Судячи з складу співробітників — журнал обіцяє бути дуже цікавим. Готові друкувати навіть українською, аби тільки писав. Це результат ознайомлення з моєю книжкою у виданні "Знание". Як бачиш, мені починає щастити."
І тут же гірко додає: "В літературі, звісно, більше ні в чому."
Наше особисте життя залишалося, як і раніше, невпорядкованим. Михайла Михайловича це непокоїло й нервувало. Ще в
одному з перших листів з Капрі він, не одержуючи від мене кілька днів листів, починає тривожитися й непокоїтися — "не случилось ли чего?". "Поневоле становишься мнительным, когда жизнь наша так неспокойно течет, вечно что-нибудь чуждое ей и ненужное вторгается", — пише він.
У дальшому листі, розповідаючи про свої плани щодо подорожі наступної зими до Єгипту, він додає, що поїде тільки зі мною: "Один не хочу.
Так и знай и готовься к путешествию."
І далі, відповідаючи на мій лист, у якому я висловлюю надію, що наступної зими ми зможемо бачитися у сприятливіших умовах, через деякі передбачувані в мене зміни вдома, Михайло Михайлович гірко зауважує:
"Так мне и кажется, что все надежды на твое освобождение из плена домашнего — останутся только надеждами, как это было уже неоднократно. Я изверился."
І в іншому листі знову:
"Жизнь научила меня осторожности и недоверию, этим двум врагам непосредственной радости."
У дні, коли він нездужав, думка про невпорядкованість нашого життя з особливою силою опановувала його:
"Уже два дня нет от тебя писем. Они как раз наиболее пригодились бы мне, так как уже второй день у меня скверное настроение. Рекомендую себе терпение, но остаюсь в скверном настроении."
І в тому ж листі, скаржачись на нудьгу, зауважує:
"Странно, я только что приехал, а уже мечтаю о возвращении. Я пропадаю буквально без тебя."
Пізніше, у відповідь на моє повідомлення про нездійсненність моїх планів на зиму, Михайло Михайлович пише:
"Я угадал. Перспектива блужданий зимою опять перед нами. Да, нечего сказать, мы с тобой поистине "лишенные крова"."
Тим часом я теж стомилася. У мене на нервовому ґрунті з’явилися гострі болі в грудях. Особливо мене тривожило, що таке напружене й неспокійне життя не тільки позначається на літературній роботі Михайла Михайловича, а й, безперечно, руйнує його кволе здоров’я.
Я знову вирішила, що нам необхідно, якщо не можна розв’язати цього вузла, розрубати його — тобто припинити наші зустрічі. Усе це я виклала в листі до Михайла Михайловича. Він відповів: "Разлука для меня (и для моей болезни, если хочешь) была бы тягостнее, чем такая жизнь, какую мы ведем. Думала ли ты об этом?"
Здоров’я Коцюбинського вже було так підірвано, що ні двомісячна відпустка, ні перебування на Капрі не змогли його відновити. Піднесення й бадьорість, привезені з Капрі, поступово згасали.
Михайло Михайлович знову став хворіти. Після яскравих вражень, після зустрічей з цікавими людьми його особливо пригнічувала буденна обстановка, остогидла служба в бюро. Коли я під час відпустки розпитувала його про новини, він завжди відповідав приблизно так:
"Новостей у нас никаких. Впрочем, быть может и есть, но ты знаешь, что я всегда узнаю последним, или даже совсем ничего не знаю. Живу я всегда в своем мире, если окружающий мало интересен."
Або: "Новостей местных не знаю."
А тим часом Михайло Михайлович був чутливим до вражень зовнішнього життя, якщо воно його цікавило, доказом чого є його листи з Києва, Капрі, Волині, із-за кордону. Але коли навколишнє життя було вбоге, одноманітне, він намагався не помічати його і занурювався у свій внутрішній світ.
Як людина вразлива й нервова, Коцюбинський був дуже чутливим до зміни обстановки. Варто було йому виїхати з Чернігова, як він почувався бадьоріше, краще. У лютому 1911 року він пише мені з Києва, куди їздив у справах конкурсу на кращий проєкт пам’ятника Шевченкові:
"Как только попал я в новую обстановку, сейчас почувствовал себя гораздо лучше, несмотря на то, что жизнь веду не очень правильную и мало сплю."
Подорожі останніх двох років за кордон дали Коцюбинському багатий матеріал для роботи. Нові враження й думки вимагали втілення їх у творчості. Тим часом робота в статбюро, кропітка, стомлива, відбирала у нього багато часу й сил. На літературну роботу залишалося мало часу, і Коцюбинського це дуже пригнічувало.
Незабаром після повернення з Капрі він пише мені в Петербург:
"Грусть моя усугубляется еще и тем, что никак не могу взяться за работу. Кажется совсем был готов, сюжет обдуман, тема есть, а теперь все мне не нравится. Нужно брать что-нибудь другое. Вообще, неважно чувствую себя, хотя и здоров."
Як художник, Коцюбинський був дуже вимогливим до себе. Він завжди старанно опрацьовував свої твори. Питання про якість написаного завжди хвилювало його.
У листі з Капрі 1911 року він пише мені:
"Не помню, хвалился ли я тебе в прошлом письме, что уже закончил свой рассказ. Помнишь — "Пасха"? (вийшов під заголовком "Лист").
Отложил его в сторону, не хочу никуда сейчас посылать, пусть полежит, тогда исправлю, переделаю, а тем временем буду писать другой."
