Для четвертого тільки встиг зібрати матеріал. Це дуже мало, разюче мало, і я червонію, коли згадаю про таку малу продуктивність."
Здоров’я Коцюбинського в цей час було, як і раніше, погане, хоч перші півтора місяця життя на Капрі, завдяки зміні вражень і нервовому піднесенню, він відчував деяку бадьорість і майже не помічав своєї хвороби. У першому своєму листі з Капрі Михайло Михайлович ще скаржиться:
"Устал с дороги и от вечного общения с людьми, сплю плохо и нервы не в порядке."
Але вже за тиждень пише:
"Я здоров и начинаю приходить в себя после дороги и от первой усталости на Капри. Кашель почти совсем прошел, только по утрам кашляю, но это не надоедает мне, и я даже не замечаю."
Як завжди, він і в цей час не надто дбав про себе й жив так, як для його здоров’я було явно згубно. У перших числах грудня він пише мені: "Я двенадцать часов в сутки на людях (у Горького), среди облаков дыма, возбуждения и без движения". І знову — через чотири дні: "Кашляю я меньше, хотя уже два дня, как слегка простудился и опять кашель". І додає: "Сердечные припадки отошли в область преданий".
З березня здоров’я Коцюбинського почало різко погіршуватися. Він застудився і весь час, аж до повернення в Чернігів, хворів.
2-го березня 1912 року він пише з Капрі:
"Мне не повезло: простудился, прохватил меня где-то сквозной ветер и я пролежал в постели несколько дней, а теперь, хотя уже и выхожу на воздух, но никуда не гожусь, устаю страшно, исхудал, едва держусь на ногах."
І тут же намагається заспокоїти мене:
"Не тревожься только, ведь я поправился уже, начал работать и сегодня закончил даже рассказ."
У листі від 11 березня він знову скаржиться:
"Все хвораю. Только что было поправился несколько, как опять простудился — где и как — не знаю. Опять пришлось слечь в постель, припадки астмы, кашель и повышенная температура."
20-го березня Коцюбинський виїхав з Капрі. У дорозі він підхопив плеврит і, приїхавши до Чернігова, три тижні пролежав у ліжку.
Проте вже в середині червня Коцюбинський знову виїхав до Карпат, бажаючи продовжити свої спостереження за життям гуцулів.
У Карпатах його в перші дні зустріли холод і дощі. Втомлений від подорожі, під час якої він, за його словами, "не умел спать", він був пригнічений холодом і дощами, через які не міг вирушити в гори.
"День кажется годом, — скаржиться він у цей час, — если бы не холод и дожди, у меня было бы лучшее самочувствие. Сейчас же головная боль и недовольство."
Через кілька днів погода поліпшала, і Михайло Михайлович знову оживає:
"При хорошей погоде и я чувствую себя здоровым, имею великолепный аппетит и работоспособность моя повышается."
І хвороби забуті, несприятливі умови зовнішнього життя, незручності його мало турбують. На них він не зважає. Усі думки, усі бажання зосереджені на роботі. Він захоплений нею цілком:
"Живется мне хорошо, несколько напряженно и нервно, но это пустяки. Вначале я плохо спал, теперь уже сплю хорошо, должно быть, устаю после работы. С самого утра я уже отправляюсь в гости, к знакомым гуцулам, или завожу новые знакомства при всяком удобном случае: на дороге, у реки, в лесу и т. п. Моя записная книжка быстро заполняется."
Він запрошує з далеких сіл на допомогу для подорожі в гори двох знайомих гуцулів і знову збирається в гори верхи:
"Если припоминаешь, — пише він мені, — мне хочется познакомиться со своеобразной философией гуцулов, с их взглядами на жизнь и любовь. Уже теперь чувствую под собой почву, так как оправдывается то что я предполагал раньше в виде догадки."
А поки що він робить далекі прогулянки пішки "для знакомства с природой", записуючи свої враження. Ходить він, звичайно, сам:
"Знакомых пока немного, но и наличные претендуют на мое общество. Но я не поддаюсь: без церемонии заявляю всем, что я приехал сюда не для личных удовольствий, а на работу."
Але погода знову зіпсувалася і заважала Михайлові Михайловичу збирати матеріал:
"Холодно, сыро, нет солнца. Я почти не гуляю и до головных болей беседую с гуцулами. Но беда в том, что выбор собеседников ограничен ближайшими соседями и не всегда интересен. Я не могу выехать никуда и ко мне никто не решается приехать."
Він мріє подорожувати річкою через пороги на Буковину. "Это восхитительное, хотя немножко опасное, путешествие: бывают случаи, когда "дарабы" (пліт) разбиваются о скалы". Але небезпека його найменше зупиняє: "Волков бояться — в лес не ходить.
Надеюсь быть целым и невредимым и, кроме того, с запасом впечатлений".
А погода, тим часом, ставала все гірша.
"Вот уже скоро месяц, — пише мені Михайло Михайлович, — как здесь днем и ночью льют дожди, часто холодные, осенние, сырость такая, что одежда никогда вполне не высыхает, мы все тут кашляем, сердимся и даже болеем. Схватил жестокий бронхит. Сплю очень плохо, страдаю бессонницей и не знаю причин."
