Лікарі припинили всі серцеві засоби, щоб дати серцю відпочинок, і посадили мене на йод, а потім на три дні на каломель. Ну, і мучився я весь час. Нежить, болі в горлі, болі за вухами, безсоння, нудота, а від каломелю, крім того, ще й біль зубів і гланд. Словом, нерви так напружилися, так зіпсувалися, я так ослаб і схуд (тиждень майже нічого не їв), що просто доходив до відчаю, попри те що розумів: це тимчасово і необхідно. З учорашнього дня мене знову перевели на серцеві засоби, і я потроху приходжу до тями. Але ще дуже погано сплю, страждаю від різних болів та відсутності настрою. Навіть читати не можу, а відвідувачі, що часто приходять у надмірній кількості, просто дратують. Бачиш, голубко, який я нестерпний, але дивно, що мої суб’єктивні відчуття розходяться з об’єктивними спостереженнями лікарів: вони стверджують, що мені краще, серце працює успішніше, а це головне. Побачимо. Як би я хотів, моє сонечко, побачити тебе тут, у себе, але не знаю, де я буду близько 1 грудня. Може, до того часу мене відпустять додому. Я ще напишу про це. До 20-го я, у всякому разі, лежатиму тут, і ти пиши мені до 20-го (так, щоб останній лист надійшов сюди не пізніше 19–20), краще навіть 19-го (за адресою: Бібіковський бульвар, 17. Університетська клініка проф. Образцова, палата № 9, мені).
Сподіваюся скоро написати тобі веселіший лист, але прошу тебе, моя голубко, якщо любиш мене, не засмучуйся через цей, бо причин немає, тон листа більше залежить від поганого настрою, ніж від погіршення здоров’я.
Мало тобі писав, а вже втомився.
Веселися, серце моє, і відпочивай. Адже це тільки один місяць на рік! Не забувай мене, кохай. До письмового побачення. Цілую міцно, міцно, люблю теж міцно.
Твій.
16.XІ 1912. Київ.
(Бібіковський бульвар, 17. Університетська клініка проф. Образцова, палата № 9, мені).
Серце моє, Шурочку! Не писав тобі так довго — та й тепер пишу коротко, бо почуваюся вкрай погано: не спав ночами, дуже страждав від наслідків, які залишив у організмі каломель. Я прийняв протягом трьох днів 9 порошків і ось уже тиждень, як усе в роті в мене розпухло, болить, перетворилося майже на суцільну рану. Полоскання нічого не допомагають. Увесь час вживаю тільки рідку їжу, заснути, звісно, біль не дає, утома така, що не тільки читати — розмовляти не можу. А мій професор, хоч і співчуває всім моїм бідам, але, видно, дуже задоволений результатами свого лікування й постійно мене втішає. Утім, із минулої ночі мені трохи краще: я спав години 3–4, а це багато. Сьогодні хилить до сну цілий день, та заснути не вдається, не вмію спати вдень. Досі я лежу й досі не знаю, коли мені дозволять пройтися по кімнаті чи бодай посидіти, хоча останнє я потай роблю майже щодня, загалом близько ½ години.
Неприємно писати такі листи; адже я знаю, що вони тебе засмучують. Сподіваюся, однак, що незабаром тон листів буде значно бадьорішим, бо, попри все, здоров’я все ж іде на поправку. До кінця листопада мене звідси не випустять, можу сказати майже напевно, хіба диво якесь станеться. Можливо, що нам пощастить побачитися тут. Як би я цього хотів.
Я ще напишу тобі про це. Чи отримала ти мого листа, голубко, в якому я просив тебе писати мені на адресу, зазначену на початку листа! Я тоді просив писати мені сюди до 20-го, тепер, звісно, можеш писати й пізніше, наприклад до 26–27.
Як ти проводиш час? Чи задоволена Петербургом? Чи здорова? Пиши, голубко моя дорога, не зважаючи на похмурий тон моїх листів. Усе це тимчасово, я впевнений, що незабаром усе буде добре.
Цілую й обіймаю тебе міцно, моя єдина, сонечко моє. Люблю тебе вірно й сильно, як завжди, тужу за тобою.
Не забувай твого.
313.
19.XІ 1912. Київ.
Дорога моя, єдина й добра Шурочко! Щойно отримав твого милого, дорогого для мене листа (від 17-го). Дякую тобі, серце моє. Мені зараз дуже прикро, що я, можливо, засмутив тебе своїм останнім листом, своїми скаргами. Здоров’я моє знову поліпшується; я сплю, відчуваю апетит, який, утім, не можу задовольнити через біль зубів після каломелю. Якби не ці кляті ясна, що дошкуляють день і ніч нестерпним болем, я почувався б зовсім добре. От тільки лежати набридло. Прошу своїх лікарів дозволити мені походжати кімнатою, але вони й слухати не хочуть. Обіцяють, що якщо все піде добре, через кілька днів, може, дозволять мені сидіти. Отже — бачу, що мені ще довго доведеться пробути тут, що мене мало втішає. Я, моя дитинко, схуд, звісно, але не дуже. Виглядаю пристойніше, ніж місяць тому, свіжіший, бадьоріший. Усе ж здоров’я відновлюється. Ти могла б, серце моє, дуже мене потішити, заїхавши на зворотному шляху з Петербурга до Чернігова хоча б на один день у Київ. З 3-ї до 6-ї години вечора до мене можна заходити всім (щодня), але про день відвідин я хотів би знати трохи раніше, щоб попередити можливість зустрічі з чернігівцями, які навідують мене щодня. Адже тобі було б неприємно зустрітися з кимось із знайомих у мене.
Гадаю, що ти встигнеш ще завчасно попередити мене про день приїзду до Києва. А як би я хотів притиснути тебе до серця, поцілувати тебе, моя єдина радість!
