День свій я думаю влаштувати так: до 9-ї години ранку я буду цілком готовий і сяду до роботи до 1-ї години. Після обіду гуляю, читаю газети, книжки, а також пишу листи, від 7-ї до 9-ї — вечеря й товариство, а потім від 9-ї до 11-ї знову робота — і спати. Сьогодні я зовсім не гуляв, не дали, а дуже прикро, бо погода чудова. Сонце таке гаряче, що я навіть загорів, фарби надзвичайно яскраві по-весняному, безліч квітів. Двері на балкон відчинені цілий день, я сьогодні сидів години дві на балконі в одному костюмі, без капелюха, і все ж було спекотно. Не можу собі уявити, що у вас морози, сніг, узагалі зима. Наш садівник старається і щодня ставить у моїй кімнаті по два букети.
Як шкода, що тебе тут немає — ти ж так любиш квіти. Надсилаю тобі фіалку, я її попередньо поцілував. Хотів би надіслати більше, навіть цілий букет, — та, на жаль! За тиждень — Різдво (в італійців, звичайно), але я святкуватиму його разом з усіма: кажуть, ці свята тут проходять цікаво, я тобі опишу їх.
Як би хотілося отримати від тебе хоч кілька слів сьогодні ввечері або хоча б завтра вранці (пошта приходить двічі на день).
Може, я відчув би твій поцілунок, надісланий у листі. Але я можу поцілувати тебе й авансом.
Будь здорова, моє серце, пиши мені й люби мене. Обіймаю тебе гаряче. Не забувай.
Твій.
274.
3.XII 1911. [Капрі.]
Серце моє, Шурочко! Я отримав твої листи, 4-й і 5-й. Свої починаю нумерувати з першого номера, бо забув, скільки вже вислав. Твої листи приносять мені щиру радість, без них мені було б дуже важко. Передусім відповідаю на запитання, щоб не забути. Кашляю я менше, хоча вже два дні як трохи застудився і знову кашель. Було так спекотно, що я скинув піджак і так сидів у себе на веранді, а цього взимку робити не слід: спітнів — обвіяв вітер і знову трохи кашляю. Утім, такі дрібниці, що й писати не варто. Серцеві напади відійшли в минуле. Я не хвилююся, кинув пити каву і вино, немає холодів — отже, немає причин для сердечних страждань. Наші домашні живуть, здається, непогано, всі здорові, з дітей пише тільки Оксанка — і пише дуже милі листи. Свою світлину я вже показував місцевому фотографові, але він мене засмутив, сказавши, що вона надто бліда для переснимку і не вийде. Не хвилюйся. Здається, вдома є в мене інша, така сама, краще збережена, треба тільки пошукати, що я й зроблю свого часу.
Ти нагадала мені про 3 число, і я зажурився. Як мені важко буде цього дня тут. ( ) ^
Останні два дні я нікуди не виходив, хоча погода була зовсім літня. Прийшла літературна новинка — роман Андрєєва "Сашка Жигулев"112, і ми компанією читали його. Дуже слабкий, погано зроблений твір. Потім Бунін читав свої нові оповідання, особливо вдале одне: "Хорошая жизнь", буде надруковане в "Современном мире".
Сьогодні вийшов гуляти й приніс квітучих миртів — вони знову зацвіли. Узагалі тут скрізь квіти й квіти. Я тепер пишу: заявив, що не можу багато віддавати часу товариству — і правильно. Сідаю до роботи113 вранці та ввечері від 9-ї години. На жаль, дуже мало часу в мене, мало читаю. А читати є що: газет більше двадцяти, всі журнали, навіть другорядні, і всі останні новинки в галузі літератури. Словом — стільки книжок я давно не мав під рукою. Крім того, книжки іноземними мовами. Італійською літературою я обов’язково займуся. Тішить мене, що ти одужуєш. Будь ласка, не зупиняйся, повніши, скільки можеш, тобі це потрібно, і мені напевно сподобається. Зате я дуже засмучений, що ти нудьгуєш. Намагайся розважатися, голубко. Ось і я намагаюся втішити себе роботою, адже мало радостей тут у мене без тебе, звісно.
Сиджу й працюю, нерви заспокоюються, навколо тиша, чистота і краса. Жартують наді мною, запевняючи, що в мене кімната як у нареченої, а проте це чистісінька правда. Тільки море шумить та сонце пересувається по кімнаті (воно весь день гостює в мене), а в передпокої лаються папуги або кумедно співають модні арії, передражнюючи стареньких. Пора закінчувати, кличуть обідати. Цілую тебе, голубко ( ).
Твій.
275.
12.XII 1911. [Капрі.]
Як ти мене злякала, дорога моя, своїм листом, щойно отриманим мною (№ 6)! Мені й тепер моторошно, коли подумаю, що ти зазнала такої небезпеки. Чи заспокоїлася ти? Я, направду, починаю боятися за тебе.
