Коли вже збираються вішати, хлопчик кидається вниз і з криком: "не треба! не дам!" обіймає коліна дівчини. Звичайно, замішання, переляк, гнів, батько відтягує сина й тягне його на попереднє місце, син благає батька зупинити страту, але, нічого не добившись, кидає йому лайку: хуліган, оселедець, за що його б’ють.
ЇҐГ**£ЙУ АГ £~^~СХУЬУ. —^ІО Л^У-Л* —
Перша сторінка автографа листа М. М. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної від 9.1—1912 р.
Їдуть назад додому. Батько похмурий, пригнічений, думає про неприємності по службі, про можливість виключення сина з гімназії і все ж таки відчуває провину перед сином. А хлопчик схлипує і думає помститися батькові: "постривай, знатимеш ти, коли я повішуся".
Звісно, це груба схема, а ти все ж напиши мені, чи вдало я її вибрав. Так розписався про своє оповідання, що зайняв увесь аркуш. Та, мабуть, це найважливіше в моєму житті тут; більшість вражень — за столом. Два дні я не гуляв через зуби, та й сиро, постійно дощі, грози, але тепло. Ще не було холодів, сподіваюся, і не буде. Острів як і раніше квітне, ніякої різниці з того часу, як я приїхав. Лише нові квіти розквітли: канни, резеда, хризантеми (у квітниках, звісно), та лимони починають рясно цвісти. На обід завжди подають зелень, молоду квасолю, горошок, салат, цвітну і звичайну капусту — словом, як улітку. Навіть нудно, що не побачу справжньої зими, снігу. А все це я охоче віддав би разом з островом за одне-єдине п’ятихвилинне побачення з тобою, за один твій поцілунок. Чи не набридло тобі, що я так довго тебе люблю? Я хотів би, щоб ти мене вічно цілувала, від того й пишу в листах "поцілунок". Будь здорова, люба моя, серце моє Шурочко, люблю, цілую тебе й обіймаю.
Пиши, не забувай свого.
281.
14.І 1912. [Капрі].
Дорога дитино! Насамперед, щоб не дратувати й не сердити тебе, повідомляю: почуваюся добре, не кашляю, зуби не болять. Це все правда. Задоволена? Зате ти мене засмучуєш. Навіщо хвилюєшся й дратуєшся? Не треба, моя мила, адже так ти ніколи не одужаєш, не набереш ваги, а я хочу зустріти тебе здоровою, бадьорою, спокійною. Як мені не сумно, раніше весни не приїду. Якщо буде гарна погода в Чернігові на Великдень, постараюся приїхати наприкінці березня, якщо ж ні — то не раніше початку квітня. Одне слово — до нашої зустрічі ще так далеко, що я з жахом думаю, як витримаю таку болісну розлуку. Ти, здається, менше страждаєш, ніж я, і це мене втішає — а я в години наших побачень щодня відчуваю
таке почуття, як метелик, якому надійшла пора вилетіти
з лялечки, а він не може прогризти отвору.
Найближчими днями сюди збирається Якубович119 — а мені так важко, що от може приїхати стороння, чужа людина, — а найближча не наважиться на це. Не докоряю, лише відзначаю, що мені сумно без тебе, люба, що я страждаю від твоєї відсутності.
Ні, краще мовчати, не треба засмучувати ні тебе, ні себе. Потерпимо. Пообіцяй мені тільки, що при першій зустрічі ти мене поцілуєш так гаряче, як ніколи раніше. Повинна ж у мене бути хоч якась нагорода.
Від часу мого останнього листа ніяких змін не сталося. Хіба що в погоді: вже три дні йдуть дощі, але такі теплі, літні, що все пахне після дощу, а від землі підіймається пара і течуть річки, зовсім як улітку. Якщо сонце вигляне — стає весело, радісно на душі. Нещодавно я бачив квітучу яблуню — і це було дуже приємно. Шкода тільки, що не побачу снігу цього року, якось дивно зовсім втратити зиму. За ці три дні мало гуляв, дощі заважали. Сиджу в кімнаті й пишу (враження від острова) або читаю. Весь стіл і всі полиці завалені книжками — усі цікаві новинки. Не пам’ятаю, чи писав тобі, що одне зі своїх написаних тут оповідань я надіслав у "Раду" (обіцяв, нічого не вдієш120). У вас у бюро передплачують "Раду", значить ти прочитаєш його, надрукують, мабуть, у січні. Напиши мені свої враження від оповідання, хоча я заздалегідь готовий до того, що ти будеш мене сварити, бо річ незначна й зроблена невдало.З дому пишуть мені, що всі здорові. Не знаю, чи лише заспокоюють мене, чи справді все благополучно.
А ти пиши про себе більше, люба моя, у мене тільки й радості, що твої листи. Цілую міцно, а люблю ще міцніше.
Твій.
282.
20.I 1912. [Капрі].
Дорогий мій Шурочку!
Ти невдоволена, що довго не отримуєш моїх листів,
а я не раз непокоюся, не маючи звісток від тебе.
Мені здається, що я частіше пишу тобі.
Не лінуйся, моя голубко: я завжди чекаю твоїх листів,
як свята. Вони такі милі, що, читаючи їх,
я завжди бачу твої очі,
мої улюблені рисочки біля губ — і подумки цілую їх.
Ти чекаєш — не дочекаєшся, коли я напишу, що здоров’я моє в доброму стані. А я вже писав про це і ще раз пишу: тепер мені добре, не хворію, перестав кашляти. Задоволена, голубко? Звісно, на стан здоров’я панянки ніяк не вплинули, хоча вони не тільки не відстали, а й ніби збуджені моєю байдужістю. Нічого проти них не маю, дуже вони приємні люди, тільки мені ніколи люб’язничати з ними — мені й без того не вистачає 24 годин на добу. Треба писати, багато читати, займаюся перекладами з італійської, вивчаю мову, гуляю (обов’язково на самоті, бо тоді обмірковую свої роботи).
