Приносять мені квіти (не чоловіки, звісно, а пані), зітхають і благально кличуть їздити з ними по гротах. А я мушу засмучувати їх відмовою — хоча квіти й зітхання доводиться приймати, нічого не вдієш. Часто відчуваю прикрість: зранку сонце гріє й сяє, море надзвичайно синє, а я мушу сидіти кращу частину дня за столом, за роботою, лише вряди-годи кидаючи погляд на цю красу, — що дивиться на мене крізь скляні двері. Ні, треба зробити бодай невеличку перерву й прогулятися на волі. Може, сонце посіє щось у душі, а я використаю, зберу жниво.
Я здоровий, серце моє. Кашляю менше. Єдине, чого мені бракує, — це 24 годин у добі, весь стіл завалений книжками, а встигаю читати мало.
Тепер, коли пишу тобі, так зачаровано добре, тепло й світло, що я ще дужче, ще сильніше відчуваю, як люблю тебе.
Цілую тебе, моє щастя, обіймаю й стискаю міцно, міцно. Будь здорова, голубко. До наступного листа. Пиши.
Ч
Твій.
277.
23.XII 1911. [Капрі.]
Дорога моя! Нема від тебе листів і нема. Останній був уже давно (№7), і я починаю непокоїтися, чи не сталося чого. У мене завжди під час розлуки буває трохи тривожний настрій, а відсутність листів його підсилює.
Зі смутком думаю про завтрашній день. Майже завжди ми в цей день зустрічалися, незважаючи на будь-яку погоду, — а тепер так далеко одне від одного. Незабаром і інший наш день, ще пам’ятніший, — ні, просто нестерпно стає думати про це. Цілую тебе заочно, але ти мусиш відчути все тепло й силу мого поцілунку.
Живу я, моя дорога, як це не здасться тобі дивним, дуже одноманітно. Передусім — робота. Вона, до речі, йде останнім часом не дуже успішно через поганий настрій. Короткі прогулянки після обіду — півтори-дві години й час на їжу. Іноді бувають літературні вечори, й тоді я серджуся, що не працюю. У гостях ніде не буваю, хоч на мене й за це нарікають, бо є тут у мене кілька давніх знайомих. Читаю мало, усе бракує часу. Мабуть, я не вмію ним користуватися, мені постійно ніколи, а між тим результатів роботи якось не видно. Погода в нас загалом прийнятна, а сьогодні навіть тепла, але були й холодні дні, коли вітер дув із півночі й я навіть не міг гуляти. На прогулянках намагаюся бути на самоті: сідаю десь і дивлюся, як море розбивається об скелі й слухаю його вічний шум при берегах. Скелі так гарно освітлені сонцем, зелень яскрава, вулицями цокотять дерев’яні черевики дітлахів, а на виноградниках працює вся сім’я. Жінки й діти знімають із них городину, а чоловіки важкими заступами розпушують землю. Десь хтось співає, селянка несе на голові велику торбу сіна, кричить віслюк, а велетенські кактуси, наче в жаху, здіймають свої колючки. А все горить на сонці: море, скелі, зелень дерев, будинки та червоні берети на головах капрійців. Так тихо, спокійно, що все довкола здається радше картиною, ніж дійсністю.
Як же тепер у Чернігові? Сніг? Мороз? Вітер? Я хотів би (егоїст), щоб усе це було, може, легше зміг би примиритися з тим, що поїхав до Італії.
Голубко! ( )
Пиши мені. Адже я дуже тужу. Як не тримаюся, а мушу зізнатися, що сумую. Поцілуй мене міцно в листі й напиши, чи всі мої листи отримала, хоча я вже сплутав нумерацію. Ще цілую й обіймаю мою любу дитинку.
29.XII 1911. [Капрі.]
Пишу цього листа так, щоб ти, дорога моя, отримала його у наш день, 3-го, якщо, звичайно, зайдеш у свій час по нього.
Цілую тебе в наш день і в поцілунок цей вкладаю всю душу, усю мою любов і вдячність за те щастя, яке ти весь час дарувала мені. Не знаю, чи відповіси ти мені на нього таким самим радісним поцілунком, але хочу на це сподіватися.
Пишу ці рядки й подумки озираюся на весь час нашого кохання: я пам’ятаю тільки гарне, світле; усі плями, усе тяжке, що пережилося, кудись зникло — я це забув і не хочу пам’ятати. Відчуваю в душі свято, мені світло й добре вже від того, що ми любимо одне одного. Відповідай же мені поцілунком, моя голубко, він дасть мені сили пережити нашу розлуку й зберегти надію на довге, завжди нове й нове щастя з тобою. Коли читатимеш цей лист, то згадай, що під час зустрічі нового року, рівно о 12-й годині, я жив тільки тобою, думав про тебе й посилав подумки тобі вітання та найкращі, які тільки знайшлися в мене, побажання. Так само я думатиму про тебе у наш день, у годину нашого першого поцілунку.
Так, зустріну новий рік далеко від тебе. Зустрінемо його по-сімейному, в колі добрих знайомих, тісно пов’язаних літературними інтересами. Буде, звичайно, багато гарних побажань, над якими посміється новий рік, як він завжди сміється. Але це нічого, гарне завжди залишиться всередині нас, а це головне.
Напиши, як тобі вдалося святкування. Узагалі пиши про себе, пам’ятай, що це мене цікавить.
