У Чернігові я, у всякому разі, пробуду тижні два — і ми побачимось. Побачимось, сподіваюся, і тут, я напишу тобі, коли приїхати. Можна, звичайно, і в будень. Тепер же ти не пиши мені (до повідомлення), бо сюди збирається В. І.
Утомлюють мене відвідувачі, але боротися з цим важко. На новий рік стільки отримав привітань, що немає фізичної можливості всім відповісти,—тому не відповідаю нікому.
Уже третій день сьогодні мені краще. Можу їсти — учора навіть пообідав і з’їв цілого рябчика. Дві останні ночі спав і самопочуття ліпше. Учора була в мене чернігівка — В. Юркевич (скрипалька) і визнала, що я виглядаю зовсім непогано. А тим часом я знову втратив у вазі за останній тиждень 8 ф.
Однак — дивно: я нічим не засмучуюсь. Лише дві речі важко переносити: розлуку з тобою і неможливість писати. У травні цього року я почав писати капрійські картинки, але через виїзд за кордон перервав роботу і досі не встиг її закінчити. Тепер редакція "Вісника" буквально вирвала в мене для січневої книжки цю незавершену річ і надрукувала її. Коли матиму відбиток, надішлю тобі.
У XII кн. "Современника" є моє оповідання. Здається, ви отримуєте цей журнал?
Неприємно мені, що ти не веселися. Так не можна, голубко. Може, вечірка 5-го розважить тебе. До наступного листа, моє серце. Від тебе не скоро отримаю — доведеться тобі кілька днів утриматися від листування. Цілую тебе, моя Шурочко. Люблю тебе. І ти мені снишся, причому досить часто. Обіймаю.
Твій.
325.
5.I 1913. [Київ.]
Дякую тобі, дорогий Шурочку, за вітання й побажання на новий рік. Цілую тебе міцно за них, за все й навіть без жодного приводу, просто тому, що хочеться поцілувати. Я вже писав тобі, що в ці дні тобі незручно приїхати. Боюся, що я тебе так само підвів, як і мене, хоча ще не впевнений. Мені дуже хочеться бачити тебе і чомусь здається, що навіть більше, ніж тобі — мене.
Я знову поступово одужую. Більше й спокійніше сплю, повертаються апетит і сили, за останній тиждень додав у вазі 4 ф. Ти цікавишся, чому то добре, то погано додавати у вазі. Бачиш, коли я спочатку втрачав — ця втрата була за рахунок набряку ніг, унаслідок поганої діяльності серця, але коли набряк спав і я дійшов у вазі до 3 п. 23 ф. — мені сказали більше не худнути — і я поправився. А потім знову схуд на 8 ф., отже — це погано. Сьогодні я зважувався й виявилося, що за тиждень додав 4 ф. Це вже добре. Власне, я ніколи (за винятком 3—4 днів) не лежав увесь день, не встаючи. Вранці, о 7-й годині, я підводжуся, взуваюсь і надягаю лікарняний халат. Здійснюю свій туалет і п’ю молоко. Усе це займає 35—40 хвилин. Увечері я вмиваюся, готуюся до сну — так само на ногах і приблизно стільки ж часу. Отже вже годину чи півтори на добу я не лежу. Коли здоров’я моє поліпшилося, мені дозволили надягати халат і сидіти годину в кріслі, але я дозволяв собі, зважаючи на самопочуття, сидіти й дві години. Останнім часом я весь день проводив у ліжку, але вчора вже встав серед дня і сидів у кріслі. Найбільша незручність — з їжею. Годують надзвичайно одноманітно, несмачно, по-казенному. Як сестра милосердя не старається (вона дуже дбає про мене) — усе одно виходить погано. Вранці, о 7-й год., я п’ю молоко з сухарями, а коли апетит кращий, то понад молоко ще склянку ячмінної кави. О 10-й годині сніданок. Дають — макарони, бульйон, пудинг із риби, котлету курячу, кашу (щось одне, звичайно). О першій — обід із 2 страв + солодке. Завжди курячий суп, засипаний манною крупою (несмачно), курячу котлету, рибу, вареники з сиром, котлети з картоплі чи з рису — на великі свята — рябчика або осетрину. На солодке — муси фруктові, желе, компот. На вечерю — о 5-й годині — різні каші, кисляк, бабку з рису або з вермішелі. А головне, що все це не особливо добре приготоване й раз і назавжди встановлене за днями. Цикл замикається одним тижнем. На наступний тиждень — знову те саме й так увесь час. Набридло неможливо. Я намагаюся урізноманітнювати їжу (якщо мені краще) фруктами — яблуками, виноградом, мандаринами або солодким печивом і мармеладом. Ну, здається, відповідаючи на твої запитання, я перестарався й наповнив дрібницями весь лист. Пробач, голубко. Не пиши мені, поки я не повідомлю тебе. Напишу тоді тобі, також, коли ти могла б приїхати, а ти повідом мене заздалегідь про день приїзду. До швидкої зустрічі, моє серце. Як ти виглядаєш, моя хороша? Цілую тебе міцно, як люблю.
Твій.
7.I 1913. [Київ.]