У 1910 році, теж із Капрі, він писав:
"Столько лет работать и не создать ничего порядочного, ничего, что удовлетворяло бы тебя, отвечало твоим художественным запросам и вкусам — ведь это же ужасно, ведь в этом целая драма. Если бы не какая-то неведомая сила, вечно толкающая тебя вперед, вечно приказывающая: пиши — я бросил бы перо и искал бы применения сил на ином поприще."
І це справді була тяжка драма, безглузда жорстокість умов епохи, що змушувала людину з таким глибоким обдаруванням заради шматка хліба для своєї родини марнувати талант, сили й здоров’я на найнуднішій роботі в статбюро, яку з успіхом могла б виконувати будь-яка рядова людина.
Михайло Михайлович прагнув усіма силами своєї багатої натури віддатися улюбленій роботі — творчості. Але він думав про це як про недосяжну мрію.
У 1911 році Київське товариство допомоги українській літературі й науці ухвалило видавати Коцюбинському дві тисячі річного утримання. Я добре пам’ятаю день, коли Михайло Михайлович поділився зі мною цією незвичайною радістю.
Була весна 1911 року. Ми зустрілися на краю міста й пішли до свого улюбленого місця. Це був мальовничий куточок старого занедбаного кладовища. Там ми ніколи нікого не зустрічали.
Величезні старі берези й липи з похиленими гілками закривали з усіх боків невелику галявину, укриту густою травою й польовими квітами. Місце було обгороджене невисоким тином. З одного боку його обступало кладовище з густими деревами, з другого боку розлягалося засіяне поле. Удалині відкривався краєвид на старовинний Троїцький монастир, розташований на горі.
Тут було затишно й тихо; тишу порушувало хіба невгамовне щебетання пташок. Самітна і забута могила серед галявини нагадувала, що й тут колись було кладовище. На плиті цієї могили було наше улюблене місце. Тут ми любили сидіти, ділячись враженнями пережитого, вирішуючи хвилюючі питання. Іноді нам хотілося разом почитати, але книжка щоразу, як ми брали її з собою, лишалася нерозгорнута. Час минав так швидко, що ми не встигали навіть поговорити про найнеобхідніше.
Пам’ятаю один день... Михайло Михайлович цього разу мав якийсь особливо урочистий вигляд. Я, що так добре знала його, по виразу обличчя вгадала, що він хоче розповісти мені про щось незвичайне. Проте я ні про що його не розпитувала, чекаючи, поки він сам про це скаже. Михайло Михайлович тим часом закидав мене запитаннями: про моє здоров’я, про дні, проведені без нього, про моє самопочуття. Розмовляючи, ми підійшли до "нашого місця", як ми називали улюблений куточок старого кладовища.
Нарешті Михайло Михайлович сказав мені:
— Ти знаєш, у мене новина! Я можу тепер віддатися тільки літературі й кинути службу!..
Говорячи це, він був надзвичайно щасливий, помолоділий, глибокі гарні очі його сяяли. У мене теж радісно забилося серце від такої щасливої звістки.
Ми довго розмовляли на цю тему. Михайло Михайлович говорив про те, як багато хоче написати, як тепер він сподівається здійснити свої задуми й мрії.
Лише тепер я висловила йому своє здивування, як він міг так довго не говорити мені про цю важливу новину, адже всю дорогу до кладовища ми розмовляли про інше. Коцюбинський, усміхаючись, відказав:
— У мене був план: я вирішив, що спершу поцілую тебе, а потім розповім.
І так багато тепла й ласки було в його голосі й очах при цих словах! Узагалі в Михайла Михайловича, попри всю його серйозність, було багато чогось зворушливо-дитячого.
Того року Коцюбинський вирішив відвідати Крим. Проживши там з місяць, він поїхав до Карпат, бо ще під час своєї першої подорожі в Карпати дуже зацікавився пастушим племенем гуцулів-номадів, які жили в диких гірських місцевостях і зберегли первісний побут, звичаї, вірування. Михайло Михайлович мав намір зібрати в горах матеріал і щось написати з життя гуцулів: "Я должен поработать в Карпатах и вывезти оттуда тему", — пише він мені в останньому листі з Криму.
Весь другий місяць своєї відпустки Коцюбинський живе в Карпатах, вивчаючи життя гуцулів, що так вабило його своєю первісною недоторканністю, з властивим йому запалом.
Михайло Михайлович поринає в цю роботу. На своє здоров’я, звісно, не зважає. Але, знаючи, що я хвилююся за нього, він майже в кожному листі заспокоює мене.
У Карпатах Коцюбинський відвідує далекі, майже неприступні гори, де треба перепливати й переходити вбрід річки та гірські потоки, ходити ледь помітними стежками, доступними лише гуцульському коневі, і, заспокоюючи знову мене, він пише:
"Не беспокойся, я не переутомляюсь, я помню твои наставления и желания."
Але ця дика, сповнена незвичайної краси місцевість вабила його непереможно, і він знову ділиться зі мною своїми планами:
"Возвратясь, отдохну несколько дней и опять уеду из цивилизованного края. Чувствую себя хорошо, чувствую силы рискнуть на такое путешествие."
І далі, розповідаючи про своє життя, він пише, що "не слазил с коня весь день и половину ночи", хоч "когда подымался на вершину горы, меня, несмотря на лето и солнце, обнял такой резкий холод, что пришлось надевать шубу", що "пробирался с риском для жизни по таким тропинкам, что, оглянувшись, не хотел верить, что был там".