( )
Твій.
316.
2.XІІ 1912. Київ.
Дорогий Шурочку!
Є анекдот про цигана, який твердив, що його батько помер голодною смертю «між двома хлібами». Як так? А дуже просто: старого (торішнього) вже не було, а новий іще не поспів.
От щось подібне і з моїми враженнями: зовнішніх я ще не отримую, а для того, щоб жити запасами, черпати з себе, немає ще належної свіжості організму. От і почуваюся я в цей невдячний період особливо бідним і всім моїм кореспондентам відповідаю на листи короткими листівками, що дають мені змогу приховати цю бідність вражень. Від тебе не сховаєшся, дитинко, хоч я, розраховуючи на більшу твою поблажливість до мене, менше ризикую. А все ж, після кожного мого листа до тебе я мимоволі уявляю собі тебе за читанням його й бачу зневажливу гримасу: як нецікаво! Так, нецікаво. От і зараз мушу звернутися до найнудніших подробиць: одужую (обережніше — одужую), але сплю й їм іще погано. За останній тиждень додав у вазі 534 ф., а це недобре. Утішають мене, що я можу пролежати й до нового року, все залежить від того, чи будуть ускладнення. Тепер мені ще прикріше, що не побачуся з тобою, коли ти повертатимешся з Петербурга. Доля так часто й жорстоко колотить мене останнім часом, що я змушений, щоб примиритися з життям, згадувати все добре, колись нею подароване.
А тепер я вдячний їй, коли вона приносить мені листа від тебе, промінь сонця чи квітку.
Я ще дивуюся, як я не зробився буркотуном, дратівливим, похмурим. Усе ж я в поблажливо-благодушному настрої й часто посміхаюся з усього свого лиха. Нічого! Колись буде й краще! Пусте. Лікарям це особливо подобається. Завтра-післязавтра чекаю твого останнього листа з Петербурга. Потім перерва — і писатимеш уже з Ч[ернігова]. В[іра] І[устинівна] поки не змінила свого рішення приїхати 5-го й пробути до 10-го. Позавчора був у мене Євген Пантелеймонович Добровольський. Він приїздив робити замовлення якійсь друкарні й того ж дня мав знову їхати. Бадьорий, здоровий, виглядає добре. Він тебе, щасливець, швидше побачить, ніж я. Як ти себе почуваєш, відпочила, чи перетравила враження? Будь розумницею й бережи себе.
А то нікому буде любити мене. Цілую тебе, моє щастя, люблю тебе, серце моє.
317.
5.XII 1912. Київ.
Дитинко! Так сумно було прочитати у твоєму листі від 4.XII — «останнє»! Не люблю цього слова в наших стосунках із тобою.
Щойно повернешся додому, зараз же напиши мені, а в дорозі бережися, не застудись (адже зима). І намагайся менше втомлюватися. Дуже ти мене порадувала, голубко, надією на можливість побачитися в Києві. Мені навіть не віриться, що ти наважишся спеціально приїхати до Києва. У будь-якому разі я підбадьорився душею й тілом від самої надії. Мені здається, що найзручніший час для зустрічі — неділя, 16 грудня. У суботу ти могла б виїхати на ніч, неділю провести тут і в неділю ж увечері виїхати назад. Тільки це дуже виснажливо — не спати дві ночі поспіль. А, може, у тебе інший план. Думаю, що після 16-го буде важче, наближається Різдво і хтось із домашніх приїде до мене. Мене, здається, цього місяця не відпустять із клініки. Після несподіваних хвороб, про які я тобі писав, я одужую (вже їв курячу котлету, а сьогодні навіть шинку), але ще не повернувся до того стану, в якому був до захворювання. Тоді справа вже йшла на поправку, а тепер я хотів би одного: щоб не стало гірше. Мої лікарі втішають мене, вважають, що серце працює краще, а все ж я ще добре себе не почуваю.
А головне — не працюю. Це мене гнітить. Нарешті, стає небезпечним і з матеріального боку. Адже утримання моє тут коштує понад 100 руб. на місяць, а я нічого не заробляю. Бюджет не витримає. Не думай, утім, дорога моя, що я кисну чи впадаю у відчай. Моя легковажність — як ти це називаєш, або філософське ставлення до життя, як я смію думати — рятує мене від трагічних нот.
«Усе буде добре» — ось мій девіз.
Проте, голубко, мушу закінчувати листа, прийшов лікар на розмову й забрав чимало часу. Цілую й обіймаю тебе міцно-міцно. Люблю тебе, серце моє. Напишу в неділю або в понеділок. Ще цілую. Не забувай твого.
318.
11.XII 1912. [Київ.]
Мила Шурочко! Чи отримала ти мого останнього листа в Петербург від 5-го? Ти мала б отримати його 7 або 8-го, у день від’їзду. У цьому листі я запрошував тебе приїхати до мене в неділю, 16 цього місяця. Це, здається, єдиний день (адже в будні ти навряд чи можеш приїхати),
який найзручніший для нашої зустрічі, бо, можливо, на Різдво я зможу залишити клініку. Здоров’я моє останніми днями помітно поліпшується, я сплю, відчуваю певний апетит і відносну бадьорість, що свідчить про нормальну діяльність серця. Мені дозволили півгодини вставати з ліжка, і я вже четвертий день просиджую ці півгодини у кріслі. Якщо ніяких несподіваних ускладнень не буде, можливо, що на Різдво мені дозволять поїхати додому. От я й говорю про неділю, 16 цього місяця, як про єдиний зручний для зустрічі день. Ти могла б прийти до мене раніше 3-ї години, наприклад о 2-й, а я, знаючи наперед про твій приїзд, узяв би для тебе дозвіл на позачергове відвідування. Зайти треба з під’їзду, роздягтися на першому поверсі й піднятися на другий, спитавши, де палата № 9. Якщо б тебе не допускали, скажи, що маєш дозвіл д-ра Рафієва. Але тільки попередньо я повинен знати, що ти приїдеш, щоб попередити можливі зустрічі в мене з чернігівцями, які все ж навідують мене. Якщо тобі з якоїсь причини не вдасться зібратися до Києва в неділю, не сумуй, серце моє. У мене є надія, що в Чернігові ми не раз побачимось. Я все чекав обіцяного листа з дороги, але досі не дочекався. Як ти поїхала, чи здорова, чи не дуже втомилася? Хотілося б мені бодай поглянути на тебе, поцілувати й притиснути до серця. Якщо не вдасться зробити цього в Києві — залишається Чернігів.