А в нас усе минає мирно. Учора почалося Різдво (Святвечір). Ще за кілька днів до Різдва знайомі почали обмінюватися подарунками. Ці подарунки ставляться на стіл на видному місці й стоять усі свята. У моїх господарів усі столи завалені ними. Стоять пишно вбрані ляльки, у шовкових вишитих сукнях, а під сукнями в них повно винограду або фініків. Пляшки вина, малі й відерні, вишитий оксамит для туфель, підсвічники, персні, фрукти, серветки та квіти, квіти без кінця. До всього приліплена вітальна картка. Навіть я отримав букет троянд і фіалок (від кого — не знаю) з вітаннями: "Molti felici augurii e buon Natale!", багато добрих побажань і доброго Різдва. На Святвечір зібралися до нас гості: Бунін з дружиною (красивою пані, племінницею Муромцева) та з дорослим небожем (перекладачем Діккенса), поет Черемнов із матір’ю, один початківець-письменник із нареченою. Уся кімната, буквально, була завалена букетами, посеред столу височіла величезна бутель з капрійським вином, окорок під турецьким прапором та індичка під італійським, ну й інше, як і належить на званій вечері. Було весело, жваво: спочатку письменники посварили всіх відсутніх побратимів, потім похвалили один одного, ну, все як слід. О 12-й годині ми вирушили до церкви. Ніч надзвичайно тиха й тепла, небо святкове, зорі всі в зборі. У церкві повно людей, орган грає оперні твори, шість ксьондзів ревуть латиною, а тут же, серед тих, хто молиться, маленькі собаченята вичісують бліх. З вулиці, з гір долинають безперервні вибухи петард, з рушничним залпом палять петарди й на порозі церкви, і дим від них змішується з димом кадильниць. О 12-й годині з половиною юрба виходить із церкви на площу, і тут починається свято. Дорослі й дітлахи кидають у повітря сотні петард, які з жахливим тріском вибухають у повітрі й, оточені снопами іскор, мов золотими кучерями, падають на землю, кружляють і стріляють. Дітлахи кидаються на вогонь, у саме пекло й миготять у вогні чорними силуетами. А петарди спалахують по горах, із гуркотом і тріском, безліч разів повторюваним луною, летять у тебе над головою, стріляють під ногами, лякаючи жінок. Уже не сотні, а тисячі пострілів і вогнів оточують тебе, усе зникає в димі й важко дихати, як на війні. Цей шум, крики, вогні та постріли тривають цілу годину, і чуєш поруч себе якийсь наївний голос російського обивателя: "Ах, боже! і жодного городового!". Юрба весела, вереслива, гомінка. У чоловіків у петлицях квіти, у жінок — букети. Але ось серед цього гамору чується музика. З вузенької вулички зі склепіннями, мов із катакомб, виповзає світний хвіст, цілий ланцюг ліхтарів на високих жердинах. За ліхтарями йдуть "дзампоньяри" (пастухи з Абруццо), що грають пасторалі (новени) на первісних інструментах — волинці й дерев’яних дудках. На ногах постоли, високо перев’язані по нозі ременями, чорні плащі, голови непокриті й сухі, суворі обличчя. За ними маленький хлопчик, кучерявий, як херувим, у білій сорочці, несе кошик квітів, серед яких голий дитина — Христос. Над хлопчиком несуть єгипетську парасольку, круглу, з довгою бахромою. А далі натовп. Йдуть і зникають у церкві. За кілька хвилин інша така процесія з музикою й співом, але Христа благоговійно несе старий, найстаріший капрійський столяр, який зображує Йосипа. Ого! думаю собі: тут діва Марія народила сьогодні близнюків! Процесія серед тріску петард, галасу й клубів диму ходить вулицями зі співом, іду за нею й я. Весело! Думаєш, як це все старе, старіше за Христа. Колись люди носили так ідолів, потім Христа, (. . — . . .). І відчуваєш себе однією з ланок великого кола людського життя. О 3-й годині ночі розходимося по своїх кімнатах.
Щось я розписався сьогодні, боюся, що втомив тебе, голубко. Пробач, якщо так.
Почуваюся непогано, пишу потроху, читаю ще менше, але ж тепер свята, гості тощо, що заважають правильно працювати. Крім того, публіка докучає мені листами, і доводиться чимало часу віддавати кореспонденції. Як це не дивно, а все ніколи.
Сьогодні в нас кепська погода. Я навіть не пішов у синематограф, хоча мене й кликали туди дивитися Триполі й якусь дуже комічну мавпочку, як пишуть в афішах.
Ну, будь здорова, серце моє, бережи себе, не ризикуй, гуляй і думай хоча б зрідка про мене. Авжеж швидше мине нам час розлуки. Цілую міцно, обіймаю й пригортаю до серця.
Твій.
276.
17.XII 1911. [Капрі]
Їй-богу, не знаю, дорогий Шурочку, правильно я нумерую листи, чи це третій лист відтоді, як завів нумерацію, чи четвертий. Ну, та це неважливо. Напиши мені, чи не губляться листи, чи все отримуєш. Я щойно отримав твій № 7, у якому ти нарікаєш, що народилася 13-го. І як тобі не соромно! Я навіть образився. Коли я згадую про день свого народження, я благословляю його, бо якби я не народився, я не зустрів би в житті тебе, моє щастя й моя радосте. Усе-таки добре жити, коли серед негараздів і тягарів життя квітне любов, прекрасне, божественне почуття, що з усім примиряє й усе оживляє. Сім років я кохаю тебе, а мені здається, що не минуло й семи годин, так моє почуття свіже й нове. Хіба це не диво, хіба це не радість? Якщо ти не відчуваєш цієї радості, мені шкода тебе. Адже так рідко зустрінеш людину, яку можна довго кохати. І не лише довго, а й свіжим, вічно новим почуттям зігрівати серце. Може, це лежить у нас самих, може, це особливий дар, але я вдячний долі за нього. Цілую тебе й поцілунком закріплюю своє почуття радості й подяки.
Не пам’ятаю, моя голубко, хвалився я тобі в минулому листі, що вже закінчив своє оповідання114. Пам’ятаєш — пасха? Відклав його вбік, не хочу нікуди зараз посилати, нехай полежить, тоді виправлю, перероблю, а тим часом писатиму інше115. Мені трохи заважають працювати. Завелися в мене шанувальниці, якісь молоді пані з міфічними чоловіками, що десь у якихось країнах живуть, але до дружин не приїжджають.