А тепер я вдячний їй, коли вона приносить мені листа від тебе, промінь сонця або квітку." Але надія на краще не залишає Коцюбинського в ці трагічні хвилини:
"Не думай, впрочем, что я кисну, унываю, — пише він мені, — мое легкомыслие, как ты называешь это, или философское отношение к жизни, как я смею думать, — избавляет меня от трагических мин. Все будет хорошо — вот мой девиз."
"Две только вещи тяжело перекосятся: разлука с тобой и невозможность писать".
Його спокій, органічна жага до життя, воля сильної людини змушували організм довго боротися за життя. Але надії ставало все менше.
За моментами тимчасового поліпшення наставали різкі погіршення.
"Здоровье мое очень неровно, — пише він мені 30 грудня 1912 року, — ряд подъемов и падений..."
Зрештою, навіть у сильного волею Михайла Михайловича терпіння вичерпалося. Він став нервувати, проситися додому. Його нарешті відпустили додому (23 січня 1913 року).
З переїздом Михайла Михайловича до Чернігова ми не могли не тільки бачитися, а й листуватися.
Надійшли для мене жахливі дні. Я божеволіла, не маючи листів від Михайла Михайловича, не маючи змоги діяти...
Одним із близьких знайомих Коцюбинського був художник Михайло Іванович Жук, який останніми роками жив в одній садибі з нами (у цій квартирі Михайло Іванович малював портрет Коцюбинського).
Я була знайома з Михайлом Івановичем і його дружиною Анастасією Григорівною. Знаючи, що Михайло Іванович часто відвідує Коцюбинського, я щодня знаходила якусь нагоду відвідати їх і довідатися про здоров’я Михайла Михайловича.
Але передати листа через Жука я не зважувалася. Коцюбинський знав, що я бачуся з Михайлом Івановичем, але також чомусь не писав до мене. Не знаючи, як поставиться Михайло Михайлович до передачі листів через Жука, я також не зважувалася писати першою.
Це були нестерпно тяжкі дні: понад два місяці я не мала жодного рядка від Коцюбинського. Проте думка про трагічний кінець ні на одну хвилину не приходила мені в голову. Оптимізм Михайла Михайловича, його впевненість у тому, що все буде добре, посіяли і в моїй душі надію.
Смерть була несподіваним жахливим ударом...
Це трапилося у п’ятницю 12 квітня (25/IV за новим стилем). Нас відпустили на пасхальні канікули. У мене був звичний за останні місяці тривожний стан, я не мала сил залишатися вдома і поїхала з сестрою Зіною на велосипедах за місто, сподіваючись, що швидка їзда втомить і хоч трохи заспокоїть мій біль.
Виїхали ми близько 12-ї години, а о 4-й вже були вдома.
Я саме витирала велосипед на терасі, не сподіваючись, що зараз одержу жахливу звістку, коли до мене підійшла служниця Жуків і подала записку.
Розгорнувши, я прочитала: "Сьогодні в 2½ год. дня помер Михайло Михайлович. Настя" (дружина Жука).
... Відразу я не повірила:
"Не може бути! Це помилка!"
Потім якесь отупіння до непритомності опанувало мною. Настирливо ворушилася десь думка, що я повинна щось зробити, щось закінчити:
"Ага! витерти велосипед і поставити на місце..."
... Усю ніч пролежала я з розплющеними очима, без думок і почуттів. Такого горя не передати словами...
Другого дня Анастасія Григорівна, дружина Жука, попросила допомогти робити вінки на труну Коцюбинського.
Я поїхала на Лісковицю, до садівника Зборовського, де Михайло Михайлович завжди купував квіти для мене. Тут я хотіла купити квітів для його останньої подорожі...
На сходах будинку Жуків ми робили вінки. Але я не могла зосередитися, вінки в мене не виходили.
Анастасія Григорівна брала їх з моїх рук і швидко та майстерно переробляла.
Квіти приносили безперервно...
Хтось приніс кошик білорожевого цвіту яблуні.
"Цвіт яблуні!" — скорботно промайнула думка...
Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час своєї останньої подорожі, як приємно було йому там бачити розквітлу яблуню.
Я присунула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок із самого цвіту яблуні. Він був найкрасивіший від усіх вінків...
Анастасія Григорівна потім розповіла мені, що саме цей вінок хтось поклав у труну в головах Михайла Михайловича.
— А знаєте, — сказала вона, — Віра Устинівна прохала від вас не приймати ні вінків, ні квітів,
15 квітня Михайла Михайловича ховали...
За труною йшла безліч людей, стільки я ще ніколи не бачила. Труну несли на руках від церкви аж до Троїцької гірки старовинного Троїцького монастиря, де над кручею і поховали Коцюбинського.
Вінків принесли силу — кожен намагався послати останній привіт людині, що так завчасно зійшла в могилу...
Були вінки й із червоними стрічками.
Навкруги в натовпі снували городові, метушилися фотографи...
Тягнув за душу тужливий церковний спів. Я пригадала, як Михайло Михайлович якось сказав мені: "Коли я помру, поховай мене без попів..."
... Я йшла в натовпі. Сліз не було, як і раніше. Горе було глибоке, неймовірне... Навколо чулося: "Залишив матір, дружину й четверо дітей. Є невидані твори..."
А весняне сонце світило незвичайно яскраво, неначе й воно прощалося з тим, хто так любив його за життя...
Травень — жовтень 1937 р. Москва — Чернігів.