До побачення, голубко. Жду тебе. Люблю міцно й цілую міцно.
Твій.
255.
14 лютого 1911 р. [Київ]
Дорогий, милий Шурочку! Щойно потрапив я в нову обстановку, зараз відчув себе значно краще, незважаючи на те, що живу не дуже правильно і мало сплю. Дуже вчасно, що я приїхав сюди раніше. Учора майже весь день присвятив приватній нараді членів журі (київських), разом оглядали проєкти пам’ятників, ділилися враженнями. Конкурс і цього разу не можна назвати вдалим, хоча є кілька проєктів, гідних премії. Найімовірніше, доведеться замовити пам’ятник якомусь відомому скульпторові, не скориставшись проєктами, надісланими на конкурс. Утім, це тільки перші враження і припущення. Можливо, що завтра, у повному складі журі, буде ухвалене інше рішення. Бував, звісно, і в знайомих, увечері слухав концерт. Як рідкісного гостя, мене розривають на частини, сьогодні мав би обідати у трьох місцях, але, оскільки я нічого спільного зі священиками не маю (попи, кажуть, можуть обідати кілька разів на день), то доведеться обмежитися одним.
Завтра в мене найважчий день — засідання журі та парадний обід. Авось, якось витримаю всю цю вагу.
Приїду додому, ймовірно, у четвер, 17-го, а 18-го було б добре нам побачитися. Це буде у п’ятницю. Якщо чомусь не вдасться (дуже б засмутився), то в суботу, неділю і далі, до зустрічі. Звісно, в наш звичний час. ( )
Мила моя! Як я був задоволений нашою останньою (хоч і дуже короткою) зустріччю. Ти мене зігріла й приголубила, і добре мені було з тобою. Відчувалося, що ти рідна мені, що ти мене любиш, уся твоя доброта й ласкавість і тепер мене гріють. Ти була дуже цікава у своєму капоті, він тобі дуже пасує. Скоро знову побачу тебе такою ж і в тій самій обстановці? Як би це було добре!
Зараз аж боляче серцю хочеться пригорнути й поцілувати тебе довгим, довгим поцілунком, від якого ми обидва перестали б дихати. Жду твого поцілунку. Люблю тебе, моє серце, серце мого серця, і цілую міцно.
Будь здорова, бережи себе, не дуже стомлюйся.
Твій.
256.
24.ІІ 1911.
Дорога моя, мила голубко! Хоч ти й радила мені забути про тебе на ці кілька днів розлуки, та це для мене річ неможлива. Я весь час думаю про тебе, живу спогадом нашої останньої зустрічі. Зараз сиджу в лікаря й у нього пишу тобі. Як ти там живеш, моє серце, не застудилася, заспокоїлася, думаєш про мене?
Я почуваюся неважливо. Займуся собою після поради лікаря. Хоч я переконаний, що тільки один лікар може допомогти мені — це ти, моє щастя.
Мій настрій, нерви, здоров’я, спокій — усе це у твоїх руках, Шурочко.
Тільки ти можеш зробити мене щасливим і здоровим. Тільки твоя любов, твоя доброта можуть відновити душевні сили, підірвані тривалими стражданнями. Люби тільки мене так, як я тебе люблю. З яким нетерпінням я чекаю наступного вівторка, якби ти знала!
Особливо сильно я відчуваю розлуку тепер, коли знаю, що кілька днів не побачу тебе. Мені все ж легше, коли я знаю, що бодай на хвилину побачу мою милу Шурочку. Я іноді сам захоплююся повнотою свого почуття; тут є все — і ніжна та водночас полум’яна любов, і дружба, і родинна прихильність до тебе. У мене немає ближчої істоти, ніж ти, серце моє.
Зараз хочу, до болю хочу, побачити тебе й поцілувати. Викликаю в пам’яті твій образ, і ти стоїш у мене перед очима, як жива, зі своїми безкінечно милими й добрими очима й тими складочками біля губ, які надають тобі стільки чарівності, що я втрачаю самовладання і мені страшенно хочеться їх цілувати.
