Якщо погода встановиться, днів через три якийсь відважний гуцул перепливе річку й доставить пошту. А, може, й раніше, нічого не відомо. Якби ти бачила, яка оригінальна картина виходить тут у горах під час дощу. Хмари пливуть низько, чіпляються за гори, соснові (точніше смерекові) ліси, здається, димлять. Наче гірські потоки киплять і підіймають хмари пари. Ось хмара закутала вершини, ось уже зникла ціла гора, нарешті вся долина (котловина), мов горщик, до країв наповнюється хмарою, нічого не видно. Нарешті з хмари показалася десь вершина, що пливе в хмарі, немов по морю. Я не раз відчував таке враження, ніби вся Криворівня піднялася в небо і пливе серед хмар, наче аероплан.
Гарно, та досадно. Нічого не роблю, цілими днями бесідуємо й жартуємо, на щастя товариш у мене веселий 108.
Погода зіпсувала всі мої плани. Думав їхати в гори на роботу, а тепер не певен, чи вдасться. Пробуду тут ще 10 днів.
Голубко моя! Ти будеш удома 8-го, я теж приблизно приїду на той час, отже ми могли б побачитися на нашому звичному місці 9 або 10-го о пів на сьому. Здається, в одному з листів я нафантазував, пропонуючи побачитися вранці, забувши, що перші дні я ще ходитиму на службу, отже буду не вільний.
Почуваюся непогано, здоровий, злюся тільки на погоду й тужу за тобою, моє сонечко. Я дуже радий, що тобі добре, що ти відпочиваєш, але все ж більше непокоївся твоїми зубами, ніж чарівним дантистом.
Якщо не встигну завтра здати листи на пошту, допишу ще. На всякий випадок — цілую міцно мою голубку, моє єдине й дороге щастя. Так хочу тебе бачити, так мені погано й самотньо без тебе. Не бажав би тобі такого стану, в якому буваю без тебе.
Ще й ще цілую, голубко моя!
Твій.
265.
27 липня. Криворівня.
Мій милий і дорогий Шурочку!
Не писав я тобі 3 дні, був у горах, де немає пошти. Не щастило мені, весь час дощі, гори вкриті хмарами. Учора повернувся й не зміг навіть переправитися через річку додому, ночував у священика. Сьогодні мені принесли твої листи. Виходить, що це мій останній лист, після 27-го ти просиш не писати. Від тебе чекаю ще одного, теж останнього, листа. Голубко, даремно ти непокоїшся. Я все куплю, привезу до Києва й надішлю посилкою на твоє ім’я. Повернувшись до Чернігова, ти отримаєш посилку.
Побачимось, як ти того бажаєш, 11-го о 7 годині, а якщо не вдасться, то наступного дня о (7) і так далі, доки не зустрінемось. Виїду звідси 1-го, а приїду додому 6 або 7-го. Річ у тім, що поки доберуся до Львова, доведеться бути в дорозі два дні, доведеться ночувати. Дороги так зіпсовані повінню, що сполучення звичайною дорогою цілком перерване на 2 місяці й мені доведеться їхати простим возом, верхи та автомобілем, поки доберуся до залізничної станції. Почав писати тобі цього листа в Криворівні, а закінчую його в м. Жаб’є, куди мав поїхати по покупки. Загалом — життя тут настільки своєрідне, дике, позбавлене нашої культури, що ти й уявити собі не можеш. Іноді нічого буває їсти, живеш на картоплі й молоці. Проте я здоровий, серце мовчить, утоми немає. У Крутах ми не зустрінемося, бо моя дорога лежить на Київ, звідти поїду пароплавом. Якби знав, що напевно зустрінуся, поїхав би з Києва на Крути, але впевненості немає — отже ризикувати й утомлюватися не слід.
Дуже шкодую, що погода завадила мені зібрати стільки матеріалу, скільки хотілося, але що вдієш.
Радію, що скоро повертаюся й побачу тебе, і поцілую тебе, і пригорну до серця, що б’ється тільки для тебе, живе тільки тобою. Я так часто думаю про тебе, що не буває ночі, аби ти мені не снилася, і уві сні я так часто пестю тебе, що, прокинувшись, відчуваю на губах смак поцілунків.
Одужала ти, добре відпочила? У мене серце боліло дивитися, як ти перевтомлюєшся, як ти худнеш і втрачаєш життєрадісність.
До скорої зустрічі, серце моє кохане, моє щастя, радість мого життя. ( )
Твій.
266.
16 вересня.
Не сердься на мене, дитино, за короткого листа. Тут я так атакований, що, буквально, не маю вільної хвилини. Пишу тобі цих кілька слів, щоб бодай поцілувати міцно й сказати, що я весь час думаю про тебе, навіть серед метушні, що я завжди й всюди сповнений тобою. Ти, звісно, знаєш це й без слів, однак мені хочеться говорити тобі найтепліші, найсердечніші слова, які знаходяться в глибині серця.
Не знаю навіть, як себе почуваю, здається непогано, настільки мало в мене часу, настільки багато різних вражень. Радію, що скоро побачу тебе, моє щастя, а ти розкажеш мені, що було з тобою, що ти за цей час пережила й передумала. Поки — цілую й обіймаю без ліку — і люблю, як любив, якщо не більше.
У мене в грудях невичерпне джерело почуття — і це приносить мені велике щастя. Будь здорова, голубко. Ще цілую.
Твій.
267.
12 листопада 1911. Львів.
