Він написав йому. Відповіді довго не було. Михайло Михайлович нервувався й хвилювався.
1907 року Коцюбинський на час відпустки поїхав із сестрою й дітьми до брата на Волинь.
Незадовго до його від’їзду трапилося таке: вранці Михайло Михайлович передав мені записку:
"Если получишь неприятное письмо, вызванное анонимом, не отвечай, не посоветовавшись со мной."
За деякий час того ж дня сторож бюро приніс мені листа від Віри Іустинівни (вона теж працювала в бюро):
"Мною одержано анонімного листа про Вас, відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім — гидота, але кому охота бути об’єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?"
Хоч Михайло Михайлович і просив мене не відповідати, не порадившись із ним, я тут же написала й передала сторожем:
"Не розумію змісту вашого листа. Анонім був для Вас, і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Що ж до паскудних розмов, то про кого не говорять у нашому болоті?"
На Михайла Михайловича ця історія начебто не справила сильного враження. Він написав мені:
"Не огорчайся случившимся. Все это пустяки по сравнению с нашим чувством. Я уклонился от объяснений — ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время."
У другій записці він додав:
"Письма к тебе не читал, но твой ответ видел: ты написала так хорошо, что я не удержался и похвалил тебя вслух."
Але, звичайно, історія з анонімом схвилювала не лише мене, а й Михайла Михайловича. Нам і без того було важко через те подвійне життя, яким ми змушені були жити, і через те, що треба було когось обманювати й приховувати наші стосунки.
Михайло Михайлович був оптимістом і потішав мене, що зрештою все владнається.
"Не грусти, моя дорогая, — писав він невдовзі після цього випадку. — Все будет хорошо, мы будем счастливы и вознаградим себя за лишение — порукой тому наша любовь."
Вирушивши у відпустку, він дорогою з Києва писав мені:
"Я все думаю — с чем ворочусь — с победой или с поражением. Беспокоит меня, что до сих пор не получаю письма из Екатеринодара. Быть может, оно ждет меня в Славуте."
Михайло Михайлович мав на увазі відповідь від приятеля на своє прохання допомогти йому влаштуватися на роботі десь в іншому місті.
У Славуті справді його чекав лист від приятеля. Проте цей лист не потішив, а засмутив його. Приятель писав не з Катеринодара, а з-за кордону, з лікарні. Він повідомляв, що лікується в Німеччині й повернеться до Росії не раніше вересня, тоді й обіцяв щось зробити.
"Печально погибли надежды на скорую ликвидацию того тяжелого положения, в котором находимся мы оба, — писав Михайло Михайлович із Славути. — Теперь опять приходится ждать, а мне, поверь, так трудно мириться с этим, так тяжело и горько."
І все ж надія його не залишала:
"Но не огорчайся очень, любимая. Чем больше страдаешь, тем больше наслаждения доставит счастье, тем ценнее оно будет. А оно будет, я в этом уверен."
Однак це турбувало його більше, ніж він хотів визнати. У тому ж листі він зізнавався:
"Хочу как-нибудь успокоиться и не могу. Такой тяжелый год выдался, столько неприятных переживаний, что я не могу успокоиться, хотя очень желал бы этого и насильно прогоняю от себя невеселые мысли."
І в наступному листі знову:
"Стараюсь отвлечься от печальных мыслей и хотя несколько успокоить нервы, освежиться. Не знаю, удастся ли мне это и в какой степени. Однако, делаю, что могу."
Його приятель незабаром помер, так і не встигнувши нічого зробити для нас.
Відпусткою цього року Михайло Михайлович залишився незадоволений. У Славуті, крім листа, що його засмутив, його непривітно зустріла погода — дощі й холод, — чого він зовсім не зносив:
"Не смотря на красоту окружающей природы, приходится томиться в комнате", — скаржився він на початку відпустки.
Згодом він трохи розважився поїздкою до одного польського поета й побаченням з українським письменником Марковичем, якого згадував із почуттям симпатії.
Повернувшись до Чернігова, він писав мені в Боромики, де я відпочивала у приятельки:
"Отпуск мой прошел скверно, как никогда. Я скучал, злился и не отдохнул. Тем не менее, все говорят, что я поправился и находят, что даже помолодел. Чувствую себя лучше, почти здоров. На днях думаю приняться за работу, за новый рассказ, хотя буду послушным и исполню все твои желания: не буду засиживаться поздно и переутомляться."
Після відпустки Михайло Михайлович знову потрапив у лещата між "Просвітою" і бюро, що, звичайно, незабаром позначилося на його здоров’ї.
"Меня уже поглотила "Просвіта" и начались занятия, дежурства, заседания, подготовка к вечерам... За эти дни я опять устал и не совсем хорошо себя чувствую. Экстренные работы портят мое здоровье", — пише він мені в липні.
У такому вирі, звісно, важко було приділяти час літературі. Це непокоїло й тривожило Михайла Михайловича:
"Занят мыслями о теме для нового рассказа, а ее как раз и нет. Хоть бы ты помогла."