Я тепер цілими днями читаю — ось і всі мої розваги. Проковтнув безліч книжок, а все ж не задоволений, відчуваю тугу за роботою. Так хочеться сісти за стіл і взяти перо в руки. Лежачи я не можу працювати, голова не свіжа й фантазія втратила крила. Якщо нам не вдасться побачитися в Києві, я буду дуже засмучений, але, зібравши всю силу волі, доведеться чекати зустрічі в Чернігові, а це може статися не раніше половини грудня, бо навряд чи мене випустять звідси раніше. Чекаю від тебе листів. В[іра] І[устинівна] пробула тут 3–4 дні й знову приїде близько 5–6 грудня. До наступного листа, моя радість. Будь здорова, веселися й пам’ятай, що я люблю тебе понад усе. Цілую міцно, міцно. Обіймаю.
Твій.
21.XІ 1912. Київ.
Дорогий Шурочку! Це останній мій лист у Петербург, адже ти дозволила мені писати тобі до 23-го. Я розумію це так, що мій останній лист має прийти вже на місце 23-го. Потім писатиму на чернігівську адресу.
Я радий, моя голубко, що можу повідомити про себе приємніші речі. Я одужую, у цьому немає сумніву. Сплю більше (годин 5–6) і вдень дрімаю, чого зі мною ніколи не бувало. Це, мабуть, сама природа винагороджує себе за чотиримісячне безсоння. З’являється апетит, я з’їдаю весь свій обід, сніданок і вечерю, крім того випиваю склянок 4–5 молока в перервах. Біль зубів минає, і сьогодні я навіть міг їсти виноград. Словом, я молодець, і мене щойно похвалив лікар Фаворський, який із знайомства навідує мене, а йому я вірю як дуже досвідченому й добросовісному лікареві.
Гадаю, що коли ти прийдеш до мене
у палату № 9 — ти залишишся мною задоволена. Поки що я, як і кожен хворий, досить нестерпний: пів листа написав про себе і свою хворобу. Не буду, дорога, не сердься.
Чи отримала ти вчасно мого останнього листа від 19-го? Я чекав сьогодні відповіді на нього, але ранкова пошта нічого мені не принесла.
Я цілими днями читаю і, мабуть, дуже порозумнішаю за цей час. Під час зустрічі ти мені скажеш, чи помітно це?
А що з тобою? Уявляю: схудла не менш як на 20 фунтів, очі великі, щоки запали, вигляд запеклої театралки. Чи не так? Але я не засуджую. Мабуть, і зі мною було б те саме у великому місті. Боюся тільки, що ти зовсім не відпочила фізично, а попереду цілий рік роботи. Напиши мені, мила, більше про себе. А ще краще, якби ти заїхала до Києва, і ми могли б побачитися. Чи можливо це? Додому я розраховую потрапити не раніше середини грудня. Утім, я й сам ще не знаю, все залежить від того, як я поводитимуся тут. Мені ще не дозволяють сидіти, я весь час лежу. Кажуть — це необхідно для перевтомленого серця. Голубко моя! Я знаю, що допомогло б моєму серцю — але цей засіб якраз недоступний для мене. Ти своєю любов’ю й ніжністю швидше поставила б мене на ноги, ніж усі професори й ліки. Я це відчуваю.
Будь здорова, кохана. Мені хочеться сказати — до побачення. Цілую й обіймаю тебе міцно, міцно й пригортаю з любов’ю до серця.
Ще й ще цілую. Твій.
315.
30.XІ 1912, Київ.
Учора ввечері отримав твого листа від 27-го, моя дорога. Дякую й цілую. Шкода тільки, що мене немає поруч із тобою, нікому докоряти тобі, ти поводишся нерозважливо, а мої прохання й настанови на відстані не діють. Твої ж — навпаки, варто лише пролунати команді з Петербурга — як я зараз же підтягаюся, стаю до ладу. От і тепер — не встиг отримати настанов, а вже поправився. Плеврит минув зовсім, температура нормальна, болі минають, і я починаю спати, їсти й поправлятися (ледь не написав веселитися). Але до веселощів ще далеко, здається. У перспективі мені всміхаються дві приємні можливості: зустріч із тобою й можливість писати.
А поки я навіть дуже засмучений: у Києві ми з тобою не побачимось — 5-го приїде В[іра] І[устинівна] і пробуде тут до 10-го. Принаймні поки що немає зміни плану. Шкода, що не побачу тебе, моє серце. Відкладемо на майбутнє (може, на Різдво). У попередньому своєму листі, від 27-го, здається, я просив тебе писати мені з Петербурга востаннє 2 грудня так, щоб я отримав твого листа 4-го. Потім зроби перерву до того часу, поки я не повідомлю тебе до Чернігова. Я, звичайно, ще напишу рази два в Петербург.
Ти просила мене, дитинко, порекомендувати тобі літературні новинки. Але я сам не в курсі, нікуди не виходжу. Можу порадити, утім, останню новинку: Горький. «Сказки», Москва, ц. 85 к. (вони дуже цікаві), а з перекладної літератури — Джека Лондона (тепер виходить кілька видань). Він хоч і не першокласний письменник і має багато вад (та простить аллах Андрєєву й Купріну за рекламу, що створила успіх цьому американцеві в Росії!), але все ж трапляються талановиті речі й цікавий невідомий нам екзотизм описуваного середовища та типів. Ось поки й досить, багато не купиш.
До побачення, голубко. Так якось незручно писати, що й ти не розбереш, та й у мене втомилася рука й голова від напруження. Чи любиш ти мене? Чи вже зовсім набрид тобі, хворий, нецікавий, непотрібний? Я, як і раніше, гаряче люблю мою милу.