Про себе — нового мало. Не вистачає дня — от моє вічне горе! Так багато треба зробити — життя коротке, не встигнеш, а час мчить із дивовижною швидкістю. Тримаю зараз коректуру свого нового (гуцульського) оповідання116, яке має з’явитися в першій книзі "Вістника". Крім того, треба зараз надіслати рукопис його для перекладу російською мовою для січневої книжки одного нового товстого журналу в Петербурзі117. Узагалі мене атакують з усіх боків не лише українські, а й російські видавництва. Навіть сюди приїздили видавці та редактори з проханням співпрацювати, але я відмовляюся, не бажаючи себе зв’язувати, бо боюся обов’язкових, поспішних робіт, що завжди сковує й знижує якість праці. Що ж, буде менше грошей, але краща робота. Що ти думаєш із цього приводу, серце моє? Узагалі белетрист тепер у великому попиті — бо задумано кілька нових журналів.
Я, серце моє, здоровий, хоча не дуже. Кашляю менше, але чомусь утомлений. Треба зробити перерву й прогулятися. Це буде навіть доречно, адже хочеться написати дещо про острів. Ти знаєш, один твій лист загубився (8-й) або ти забула нумерацію. Я вже забув свою і не нумерую.
Будь здорова. Люблю тебе й цілую. Одужала чи ти? Цілую ще.
Твій.
279.
3.I 1912. [Капрі.]
Не знаю, дорога моя, чи отримала ти сьогодні мого листа з подвійним привітанням. Можливо, не здогадалася й не зайшла по нього. Я так хотів, щоб ти була задоволена "третім" і не думала, що я забув про нього. Чекав і від тебе, але нічого не було, мабуть, лист затримався через снігові замети на російських дорогах. Як же ти зустріла новий рік? Чи весело тобі було і чи згадала ти про мене?
У нас зустріч нового року вийшла не дуже вдалою. Цього вечора Бунін читав нам своє оповідання, досить велике, і ледве закінчив, як треба було поспішати пити шипуче, бо була 12-та година. Привітали одне одного, побалакали мляво й розійшлися до першої. Не було ні пожвавлення, ні особливо цікавих розмов. Я пив за твоє здоров’я і подумки цілував тебе. Наступного дня я отримав подарунок від моїх "шанувальниць" (чи не правда, як це чудово звучить!) — горщик квітучих орхідей при зворушливому листі. Але в мене боліли зуби, і мій захват був доволі помірний. Жодних візитів, звичайно, не робив, за що й тут мають претензії, але що вдієш: не люблю я візитів, та й ніколи мені. Сьогодні закінчую друге оповідання118 і думаю змінити на деякий час режим — гулятиму вранці та вивчатиму острів. Не пам’ятаю, чи писав я тобі про це (боюся повторюватися), але мені хочеться зібрати з острова мед і перенести, як зумію, на папір. Звичайно, гулятиму в сонячні дні, а в негоду (вітряну й дощову) працюватиму. Вечори теж для роботи. Не думай, дитинко, що я втомлююся: я так звик до роботи, що коли навіть нездоровий, забуваю про це, щойно сяду за стіл.
Мушу тебе втішити: кашель минув остаточно. Я полікувався, приймав емські коржики й перестав кашляти. Надовго чи ні, не знаю. Зате для різноманітності вожусь із зубами, але й з ними вже краще. Тут тепло. Був один холодний день, температура знизилася до 9° тепла, ми дуже змерзли, нарікали й куталися, але тепер знову добре. На новий рік хотіли обідати на терасі й тільки через мої зуби не наважилися. Минулої ночі спав погано: не зачинив увечері своїх дверей, і комарі залетіли до кімнати та покусали мене. Кажуть, що найхолодніший час уже минув, що лютий (сьогодні за кордоном 16-те) буде тепліший. Але тоді, дозвольте, навіщо ж я купував тепле пальто, яке висить у мене в шафі без ужитку! Караул... Напевно завтра буде від тебе лист. Чекаю з нетерпінням, а поки цілую. Боюся спізнитися на пошту, інакше лист може піти тільки завтра.
Цілую тебе, Шурочку. ( ) Будь здорова, люба, не нудьгуй. Пиши частіше, не забувай, що мені сумно й важко без листів.
Твій.
280.
9.I 1912. [Капрі.]
Здрастуй, серце моє! Позавчора отримав твого листа від 30-го. Хочу знову написати тобі, відповісти на твої запитання. Починаю з найнуднішого — здоров’я. Кашель минув, але для різноманітності вожусь із зубами. Застудив щоку і ниє, точно опівночі щодня. Якщо скоро не мине, піду до лікаря. Але все це дрібниці, працювати не заважає, — а це головне.
Я вже закінчив друге оповідання, яке називається "Іменинний подарунок". У двох словах зміст такий: у сім’ї поліцейського наглядача (околодочного) готуються святкувати завтра іменини єдиного сина — гімназиста першого класу. Цей син — гордість родини, "учений" з перспективою, яка вимальовується в уяві батьків у блискучих фарбах. Мати купила синові в подарунок іграшку — пароплавчик, і напередодні іменин батьки мирно обговорюють майбутнє свято. Але батькові не досить такого скромного подарунка. Він так любить сина, що хоче зробити йому значний сюрприз, аби хлопчик міг згадувати завтрашній день і доброго батька довго, на все життя. Він повідомляє дружині, що повезе сина завтра подивитися страту. Вішають дівчину. Мати спершу лякається, але потім їй подобається ідея, і вона заздрить синові, бо й сама хотіла б подивитися, як вішають. Сина вкладають спати рано, а наступного дня будять на світанку, і батько везе його, не кажучи куди. Приїздять. Хлопчик залишається з візником, над урвищем, а батько вирушає вниз, на службу. Спершу хлопчик, якому все видно, не розуміє, що це таке, але візник пояснює йому і приводить його в тремтіння та жах.