Його мати вийшла заміж проти волі батьків, з пристрасного кохання. Перші роки вони з батьком жили добре, але згодом він почав пити, кілька разів кидав матір. Якось під час сварки батько боляче образив матір. У нестямі Михайло Михайлович схопив зі столу ніж і кинувся на батька. Із того, як розповідав Михайло Михайлович, було видно, що й тепер без болю він не може згадувати про це.
У бюро мені не раз доводилося чути, що Коцюбинський — людина, яка дуже легко захоплюється. Не знаю, наскільки це було правдою; я не мала нагоди перевірити ці чутки.
Правда, незабаром після мого вступу в бюро я звернула увагу, що Михайло Михайлович виявляє помітний інтерес до Віри Гаврилівни Божко-Бажимської, яка сиділа в одній кімнаті зі мною. Під час перерви він зі склянкою чаю виходив зі своєї кімнати й сідав поруч із нею. Після служби проводжав її додому. Через те, що ми жили з нею на одній вулиці, звичайно і я йшла разом з нею.
Проте інтерес до Бажимської якось швидко згас у Коцюбинського. У моїй пам’яті це єдиний факт, який нібито підтверджував репутацію Коцюбинського як людини, що легко захоплюється.
Однак я пояснюю це інакше: Михайло Михайлович завжди жваво цікавився людьми, був дуже чутливим до всього, що хоч трохи вирізнялося з рамок звичайного повсякденного життя.
А Віра Гаврилівна мимоволі привертала до себе увагу. Це була жвава блондинка з поривчастими рухами і чудовими сірими променистими очима, в яких було щось шукацьке й неспокійне. До того ж вона була дуже своєрідною людиною. Я спочатку теж відчула до неї потяг і симпатію, і ми потоваришували.
Проте її нервовість якось утомлювала, а неспокійна експансивність швидко набридала, і я поступово відійшла від неї. Спершу це її ображало, але потім вона з цим примирилася, і ми, зрештою, залишилися не в поганих стосунках.
^ * ♦
Коли я довідалася, що Коцюбинський — письменник, я дуже зацікавилася цим. Мені хотілося прочитати щось із його творів. Сором’язливість заважала мені попросити про це особисто в Михайла Михайловича, а дістати його книжку десь збоку було важко.
Та все ж хтось приніс мені "Цвіт яблуні". Українську мову я знала дуже погано, точніше зовсім не знала. Проте, живучи з семи років в Україні, мені доводилося чути українську мову й читати Шевченка. Через те я не тільки зрозуміла фабулу, а й відчула красу стилю і глибину психологічного аналізу.
Я вже згадувала, що мені іноді доводилося працювати у відділі Коцюбинського, коли там було багато термінової роботи. Михайло Михайлович не раз відзначав, що я працюю добре й швидко.
У перший же рік моєї роботи в бюро (1902 р.) Коцюбинський якось, вітаючись зі мною, сказав:
— Знаєте, яка досада: я давно хочу, щоб ви працювали у мене. Учора на засіданні розподіляли штати, про що мене не попередили. Я не міг прийти на це засідання, а сьогодні довідався, що вас призначили не до мене.
Під час земських зібрань в управі була сила роботи. Іноді когось зі співробітників бюро відряджали на два-три тижні в управу. Під час другого року моєї служби в бюро (1903 р.) вибір припав на мене. Роботу мені доручили там найнуднішу — переписування якихось канцелярських паперів.
По закінченні робочого дня я зазвичай ішла до будинку дворянського зібрання, де також відбувалися земські зібрання. Там я зустрічалася з іншими співробітниками бюро, які теж цікавилися засіданнями. Заходив туди іноді й Коцюбинський, завжди з дружиною Вірою Іустинівною.
Одного разу він підійшов до мене і, вітаючись, сказав:
— А ми без вас нудьгуємо!
— Я теж нудьгую без бюро, — відповіла я.
Михайло Михайлович глянув на мене пильно й несподівано сказав:
— Знаєте, на кого ви схожі? На старовинний портрет. У той день я була одягнена в гладеньку темно-бузкову сукню з білим комірцем.
Того ж року ми якось зустрілися з Коцюбинським у театрі. У Чернігові постійного театру не було, але будинок театру, дуже старий, стояв, і час від часу до нас приїздили непогані трупи акторів. Приїзд нової трупи завжди радісно хвилював чернігівців.
Цього разу відділ Михайла Михайловича був цілком представлений у його ложі. Місць для сидіння всім не вистачало, і Михайло Михайлович, із властивою йому делікатністю, поступився своїм місцем якійсь із жінок, а сам увесь час стояв.
У нашій ложі теж було багато людей, і я так само стояла. Ложа, де був Коцюбинський, була сусідньою, і ми весь спектакль простояли з ним поруч; нас розділяв лише бар’єр.
Йшла п’єса Г. Зудермана — "Вогні Іванової ночі". Грали чудово. Особливо гарною була артистка, яка виконувала роль Маріки — героїні п’єси.
Ми з Михайлом Михайловичем час від часу обмінювалися враженнями.
Тепер я вже неясно пам’ятаю зміст п’єси, але суть її зводилася до того, що Маріка кохає нареченого своєї зведеної сестри, і він відповідає їй тим же. Почуття обов’язку перед батьками нареченої і зведеною сестрою змушує Маріку зректися коханого.
По закінченні вистави Коцюбинський сказав мені:
— Кінець мав би бути іншим. Їй слід було знехтувати всім і піти з ним.
