Усі його листи сповнені цим зачаруванням.
Ці зупинки в дорозі болісно відбилися на здоров’ї Михайла Михайловича.
Так само нерозважливо поводиться Михайло Михайлович і на Капрі. Краса південної природи захопила його цілком. Він пише з Капрі схвильовані листи, визнаючи, що йому бракує слів, аби описати все, що його вражає:
"Я попал в земной рай. Более удачного места для отдыха не умею и представить себе.
Не верится, чтобы на земле было такое чудо, как Капри."
Але використав він цей земний рай для відпочинку дуже погано. Жага краси, непереможне прагнення якнайбільше побачити й пережити примушували його допізна засиджуватися, багато ходити, — тобто робити все те, що було згубним для його серця.
На другий день по приїзді на Капрі Михайло Михайлович пішов знайомитися з Горьким. Він був у захваті від гостинного прийому, який йому виявили Горький та його родина. Візит у Горького тривав дуже довго — від 2 години дня до 11-ї ночі, і пройшов у хвилюючих розмовах про літературу.
Звідти Михайло Михайлович пише, що він близько зійшовся з Горьким:
"Мы сжились, сдружились на чужбине, много имеем общих интересов, много ведем бесед на близкие нам латературные темы."
У Горького Михайло Михайлович зустрічався з цікавими людьми — артистами, письменниками, художниками, познайомився зі скульптором Гінцбургом, Буніним, Луначарським та іншими. Горький організував для нього цікаве нічне рибальство.
Загалом подорож на Капрі, попри втому, дуже освіжила Михайла Михайловича. Навіть фізично він за цей час трохи зміцнів: засмаг, помолодів, став життєрадісним і менш нервовим.
Проте з настанням холодів Михайло Михайлович знову почав хворіти: кашляв, скаржився на серце й нерви.
Сіре, одноманітне життя Чернігова після барвистих капрійських вражень було для Коцюбинського особливо важким. Він знову почав скаржитися, що йому не пишеться, що немає настрою працювати. Але все ж працював наполегливо.
У листопаді я взяла відпустку й виїхала до Вільна до своєї приятельки. Михайло Михайлович писав мені з Чернігова:
"Очень трудно переношу твое отсутствие и чувствую себя прескверно. Три дня был даже болен — нервы и боль в груди. Хуже всего, что болезнь мешает мне работать. Я уже совсем было приготовился к работе и не мог начать. Теперь мне лучше и сегодня начинаю."
Як завжди, починаючи нову працю, він заздалегідь хвилювався за якість роботи. Тоді ж він пише: "Боюсь за успех работы и так хочу, чтобы она удалась мне".
Про те, як наполегливо працював Михайло Михайлович у цей час, видно з того ж листа:
"Своей жизни не буду описывать, она очень однообразна с внешней стороны и вся сосредоточена сейчас на работе. А это заполняет жизнь."
Робота в цей період поглинула його цілком; він зовсім відійшов від свого оточення. На моє прохання написати мені у Вільно, що нового в Чернігові, Михайло Михайлович відповів:
"В бюро — не знаю что творится. Я ведь далек от него. О себе нечего сказать. Дни проходят в работе, которая пока не удовлетворяет меня. Может быть, распишусь."
Але Коцюбинський завжди був незадоволений своїми творами: йому постійно хотілося чогось кращого, досконалішого. Через кілька днів він знову пише мені:
"Работается мне плохо. Я недоволен своей работой. Нервничаю, сержусь, но все же аккуратно пишу. Никуда не хожу, ни в концерты, ни в оперетку. Бегу от всех соблазнов. Писем набралась такая уйма, целая гора выросла на столе, а я никому не отвечаю, чтобы не отвлекаться от работы."
У наступному листі, знову відповідаючи на моє запитання, що робиться в Чернігові, він пише: "До того серенько, однообразно живут люди, что ничего о них не скажешь". І далі, згадуючи приїзд оперетки, непоганої на думку чернігівців, зауважує: "Я вообще никуда не хожу, все время пишу. Ничего не читаю даже, так занят". І тут же додає: "Работа подвигается медленно, я недоволен, волнуюсь".
Коцюбинський так захопився роботою, що навіть нездійснена подорож до Києва через брак грошей, про яку він раніше мріяв, не дуже засмутила його: "Может быть это и к лучшему, т. к. на праздники поработаю больше". І далі в тому ж листі він знову згадує: "Попрежнему работаю ежедневно, ничего, кроме газет, не читаю, никуда не хожу. Веду скромную, трудовую жизнь".
Працював Михайло Михайлович того року (1909) над оповіданням "Дебют" і повістю "Фата моргана".
Як завжди, робота не задовольняла його: він нервував, хвилювався. Та й не дивно, адже часу для літературної роботи в нього було дуже мало. Статбюро забирало весь день, а іноді й вечори. Наші прогулянки теж відбирали час. Але відмовлятися від них Михайло Михайлович не хотів. Він запевняв мене, що почувається після них бадьоро і що гарний настрій йому необхідний для творчої роботи.
Тим часом здоров’я Коцюбинського помітно погіршувалося. На мої розпитування він відповідав жартами й запевняв, що нічого серйозного в нього немає, що все це нерви — не більше. Однак стомлений вигляд і запалі очі свідчили про інше. Я бачила, що він хворий, і наполягала, щоб він звернувся до добрих лікарів. Михайло Михайлович дав слово виконати моє прохання, проте зауважив, що все це дрібниці, що якби в нього було інше життя, він був би цілком здоровий: "Кроме того, мне нужно солнце. Вот поеду на Капри и буду здоров".