Не кажу вже про кореспонденцію та літературні бесіди й вечори, про які вже писав тобі.
Як бачиш — справ по горло, ледь вистачає часу на сон і на їжу. Додатково приїде Якубович і пред’явить на мене свої права чернігівця. Доведеться ходити з ним і знайомити з островом.
Останній твій лист мене потішив: ти одужала, набрала ваги. Як це приємно мені. Якщо можеш — постарайся ще погладшати — мені подобається, коли ти повнішаєш. Не нудьгуй тільки, серце моє, адже скоро побачимося. Постараюся приїхати на Великдень або на самому початку квітня. Раніше важко зібратися. Після звички до тепла потрапити в холодний клімат було б дуже шкідливо, я напевно застудився б зараз і ми, все одно, не могли б бачитися. Чому ти, Шурочко, так мало ставиш мені запитань? Я завжди боюся, що в листах пропускаю цікаве для тебе лише тому, що мені воно здається звичним, що я вже до нього звик.
Будь ласка, не соромся ставити мені будь-які запитання, охоче й сумлінно відповідатиму на них.
Погода загалом прийнятна.
Сьогодні лише сильний вітер і починає накрапати дощ.
Цвіте мигдаль. Зараз піду на пошту,
сам віднесу цього листа.
Звичайно, я не хочу, щоб ти при зустрічі влаштовувала мені сцени
(скажу по секрету — я їх не люблю) і тому писатиму якнайчастіше й докладніше,
ти тільки запитуй про те, що цікавить. ( ) Багато, багато й міцно цілую мою любу,
мою єдину, добру, неперевершену Шурочку.
25.I 1912. [Капрі.]
Дорогий мій Шурочку! Твій №14 ішов дуже довго, я його отримав тільки сьогодні. Отримав і поцілував, так я заскучав за твоїм листом. Не нарікай, голубко, що я пишу рідше, ніж у попередні роки. Бачиш, раніше, виїжджаючи за кордон, я не мав ніякої справи, навіть не читав. Увесь день, увесь час призначався для відпочинку й для листів. Тепер інакше. Я працюю, читаю, мене відволікають люди, бо живу не в готелі, а в сімейному домі.
Повіриш, часто мені не вистачає часу навіть на найнеобхідніше. А все ж мені здається, що я не так уже й рідко пишу. Цікаво, скільки я написав тобі листів за весь час (з листопада) нашої розлуки до 25 січня. Порахуйте (якщо тільки зберігаєш їх у себе) і повідом мені. Твоїх було 14. Мені здається, що моїх більше. Але, правду кажучи, не в цьому річ. Річ у тім, що я тебе люблю, думаю про тебе, живу тобою, голубко. Ось що важливо.
Ти, сподіваюся, пробачиш мені, якщо я іноді неакуратний у листуванні.
В одному місці останнього листа ти мене засмутила. Тобі щось треба купити, а ти приховуєш від мене через якісь грошові розрахунки. Не треба цього, Шурочку. Якщо не хочеш, щоб я залишився ображеним, напиши мені, що тобі купити. Адже все одно я купуватиму щось для тебе — це неминуче, і ти повинна будеш змиритися з цим. То чи не краще полегшити мені завдання? Напиши, голубко, і то неодмінно, в найближчому листі, інакше мені буде дуже неприємно.
Почуваюся, моя дитино, досить добре, не хворію, але рвуся до тебе. Засумував страшенно. Мені здається, що коли я побачу тебе, то з’їм, задушу чи щось подібне зроблю. Живу дуже одноманітно. Таке лихо: написав оповідання, а воно мені не сподобалося, і я мусив наново його написати121. Сьогодні закінчую. Тепер перерва на 2—3 дні і знову до роботи, але що писатиму — ще й сам не знаю. У нас починається весна, все оживає, погода мінлива, як у березні: то дощі, то вітер, то сонце й спека.
Хочу знову поблукати островом, може, сонце зробить новий посів у моєму серці, а я потім у себе в кабінеті зберу жниво. Якщо що вийде, напишу тобі про свої плани. Що ти тепер читаєш, чим захоплюєшся? Я хотів би знати про тебе все. Мені не потрібні чернігівські новини, я хочу знати про тебе: що ти думаєш, чим живеш. Пиши. А тепер дай свої лапки. Відчуваєш поцілунок? Ні? Може, це тому, що я вже розучився цілуватися, і тобі доведеться вчити мене цього мистецтва. Ну, цілую, як умію, й люблю гаряче.
Твій.
284.
4.ІІ 1912. [Капрі.]
Дорогий Шурочку, я вже починаю непокоїтися, не отримуючи від тебе так довго звісток. Останній твій лист (№15) був датований 21 січня, і відтоді ані словечка. Можливо, сьогодні отримаю щось. Чи здорова ти, чи не трапилося чогось? Я завжди живу в страху й тривозі, чи все гаразд, чи не спіткало тебе яке лихо.
Останні дні я був дуже зайнятий. Справа в тому, що в Москві з лютого, здається, починає виходити великий російський журнал "Заветы"122 і редакція його взяла в мене оповідання, яке тепер друкується в "Літ[ературно]-Наук[овому] Вістн[ику]". Перекладати надіслали до Лондона123, звідки я днями отримав першу половину оповідання. Але оповідання для перекладу надзвичайно складне, завдяки сильному місцевому колориту (гуцульському). Мені довелося багато попрацювати над ним. Тільки сьогодні відіслав рукопис до Москви. А тут іще заважали.
Довелося мені побувати й на весіллі. Одружився наш садівник і запросив.