Чи не набрид я тобі? Чи любиш ти мене?
Цілую тебе, голубко моя, й обіймаю. Більше не пишу, бо зараз покличуть мене до лікаря.
До побачення, до швидкої й радісної зустрічі. Ще цілую і ще раз — люблю.
Твій.
257.
13.VI 1911. Сімеїз. [Крим]
Дорога моя, кохана, голубко моя! Тільки тепер знайшов вільну (від стороннього ока) хвилинку, щоб написати тобі. Увесь час я страшенно сумую за тобою, і навіть кримська природа не може стерти з моєї пам’яті бодай на хвилину твій образ, такий милий, такий коханий, такий дорогий для мене. Страшно, просто страшно, що я ще не скоро дізнаюся, як ти живеш, чим зайнята, чи здорова. Виїду я, мабуть, звідси не раніше, ніж через два тижні. Але ти знатимеш про це заздалегідь і зможеш писати мені так, щоб я застав на місці твої листи. З Криму зможу писати не частіше ніж раз на тиждень, ти вже не сердься. Адже ти знаєш, що я акуратний і не забуваю тебе. Не сварись і терпляче чекай листів.
Я, моя голубко, здоровий. Приймаю сонячні ванни, ось уже другий день. До цього часу ми весь час були в дорозі. Почати з того, що погода не пустила нас виїхати з Чернігова раніше неділі. Потім ми робили денну зупинку в Харкові, потім майже три дні в Севастополі й добу в Ялті. Страшенно важко було влаштуватися тут, усі дачі переповнені, дорого всюди й незручно. Ледве вдалося знайти помешкання у татарина, щоправда з чудовим краєвидом і поруч із парком, близько до моря. Діти, зізнаюся, добряче набридли. Усе для них нове, усе викликає захват, а я, засипаний запитаннями, ледве встигаю відповідати. Словом, мені не вдається залишитися на самоті, завжди на очах. Думаю, що за таких умов навряд чи відпочину як слід і навіть починаю шкодувати, навіщо погодився їхати разом. Але інколи доводиться жертвувати своїми зручностями. Я вже встиг засмагнути, набираю капрійської засмаги. Дбаю, як би якнайкраще використати Крим, щоб привезти додому тему для оповідання.
Думаю їздити ночами в море з рибалками. Цікавий народ! Знову почався в мене період життя, подібний до життя рослин чи диких
тварин. Нічого не читаю, навіть газет не бачу. Можливо, у світі відбувається щось важливе, а я осторонь. Словом — тепер мені доводиться заздрити тобі, культурній людині.
І знов мої думки повертаються до тебе, моя єдина. Зараз відчуваю, як цілував тебе на останньому побаченні, бачу твої очі, твої губи, усі подробиці нашої зустрічі й багато віддав би, аби хоч раз обняти тебе й поцілувати гаряче, моє серце. Чи згадуєш ти мене? Чи любиш? Як добре було б почути «люблю»! Дорога, бережи своє здоров’я, одужуй, я тебе за це зацілую, коли побачимось.
Не захоплюйся велосипедом, у тебе небагато сил, не перевтомлюйся. Пам’ятай, що я прошу про це. (...) Міцно обіймаю,
так міцно, як люблю. Ще й ще цілую. Не забувай. Напишу.
Твій.
258.
20.VI 1911 р., Сімеїз.
Здрастуй, моє серце. Мучить мене, що нічого про тебе не знаю. Ти щасливіша за мене: хоч зрідка отримуєш листи, знаєш, що зі мною, почуєш «люблю», а в мене всього цього немає. Є тільки туга за тобою й тривога. Проводжу час нудно, більше дбаючи про своє здоров’я, а що може бути прикрішим за це! Щодня годинами лежу на березі моря, приймаю сонячні ванни й думаю про тебе. Щоб менше сумувати, згадую всі наші зустрічі, твої очі, слова, голос. Допомагає. З виїздом моїм звідси невеличка затримка. Мій знайомий, з яким я домовився зустрітися в Карпатах, нічого не пише. Я вже два листи послав йому і жду відповіді. Можливо, це затримає мене тут ще днів 8–10. Якщо ж не отримаю відповіді, доведеться їхати на Капрі. Пишу тобі про це тому, що мене непокоїть побоювання довго не отримувати твоїх листів, адже поки не можу дати тобі адресу. Щойно адреса стане відома мені самому, зараз же повідомлю тобі. Мене страшенно гнітить розлука з тобою, моя голубко, неможливість отримувати від тебе листи.