Треба було залишати Карпати: бронхіт викликав ускладнення на серце. Коцюбинський змушений був виїхати. Він почував себе в цей час так погано, що вже у Львові хотів лягти в лікарню. Проте все ж зібрав сили й поїхав далі. Ледве доїхавши до Чернігова, відразу ж зліг. Ця хвороба була фатальною для Михайла Михайловича, вона остаточно підірвала його й без того виснажений організм. Три тижні він лежав, не встаючи, а потім, хоч і намагався вставати, та ненадовго. Незабаром знову зліг на місяць.
У ті рідкі тепер дні, коли Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітися зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий.
Було вирішено, що Коцюбинський поїде лікуватися до Києва, де й ляже в клініку. Тут, у київській клініці, Михайло Михайлович пролежав три місяці — з кінця жовтня 1912 року по кінець січня 1913 року.
Київські лікарі теж не могли допомогти Коцюбинському. Незважаючи на виняткову увагу до Михайла Михайловича найкращих київських спеціалістів — професора Образцова та його помічників Стражеска і Рафієва, незважаючи на добрий догляд і уважне ставлення до нього обслуговуючого персоналу, здоров’я Коцюбинського згасало...
Мене Михайло Михайлович умовив на час його лікування в Києві виїхати до Петербурга, бо саме в цей час я була у відпустці. У цьому виявилося його піклування й увага до мене.
Період хвороби Коцюбинського в Чернігові був важким часом і для нього, і для мене: ми не тільки не могли бачитися, а й листуватися нам рідко щастило. Тому, щоб трохи розважити мене, Михайло Михайлович і переконав мене поїхати з Чернігова: "Все равно, пока я болен, видеться мы не сможем. Ты поезжай в Петербург, а я за это время подлечусь в Киеве."
У клініці Коцюбинський увесь час почувався погано: безсоння, болісні серцеві припадки, різкі болі на ґрунті розладу серцевої діяльності. Але коли йому ставало трохи легше, він тужив за улюбленою роботою, яку йому забороняли і для якої він сам не мав сил.
"Чувствую тоску по работе, — писав він мені до Петербурга. — Так хочется сесть за стол и взять перо в руки." Але сил уже не було:
"Не могу работать, голова не свежа и фантазия потеряла крылья." Проте вразлива, кипуча вдача Коцюбинського не витримувала бездіяльності. Нишком, криючись від лікарів, він, як тільки йому ставало трохи легше, відшуковував собі якесь заняття.
Пишучи мені 4 листопада про те, що повідомлення у газетах про поліпшення його здоров’я "довольно правдоподобны на этот раз", він дорікав лікарям, які тримають його в ліжку, "запрещают волнения, движения — все, чем проявляется жизнь", і нарікав на неможливість поки що працювати:
"Работать еще не могу, но много читаю... Вокруг меня лежат новинки книжного рынка, и я предвкушаю много удовольствия от ознакомления с ними. Хочу воспользоваться также университетской библиотекой (він лежав в університетській клініці) и почитать по ботанике и зоопсихологии, т. к. в последнее время я совершенно отстал в этих любимых мною науках."
Але думки про улюблену роботу не залишають його: "Не подумай, однако, что я собираюсь лежать здесь всю зиму. Как только позволят мне встать с постели — укачу домой и за работу." Громадськість не забуває його. Щодня Коцюбинський одержує листи, на які намагається відповідати акуратно.
"Внешних впечатлений я еще не получаю, — виправдовується він, — а для того, чтобы жить запасами, черпать из себя, нет еще надлежащей свежести организма. Вот я и чувствую себя в этот неблагодарный период особенно бедным и всем моим корреспондентам отвечаю на письма краткими открытками, дающими мне возможность скрыть эту бедность впечатлений."
Але ця кореспонденція втомлює його:
"Казалось, ушел я от моих корреспондентов, но благодаря газетам, сообщившим зачем-то даже мой адрес, ко мне пишут, кроме знакомых, и незнакомые досужие люди, а я должен всем отвечать. Правда, я пишу всего несколько слов благодарности за добрые пожелания, — но этих пожеланий довольно много, и моя корреспонденция утомляет меня."
У грудні він повідомляє мене:
"Я, как уверяют врачи, на пути к выздоровлению. Субъективно же не могу похвалиться хорошим самочувствием. Почему-то не тверд на ногах, менее тверд, чем был неделю назад. Какая-то слабость по всем организме."
"Три дня как я понемногу занимаюсь: просмотрел перевод рассказа своего для журнала "Заветы" и продержал корректуру своей новой вещи "На острове". Устал отчаянно от этой такой легкой работы. Делал бесчисленное количество антрактов, но все же кончил."
Втомлюють його й відвідувачі, і він скаржиться мені на це: "утомляют меня посетители, но с этим бороться трудно".
Вражає самовладання цієї людини. Він не занепадає духом, не скаржиться. Навпаки, він знаходить сили навіть жартувати: "Я еще удивляюсь, как я не сделался брюзгой, раздражительным, мрачным", — пише він мені в одному з грудневих листів 1912 року:
"Все-таки, я в снисходительно благодушном настроении и часто подсмеиваюсь над всем своим злополучием. Ничего! Когда-нибудь будет и лучше! Пустяки!"
Така бадьорість дивувала навіть лікарів, які його лікували. Ця бадьорість — не легкодухість: Михайло Михайлович глибоко розумів усю серйозність своєї хвороби. Але він любив життя і, навіть відрізаний від нього, намагався вловити радісний його пульс:
"Судьба так часто и жестоко колотила меня в последнее время, что я вынужден для примирения с жизнью вспоминать и все доброе, когда-нибудь подаренное ею."