й не вважаю за потрібне приховувати. А ти з усіма чемний і ласкавий.
Він відповів:
— А навіщо ж ображати людей? Я не люблю бути грубим з людьми, але й не дозволю підійти до мене близько людині, яка мені неприємна.
Поміркувавши, додав:
— Маленька пташка може відпочити навіть у кущі шипшини, а корова близько до нього не підійде.
Проте стриманість Михайла Михайловича аж ніяк не пояснювалася флегматичністю. У нього був жвавий, вразливий і навіть запальний характер. Але він, за рідкісними винятками, чудово володів собою.
Пригадую такий випадок... Якось під час нашої прогулянки за містом на нас напав хуліган (чи божевільний). Він так само раптово зник, як і з’явився.
Я страшенно злякалася. Михайло Михайлович, мабуть, теж був схвильований, але й далі розмовляв зі мною так, ніби нічого не сталося. Я позаздрила його спокою, про що й сказала вголос. Він відповів замислено:
— А знаєш, зі мною був такий випадок: я кинувся з ножем на батька!
І Михайло Михайлович розповів мені, як це сталося.