Тоді ми й не підозрювали ще, що конфлікт між почуттям і обов’язком постане й на нашому шляху.
З цього вечора я відчула, що не тільки мій інтерес до Михайла Михайловича посилився, але й він зацікавився мною. Наступного дня, щойно він з’явився на порозі нашої кімнати, я мимоволі глянула і зустрілася з його поглядом, уважним і настороженим.
Улітку майже всі співробітники бюро під час перерви виходили в парк. Михайло Михайлович залишався сидіти біля свого столу, що стояв біля вікна, яке виходило в парк, і зазвичай під час перерви переглядав газети.
Якось я не пішла в парк, а, взявши книжку Сельми Лагерлеф "Легенди про Христа", заходилася читати.
Увійшов Коцюбинський і, побачивши мене, спитав:
— Чому ви не гуляєте?
Помітивши на столі розкриту книжку, він підійшов до мене:
— Можна поглянути, чим ви так захоплені?
— Гарна річ, — сказав він, прочитавши заголовок, — вам, мабуть, подобається?
Інтерес наш один до одного помітно зростав. Якось на початку 1904 року Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, сказав:
— А знаєте, я вчора був на маскараді. Люблю іноді там побувати.
І тут же він описав мені кілька костюмів, які йому сподобалися, з такою влучністю і наочністю, що мене, пам’ятаю, вразила його спостережливість і пам’ять.
Трохи нахилившись до мене, він тихо сказав:
— Я думав і хотів зустріти вас.
Я відповіла, що жодного разу не бувала на маскараді і що мене ніщо там не приваблює.
— До мене підійшла одна маска, яку я був прийняв за вас. Але з її розмови і по очах я зрозумів, що помилився... У вас очі значно кращі, — додав він.
Уся ця розмова збентежила і схвилювала мене.
Незабаром після цього якось мені нездужалося. Був холодний лютневий день. У нашій кімнаті було порожньо — ніхто в такий мороз не прийшов на роботу. Від цього мені здавалося ще холодніше.
Я закуталася в теплу хустку, підійшла до грубки й притулилася до неї спиною. У цю хвилину ввійшов Михайло Михайлович. Глянувши на мене, він сказав:
— У вас цілком хворий вигляд. І температура є, — зауважив він, узявши мене за руку...
А потім, обережно обійнявши мене однією рукою, сказав:
— Ідіть додому.
Ми мовчки постояли так кілька секунд... Потім я тихенько відсторонила його і пішла додому. ^ ♦
Весь вечір я була надзвичайно схвильована. На душі було водночас радісно і тривожно.
З цього дня й почалися мої муки...
Я відчувала, що в моє життя вривається щось велике й серйозне, прекрасне й болісне. Десь у глибині свідомості невиразно ворушилася думка, що я кохаю Михайла Михайловича. Але я відганяла цю думку...
Його ставлення до мене я довго не могла збагнути. То, пригадуючи все ним сказане, його погляди, відтінки голосу, коли він розмовляв зі мною, мені здавалося, що я небайдужа йому. То я заспокоювала себе тим, що Михайло Михайлович, як людина чутлива і делікатна, помітивши моє почуття до нього, м’якше й уважніше ставиться до мене, ніж до інших, боячись образити мене — і тільки.
Випливали в пам’яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський — людина, яка легко й швидко захоплюється, і це тривожило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою.
Нарешті й те, що Михайло Михайлович — письменник, так само непокоїло мене. Я думала: чи не в пошуках сюжету він придивляється до мене? Це теж, чомусь, мене ображало.
У результаті моїх сумнівів я вирішила, що мені необхідно взяти себе в руки і дати відчути Коцюбинському, що я не дуже схильна захоплюватися. Випадок для того швидко трапився.
Якось Михайло Михайлович пройшов до телефону. Незабаром він повернувся і, підійшовши до мене, сказав, що мене викликають до телефону. Я встала. Коцюбинський пішов за мною.
Узявши трубку і не дочекавшись відповіді, я хотіла піти, голосно зауваживши, що мені ніхто не відповідає.
Коцюбинський стояв поруч зі мною. Я гадала, що він чекає своєї черги до телефону.
Але коли я зробила рух, щоб іти, Михайло Михайлович схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я прожогом вирвалася і втекла у свою кімнату.
Була страшенно схвильована й розгнівана. Сердилася на себе, вважаючи, що сама винна в тому, що викликала таке ставлення до себе. Гнівалася й на Коцюбинського. Сама не знаючи чому, я почувала себе ображеною.
Михайло Михайлович з’явився на порозі передпокою. Я знову почула телефонний дзвінок.
Коцюбинський повернувся до телефону, а за кілька секунд, ідучи до себе, голосно сказав:
— А вас усе-таки кличуть!
Поговоривши телефоном і, передбачаючи, що Михайло Михайлович може будь-якої миті прийти з поясненням, я взяла свою роботу і пішла в сусідню кімнату до своєї приятельки по бюро, до якої я часто перебиралася, коли мені бувало сумно. Вона через це не здивувалася моєму приходові і привітно звільнила для мене половину свого столу.
Я не помилилася. За кілька хвилин почулися легкі кроки, і Михайло Михайлович увійшов до нас. Він спочатку звернувся з якимось питанням до моєї приятельки, а потім до мене. Я відповіла, не підводячи голови. Коцюбинський постояв кілька хвилин біля нас і вийшов.
Наступного дня, проходячи через нашу кімнату, він поклав на мій стіл записку:
"Не сердьтесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно. Если же Вы, все таки, считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить Ваше прощение, только не сердитесь."