Гляди, моя голубко, відповідай мені докладно на цього листа одразу ж, та й узагалі напиши, як доїхала, як себе почуваєш, що нового побачила, почула й дізналася. Я у своїй палаті наче у в’язниці от уже скоро два місяці. Дуже мені важко це відокремлення від усього світу, неможливість руху, брак свіжого повітря — а ще важче вимушене бездіяння. Ну, будь здорова, серце моє. Люби мене так, як люблю я тебе, і цілуй мене міцно у відповідь на мої міцні поцілунки.
До побачення! Пиши. Твій.
319.
13.XII 1912. [Київ.]
Навіщо ти, мій дорогий Шурочку, так хвилюєшся й засмучуєшся, та ще й просиш мене в чомусь пробачити тебе! Невже ти винна, що захворіла, хіба можна сердитися чи не сердитися на хворобу? Справді, вийшло дуже прикро й навіть трохи важко і для мене, але що ж вдієш. Кілька днів, чекаючи твого приїзду, я від радісного хвилювання не міг ні їсти, ні спати. Мені багато коштувало зусиль, щоб убезпечити тебе від незручних зустрічей, узяв для тебе дозвіл прийти до мене о 2-й годині — і лікар так старався, що скоро вся клініка знала, що до мене хтось приїде й буде допущений у позачерговий час. На твої листи я вже не міг відповісти: перший отримав у п’ятницю ввечері, коли можна було гадати, що ти вже в поїзді, а другий у суботу вдень. З другим листом ціла історія, і я певен, що його хтось читав. Але хто й де — ось питання. Написаний він був, за твоїм визнанням, 12-го ввечері, а чернігівський штемпель від 14-го. Де ж він був 13-го? Якщо ти його 13-го ранку кинула в скриньку, то він мав бути проштемпельований 13-го й надійти сюди 14-го. Лист прийшов розпечатаний з явними слідами цього на одному з коротких боків конверта, підкладений потім акуратно на своє місце. Але де й хто його читав? Чи не брала ти його з собою в бюро й не залишала в кишені пальта? Тоді все пояснюється. А, може, на пошті хтось поцікавився. Пригадай, як було, де лист пробув 13-го й напиши мені докладно. Це мене цікавить.
Повертаюся до очікування тебе. Два дні — у суботу й у неділю я одягав свій костюм, щоб не бути схожим на хворого, сидів і чекав. І скільки разів чув кроки в коридорі, стільки разів виходив назустріч і, нарешті, від руху й напруженого чекання страшенно втомлювався й не міг спати. Коли ж і в неділю тебе не було і не надійшло листа, я дуже занепокоївся — чи все благополучно з тобою, дорога. Нарешті вчора ввечері був лист від 14-го. Невже він ішов до Києва так довго, що надійшов на 4-й день? Що це з твоїми листами? Так, прикро вийшло, але я й на одну секунду не звинувачував тебе ні в чому. Я знаю, що якби ти могла, ти приїхала б до мене. Тепер це вже, мабуть, не вдасться. Я почуваюся настільки добре, що можу розраховувати на швидке повернення додому. Але коли це буде — на Різдво чи на Новий рік — ще не знаю. У суботу або в неділю (23-го) приїде В[іра] І[устинівна] і залишиться тут на всі свята. Тож писати ти можеш мені до 20-го цього місяця і то в такому разі, якщо 20-го вчасно кинеш листа на пошту. Бачиш, як довго йдуть листи з Чернігова, довше, ніж з Петербурга чи навіть із-за кордону.
Як ти себе почуваєш, моя дорога? Хотів би бути
з тобою, щоб утішити тебе після невдачі й аж до того часу
цілувати, доки мої чудові оченята не стануть веселими й
задоволеними. Будь здорова, моя єдина, серце моє.
Пам’ятай, що я тебе люблю й любитиму, що б не сталося. ( )
Твій,
320.
20.XII 1912. [Київ.]
Серце моє! Як же ти себе почуваєш, уже краще? Чи отримала ти мого останнього листа від 18-го, у якому я просив тебе не засмучуватися невдачею, примиритися з фактом і не втрачати надії на краще майбутнє? Дивися ж, моя добра голубко, виконай моє прохання.
Я, як запевняють лікарі, на шляху до одужання. Суб’єктивно ж не можу похвалитися добрим самопочуттям. Чомусь не твердий на ногах, менш твердий, ніж був тиждень тому. Якась слабкість у всьому організмі. Лікарі посміхаються й запевняють мене, що це так здається. Може, й здається, тільки вже надто вперто й довго. Сплю знову краще й їм більше. Особливо багато знищую фруктів і думаю, що фрукти розорять мене, тим більше, що нічого не заробляю.