Запрошував Михайло Михайлович і мене з собою. Але це було нездійсненно. Я заробляла так мало, що мені ледве вистачало на життя, а в нього завжди гостро бракувало грошей. Хоч Віра Іустинівна також працювала, та заробляла небагато, а родина в них була велика.
Через стан здоров’я Михайло Михайлович узяв двомісячну відпустку й поїхав на Капрі. Але хвороби не відпускали його ослаблений організм: у дорозі він захворів на гастрит. День Михайло Михайлович пролежав у Києві, а потім виїхав до Одеси. Звідти він пише мені:
"Врачи огорчили меня. Нашли у меня болезнь сердца, запретили много приятных вещей — волноваться, купаться, много ходить и утомляться. Но, конечно, — додає він, — я не очень послушен, лишь бы только очутиться мне на воле, вырваться из объятий вагонов и пароходов — забуду о всех болезнях."
Але всієї правди про своє здоров’я цього разу Михайло Михайлович мені не сказав, очевидно побоюючись, щоб ця звістка мене не засмутила. І лише з Одеси він повідомляє, що лікарі виявили в нього ваду серця та астму на серцевому ґрунті. І хоч у листі він заспокоює мене, що цей діагноз він зустрів спокійно — "ведь это в тысячу раз лучше, чем какая-нибудь чахотка, с плохим сердцем можно все таки жить хорошо", — я відчула, як важко це йому. У тому ж листі він виразно передає свій фізичний і моральний стан:
"В голове у меня как-то пусто, впечатлений почти не воспринимаю... Усталость, усталость и усталость. И даже безразличие какое-то. Не думаю, чтобы диагноз врачей меня обескуражил."
Любов до життя в цієї людини була така велика, що вже в дорозі він відчув себе краще і одразу забув про всі поради лікарів. З Константинополя Михайло Михайлович пише:
"В последнем письме я, кажется, огорчил тебя своею болезнью. Теперь мне гораздо лучше. Как только сел на пароход, сейчас же почувствовал себя превосходно."
Коцюбинський цього разу вирішив їхати на Капрі морем, бо такий шлях був спокійніший і дешевший. Знову повторюється те саме, що й торік. Михайло Михайлович не минає жодного міста, де зупиняється його пароплав (італійський пароплав Beauapero). Жага ввібрати в себе всі враження нових місць, потреба бачити життя в усіх його виявах цілком опановують його. Думати про здоров’я йому нудно, та й часу для цього немає. Він захоплений життям, повинен усе бачити, чути, спостерігати. І він жадібно вивчає довколишнє життя.
"Что за чудный город!" — пише він мені про Константинополь, — "такую красоту не легко отыскать". І Михайло Михайлович насолоджується цією красою. Бере провідника й оглядає все, що тільки можна побачити за один день стоянки пароплава. Спершу Коцюбинський відвідує європейську частину міста — Перу. Проте тут довго затримуватися нічого: "грязная улица, смесь Европы и Азии — поскорее отсюда!". По дорозі він купує феску й вирушає далі в Стамбул — "старый мусульманский свет, где поражает своим величием Ая-София". Він милується чудовими мозаїками, архітектурою величної будівлі, відвідує ще й інші мечеті й, нарешті, заходить до старовинної кав’ярні:
"Ложусь на диван, подают мне сладкий, ароматный кофэ, горящий уголь для папирос. Лежу и наблюдаю эту своеобразную, азиатскую жизнь."
По обіді Михайло Михайлович маленьким пароплавом вирушає в околиці Константинополя, піднімається на гору, вкриту надгробками, і милується такими краєвидами, "каких обычный турист, толкущийся в центре и боящийся забираться так далеко за город, никогда не увидит". Лише ввечері він повертається на свій італійський пароплав. І так чинить людина з хворим серцем та астмою, якій кілька днів тому лікарі суворо заборонили багато ходити й перевтомлюватися!
Те саме повторюється в Салоніках, Афінах, на острові Криті, Сицилії. Проїжджаючи Мессіну, що недавно зазнала жахливого землетрусу, який забрав 40 тисяч життів, Михайло Михайлович не може залишитися на пароплаві, як інші пасажири. Він іде туди, де на руїнах міста тривають розкопки. "Какая картина! — пише він мені, — всю жизнь не забуду!"
Описуючи моторошну картину руїн, він далі розповідає:
"На горах из мусора сидят городовые. Но вот видишь, как городовой встает и делает под козырек: это отрыли человеческое тело. При мне извлечена была какая-то женщина. Я уже не смотрел, пошел далее по улице-кладбищу. Но вдруг — ужас! Почва заколебалась подо мной, развалины двинулись, раздался треск. Землетрясение! Оно продолжалось один момент, секунды три-четыре, но люди онемели. Я думал, что уже конец мне."
Проте землетрус минув, і Коцюбинський продовжив огляд загиблого міста, спостерігаючи "упертість людей", які поруч із руїнами зводять нові оселі — маленькі, незручні двоповерхові будиночки. "На улицах движение, но в глазах у всех ужас," — додає він далі і сумно дивується: "Как здесь живут люди, как не ссорятся в тесноте, где слышно, что делается и говорится у десятого соседа".
Але з чутливістю художника Коцюбинський на цьому сумному кладовищі помітив не тільки жах і горе людей, а й людську впертість, їхню жагу й енергію до життя.