Нікого з знайомих тут у мене немає. Я самотній, хіба що діти, ті не залишають мене ні на хвилину.
Двічі ходив з ними в Алупку — чудове місце!
Я здоровий. Якби не сумував за тобою, міг би сказати, що мені добре, але ж я страшенно тужу і за одну нашу зустріч віддав би всі свої канікули й усі красиві місця.
Як ти живеш? Пишу це запитання — й гірко усміхаюся: адже все одно не отримаю відповіді. Але не будемо, проте, впадати в песимізм, уже скоро буду сам і буду отримувати від тебе довгі, розлогі, докладні листи. Ти обіцяєш? Будь тільки здорова й люби мене. Пам’ятай, що ти моє щастя, моє життя, моя єдина розрада. Люблю тебе міцно. Яка у вас погода? Тут дуже спекотно. Сьогодні 32° у затінку. Мені це нічого, а діти потерпають. Увесь час безхмарне небо й чудове спокійне море.
Будь здорова, моє сонечко. Люблю тебе міцно, цілую.
( ) Не забувай мене.
259.
27.VI 1911 р., Крим.
Здрастуй, дорога! Пишу з Криму третій лист і останній звідси. У суботу напишу тобі з Одеси дорогою за кордон.
Передусім повідомляю свою адресу: Австрія. Галичина. Oesterreich Galizien, Jasienow Gorny. Ясенів Горішній, Криворівня Володимиру Гнатюкові — для мене.
Щойно приїду на місце, знову напишу. Як же ти живеш, кохана? Чи здорова? Чи не дуже сумуєш? Чим і як розважаєшся? Я часто бачу тебе уві сні — і радий хоч такій зустрічі. Фізично почуваюся добре, завдяки сонячним ваннам зміцнів. Засмаг так, що ти б мене не впізнала. Ходжу по горах без особливої втоми. Словом, придатний до роботи, а мені ж треба бути готовим, адже я мушу попрацювати в Карпатах і неодмінно вивезти звідти тему.
Тут увесь час спекотно й сухо, лише останніми днями холодний вітер, та й то по вечорах. А в Чернігові, думаю, часті дощі, погода неважлива.
Сумую я, Шурочко, за тобою. Ніщо не може витіснити думок про тебе, спогадів про наші зустрічі, погасити жаги нових зустрічей. Швидше б до тебе. Добре з тобою.
Не пишу тобі сьогодні багато й докладно, заважають. Обіцяю докладніше писати з-за кордону. А ти пиши зараз, щойно отримаєш цього листа, тоді я швидше матиму звісточку про тебе. Цілую міцно, люблю тебе, моя голубко. Не сумуй і пам’ятай, що ти маєш люблячого тебе друга. Ще цілую. Не забувай.
Одеса. 2 липня 1911 р.
Дорогий Шурочку! Ось я вже й «на волі». Щойно приїхав до Одеси пароплавом і, передусім, хочу поцілувати тебе. Давай же губки! Їхалося неважливо: переповнення пароплава, тіснота, годують погано, а беруть дорого. До того ж пароплав запізнився на цілих три години, а я запізнився до консула. Доводиться їхати за кордон без візування паспорта, на авось. Може, пощастить пройти всю цю нудну й непотрібну процедуру на кордоні.
У попередньому листі (№ 3) я вже повідомляв тобі свою адресу; повторюю її на всяк випадок: Австрія, Oesterreich Galizien, Jasienow Gorny.