Нарешті, дорога моя, можу писати тобі. Виїхав я 8-го, у вівторок, але після нашого побачення зовсім не виходив, почувався зле й кашляв, отже, якби ми навіть домовилися зустрітися, навряд чи я зміг би прийти на побачення. За цей час я вже встиг одужати й тепер почуваюся непогано. Щоправда, у Києві втомили мене люди, обіди, зустрічі й театр, зате я порозумнішав і тут сиджу incognito, без людей, отже спокійно. За вікном бушує буря, дощ іде вже дві доби безперервно, а я веду тихі бесіди зі своїми приятелями й не показуюся в товаристві. Завтра вранці виїжджаю до Відня і ввечері вже буду там. Зупинка у Відні буде нетривалою, усього один день і дві ночі, а наступну зупинку зроблю у Венеції, у Флоренції та в Римі. З усіх цих міст писатиму тобі, а тим часом пиши мені на таку адресу: Italia, Capri (presso Napoli). Ferma in posta. M. Coziubinschi.
Дивися ж, голубко моя, не забувай мене, пиши частіше, пам’ятай, що я тужу за тобою й увесь час тужитиму. Не описую тобі сьогодні своїх вражень, бо їх дуже мало й незначні вони, потім, сподіваюся, отримуватимеш більш змістовні листи. Узагалі дорога — найменш сприятливий період нашої розлуки. Я весь час поспішаю вперед, менше звертаю уваги на довколишнє, та, сказати правду, і немає можливості за такий короткий час. Хочеться якнайшвидше доїхати й сісти до роботи, яка стає дедалі привабливішою для мене, хочеться працювати — а все інше (подорож і зовнішні враження) лише додаток.
Увесь час я згадую тебе й перевіряю свої почуття до тебе, все мені хочеться знати, наскільки сильне моє кохання, і щоразу доходжу висновку (власне відчуваю), що люблю тебе сильно й безмежно, що моя прихильність, можливо, навіть міцніша тепер, ніж у перший період нашого кохання. Однак боюся розширюватися на цю тему, щоб знову не заслужити докору, що я тільки й пишу тобі про своє почуття.
А все ж таки важко мені приховати, наскільки тяжко мені без тебе й як живо відчуваю я самотність.
Звісно, намагатимуся, наскільки вдасться, придушити це почуття, розважитися і хочу просити тебе не сумувати без мене й не турбуватися мною. Прошу тільки, пиши частіше. До наступного листа, моя мила. Цілую тебе міцно. Люблячий тебе всім серцем.
Твій.
268.
16 листопада 1911. Венеція.
Дорогий Шурочку! З Відня так і не вдалося мені написати тобі. Був там усього один день і дві ночі, захопився, поспішав, купував пальто — і сам не знаю, як минув день, навіть соромно, що розгубив час. Учора вранці виїхав з Відня через Земерінг до Венеції. Якби ти могла уявити собі, яка це чудова дорога! Увесь час у горах, верхівки яких укриті снігом і засліпливо блищать на сонці (день був чудовий, світлий і теплий); безліч зелені, яскравих альпійських лук, хвойних лісів, а почервоніле листя світиться, немов корали. Усюди шумлять зелені річки, піняться потоки й водоспади, а у вагоні набридливо тріщить німецька мова, якої я не розумію. Єдині мої розмови — з кондукторами, та й ті з потреби короткі; втім, ніколи займатися людьми, природа прикувала увагу, і я весь день біля вікна. Нарешті — Понтеба, і ми в’їжджаємо в милу Італію. Тут я першому стрічному пасажиру радісно вигукую: добрий вечір, добродію, і ми захоплюємося розмовою. Однак тепер розмови з італійцями одноманітні й мало цікаві — доводиться говорити про війну з турками, а це мене не так уже й зачіпає. Об 11 годині ночі приїхали у Венецію. Небо похмуре, все в хмарах, туман і вогко. Дме сірокко, а тоді немає нічого сухого, все вологе: повітря, люди, вулиці, тютюн, простирадла і т. д. Сідаю з вокзалу в гондолу й маленькими каналами вирушаю в готель Luna, чудовий готель, облаштований із великим шиком. Чорна вода плюскає в гондолу й вологість викликає кашель. Лягаю у вологе ліжко (сухих немає в усьому місті). Сьогодні все сіре й нецікаве. Проблукав увесь день містом, та було нуднувато без сонця. Якби ти, моє сонечко, була зі мною, мені всюди було б добре.
Сьогодні об 11 годині ночі виїжджаю просто в Рим. Не хочу зупинятися в дорозі, все ж таки це не південь, хоча не холодно, 10—11°, троянди й інші квіти цвітуть, і люди носять їх. Навіть я спокусився й ходжу на твою честь із гвоздикою. У Римі пробуду днів два й звідти напишу тобі. Чекаю твоїх листів на Капрі, де буду близько 20-го. Я, моя дитино, здоровий, хоч кашляю, але це не страшно при такій вологості. Як же ти себе почуваєш, здорова, що робиш, згадуєш мене? Люблю тебе, мила, міцно і цілую. Пиши на Капрі: Italia, Capri (presso Napoli). Ferma in posta. M. Coziubinschl.
Цілую ще.
Твій.
19 листопада 1911. Рим.
Дорогий мій Шурочку! Цілую тебе, серце!
Ти вже, певно, отримала мого листа з Венеції.
Учора приїхав у Рим, а завтра буду на місці ввечері.
Виснажила мене дорога,
особливо безсонна ніч у дорозі до Рима,
але все ж було багато приємного.
Чим ближче до Рима, тим більше оживає природа.
Спершу все ще нагадує осінь, а далі поступово перетворюється майже на літо.
Пожовкле листя змінюється зеленню, подекуди такою свіжою, як у нас у серпні.
Городи ще не зібрані, косять траву, усюди цвітуть троянди,
гвоздики та інші квіти не лише в квітниках, а й на луках.
У Римі вже так тепло, що ніхто не ходить у пальті,
і тільки я становлю виняток.
Учора з третьої години блукав я парками й залишився дуже задоволений.