Дорогий Шурочку! Яка прикрість, що ти не приїхала 3-го. У мене нікого не було з домашніх. Але ж я не знав, бо збиралися — і, головне, я не встиг би написати тобі про можливість приїхати. Листи йдуть сюди жахливо. Наприклад, останній, від 2 січ., має штемпель Чернігів. пошти 4, Київ. — 5, а отримав я 6-го, тобто на п’ятий день після написання листа. І так майже завжди. Ти знаєш, моя голубко, що я скоро можу опинитися вдома. Проф. Образцов залишив мене тут на невизначений час, а інший лікар, прив.-доцент д-р Стражеско, головний знавець серця, не погоджується з ним: він каже, що серце моє значно виправилось і що, лежачи в клініці, я ніколи не одужаю, бо одноманітна обстановка, відсутність свіжого повітря та вражень, а також набридлий стіл — діють на мою психіку гнітюче. Що домашня обстановка з кількома кімнатами, знайомими речами, кращим доглядом і різноманітною їжею прискорить моє видужання. Режим і способи лікування (по суті дуже одноманітного) мені добре відомі, і я можу й контролювати своє серце, і лікувати його без лікаря, за допомогою рецептів, які мені дадуть тут. Сьогодні або завтра відбудеться консиліум — і якщо всі погодяться — я поїду додому. Не зараз, звичайно, а днів за 10, щоб мати змогу призвичаїтися до зовнішнього повітря і не простудитися в дорозі. Почуваюся останніми днями значно краще, сплю, маю апетит, самопочуття досить пристойне, встаю з ліжка. Ти б, моя голубко, могла скористатися цим тижнем і приїхати до мене. Добре було б, якби ти встигла повідомити мене про день приїзду. Розраховуй так, щоб наша зустріч відбулася до суботи цього тижня, бо в суботу можуть приїхати за мною. Коли приїдеш, заходь о 2-й годині, роздягайся внизу і якщо хтось тебе зупинить, скажи, що маєш дозвіл від д-ра Рафієва. Боюся тільки, що з третьої нам заважатимуть візитери. Попередити всіх не можу — їх багато, а бувають і несподівані. Можуть бути зустрічі й з чернігівцями, до цього треба бути готовою. Ну, якось буде. Я так радий, так щасливий від однієї мрії про побачення з тобою. Засумував, заскучав до неможливості. Повторюю, добре, якщо встигнеш попередити про день приїзду, а якщо не встигнеш, то так і буде. Приїжджай тільки. У разі якихось інцидентів із прислугою в клініці чи з кимось, напиши мені олівцем кілька слів і надішли зі швейцаром або іншим службовцем до мене, в палату № 9, а я все зараз улаштую. Але думаю, що нічого не буде. Цілую тебе, моє серце. Пиши мені, кохана моя, голубко моя Шурочко. Чекаю на тебе. Поки цілую подумки.
Твій.
327.
11.I 1913. [Київ.]
Ах ти, моя дитинко, моє ти рідне огорчення! Навіщо ти так часто хворієш, частіше, ніж слід? Тепер я вже не знаю, коли ми побачимось, хіба що мені стане гірше і я змушений буду залишитися в клініці. Але, здається, буде інакше — я одужую і позавчора виїжджав навіть на візнику на кілька хвилин. Сплю, їм, обходжуся без ліків і, найімовірніше, 15-го с. м., тобто через п’ять днів, вирушу додому. В. І. приїде за мною завтра або в неділю. Скоро чи вдасться нам побачитись — наперед важко сказати, напишу з Чернігова.
Ти вже більше не пиши мені в Київ. Якщо я тут залишуся ще (все може бути), повідомлю відразу і тоді ти, може, зможеш приїхати до мене або продовжити листування. Зараз пишеться мені неможливо важко. Щойно вдруге прочитав твого листа — і натягнуті нерви не витримали — стало мені зле, нестерпно боляче в грудях і піт облив мене з голови до п’ят. Але через пів години все минуло, лишилися тільки втома, млявість і погано працююча голова. Звичайно, це недобре, але виправдовується: пів року хворий, 3 місяці в лікарні і заскучав за тобою.
На майбутнє постараюся зміцнити свої нерви і легше переноситиму прикрощі.
І ти не сумуй, голубко. Так видно наша доля. Але я маю надію, що далі все піде краще.
А я так мріяв, що ти приїдеш сьогодні, ми побудемо годинку удвох, потім о третій ти повезеш мене містом, а тим часом відвідувачі, не заставши мене вдома, розійдуться і ми знову будемо самі.
А все вийшло не так, як малювала уява — і це вже вдруге. Ну, не будемо згадувати про це, розхвилюватися.
У Чернігові я пробуду недовго. Якщо в стані здоров’я помічу погіршення — поїду назад у клініку до повного одужання. Якщо ж мені буде краще — тижнів через два поїду на південь. Я вже писав тобі про свої плани — Єгипет або Кавказ, швидше за все останнє. Грошей немає, нічого не заробив, а хвороба з’їла масу грошей.
До побачення, моє серце. Сподіваюся, що наша зустріч у Чернігові буде вдалішою, ніж тут. Лиш би морозів великих не було. Цілую тебе, моє серце, моя рідна й мила, моя добра голубко. Люби мене, якщо можеш. Я тебе міцно люблю й міцно цілую. Дуже засмучений, що довго не матиму звісток від тебе. Ще цілую і ще. Не забувай мене.
Твій.
328.
21.I 1913. [Київ.]
Пробач, дорога дитинко, що не писав. Упродовж цілого тижня я щодня збирався виїхати, але кожен день закінчувався невдачею — серцевими нападами, настільки
сильними й виснажливими, що лікарі (здається досвідчені!) втрачали голову й тримали мене в ліжку. Але самопочуття іноді кращий учитель: я насмілився висловитися, що вся суть тут не у серці, що воно ні до чого в цих нападах, а винен шлунок — запропонував власний метод лікування. Звичайно, з мене доброзичливо посміялися і поблажливо дозволили застосовувати метод профана, бо він невинний і нешкідливий. І я блискуче довів, що не помиляюсь. Коли я застосовував свій метод, нападів не було. Не застосовував — і мав їх два на день.