У листі від 27 липня він скаржився:
"Не могу выбрать темы для нового рассказа, из десятка сюжетов до сих пор не остановился ни на одном. А мне необходимо к 1-му сентября отослать уже готовую вещь — обещал. Наступают три дня отдыха — и если за это время ничего не придумаю, приду в отчаяние. Если бы ты была вблизи меня — фантазия бы моя работала живее и тема была бы придумана давно."
Михайло Михайлович завжди ділився зі мною думками про те, що задумував писати й як буде писати. Зі змістом майбутніх творів я була знайома задовго до того, як вони з’являлися. Звичайно Михайло Михайлович розгортав переді мною схему майбутніх творів, ділився сумнівами, просив поради. Проте я була слабкою помічницею в цій справі. Я не вміла критично ставитися до його творів — мені все, що він задумував, здавалося цінним і цікавим. Михайло Михайлович зазвичай говорив на це:
— Я радий, що тобі подобається.
Пошуки сюжету завжди дуже хвилювали Михайла Михайловича. Якось він мені сказав:
— Знаєш, я хочу відвідати публічний дім. Я там ні разу не був, і мені цікаво подивитися, поспостерігати, це мені знадобиться.
Не знаю, чи здійснив він цей намір; очевидно, ні, інакше він розповів би мені.
Задуми Михайла Михайловича були широкі. Він мріяв написати роман, думав про п’єсу. Проте умови його життя були такі, що ці мрії так і лишилися нездійсненими. Робота в бюро і "Просвіті" забирала в нього майже весь час і багато сил. Здоров’я його теж заважало працювати.
Він часто нездужав. Одного разу, гуляючи зі мною, він попросив:
— Давай, постоїмо!
— Що з тобою, — стурбувалася я, — серце?
Він, як завжди, намагався відповідати жартами. Проте я була серйозно занепокоєна й наполягла, щоб він звернувся до лікарів. Вони не знайшли нічого, крім нервового розладу.
Непомітно настав 1908 рік. Це був тяжкий рік у нашому житті. Михайло Михайлович часто хворів. Він скаржився мені на неможливість приділяти час літературі, на відсутність натхнення, на втому від людей.
Наближалося літо, треба було думати про відпочинок, а з грішми, як і завжди, було сутужно.
Нарешті, Михайлові Михайловичу вдалося листуватися з одним своїм знайомим, Чикаленком, який запропонував йому провести відпустку у своєму маєтку, в селі Кононівка, на Києво-Полтавській залізниці.
Щодо природи умови там були неблискучі — рівнинний степ, низинна місцевість. Але Михайло Михайлович радів, що опинився зовсім один — навіть господарі маєтку були відсутні. Він сподівався, що в такій обстановці йому вдасться відпочити:
"С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою, — писав він мені з Кононівки. — Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть."
Але як слід відпочити Михайлові Михайловичу не вдалося. По-перше, він простудився й захворів на бронхіт, по-друге, "хвиля людського бруду" не забувалася навіть на самоті. Думки й настрої цього періоду він відбив у своєму "Інтермеццо".
І все ж самотність і єднання з природою, з якої Михайло Михайлович завжди черпав бадьорість і сили, трохи освіжили його, і він заходився до улюбленої роботи:
"Еще не пишу, но привожу в порядок свои каникулярные записи и, как только зубы позволят (Михайло Михайлович знову простудився), сейчас же сажусь за стол серьезно. Так хочется мне, чтобы вещь вышла удачной, что я задолго до начала работы волнуюсь."
Проте не судилося йому плідно працювати того року. Нові неприємності надовго вибили Михайла Михайловича з колії.
Перша неприємність, як хвиля, накрила нас обох, несподівано й назавжди зруйнувавши нашу ілюзію про спільне життя.
Я вже згадувала, що непевне становище, в якому ми були з Михайлом Михайловичем, було дуже важким і мучило нас. Наш план виїзду з Чернігова не вдався, однак Михайло Михайлович твердо вірив, що ми зрештою житимемо разом.
Я була налаштована менш оптимістично: у глибині душі в мені постійно жила думка, що з наших планів про спільне життя нічого не вийде. Я не приховувала цього від Михайла Михайловича й завжди, коли він, захоплюючись, малював картину нашого майбутнього життя, казала:
— А мені не віриться!
Проте й Михайло Михайлович іноді втрачав терпіння, проклинав своє життя, скаржився, що не може працювати. Особливо важко йому було, коли він хворів. Тоді ми не могли бачитися, і це його нервувало.
На початку 1908 року сталося так, що одночасно занедужали і він, і я. Він надсилав мені листи поштою, але я ніяк не могла передати йому звістки про себе. Попри свою хворобу, Михайло Михайлович виходив на наше звичне місце і лише тому, що двічі мене не застав там, здогадався, що я хвора.
Я отримала від нього листа, сповненого турботи й відчаю:
"Как я могу узнать что-либо о тебе, — писав він. — Ведь это ужасно — ничего не знать о любимом человеке. Я хотя могу писать тебе, а как я получу что-либо, хотя одно слово, от тебя?"
У березні, вітаючи мене з днем народження, він висловлював побажання в майбутньому році вже бути разом:
"Мне так хочется поскорее увидеть тебя вполне счастливой, мне хочется и самому счастья, я измучен долгими ожиданиями его. С каждым днем мне труднее, тяжелее становится ждать его."