Хіба між нами можуть бути якісь грошові рахунки. Не засмучуй мене, голубко. Мені було дуже й дуже важко читати твого листа. Мені здалося, що його писав хтось чужий, а не близька людина. Ну, годі. Поставимо крапку й не будемо про це говорити.
Живеться мені дуже добре. Тут так гарно, що я не можу вдосталь намилуватися. Ціла мережа високих гір, укритих чудовим лісом, у далині снігові вершини; між горами в долині вічно шумить гірська прозора річка, якою мальовничі гуцули сплавляють свої «дараби». Повна відсутність пилу, повітря м’яке й прозоре, в лісах сила ягід: малини, ожини, чорниці й брусниці. Живу я в найгарнішій місцевості, а про умови життя й говорити нічого: про мене дбають, як про якогось принца і тільки й вигадують, яке ще задоволення зробити мені. Тут багато моїх знайомих, між іншим Франко. Позавчора, щоправда, зробив дурницю й тепер шкодую: видерся на високу гору, 1200 метрів, ішов 4 години, утомився й учора та сьогодні почуваюся навіть погано. Тепер, одначе, краще. Погода тут непостійна: було дуже холодно, на горах випав великий сніг, що виглядало надзвичайно ефектно. Сьогодні дощ. Про сонячні ванни годі й думати.
Дорогою сюди влаштували мені урочисту зустріч з промовами, піснями та факельцугом. Свято описане в газетах, на моє повне невдоволення.
Тут теж я на розхват, а це стомлює. Приїду додому швидше, ніж думав, певно 14-го, а може й 13-го, швидше навіть 13-го. Посилку надішлю тобі 12-го, отже ти отримаєш 13 або 14.
Я якось не зовсім зрозумів твої слова: «після 20 не призначай». До яких саме пір? До 30-го, до 1-го? Невже ти будеш зайнята довго? До 20-го навряд чи побачимось. А втім, може й побачимось, якщо пощастить. Я сповіщу тобі письмово. Як я скучив за тобою, ти й уявити не можеш! Просто втомився від довгої розлуки. Хочу бачити тебе швидше, хочу цілувати мою милу, дорогу дитинку, обійняти гаряче й притиснути
до грудей міцно, міцно. Будь здорова, серце моє. ( )
Твій.
12.VIII 1910. Київ.
Дорога моя! Нарешті я приїхав і завтра буду вже хоча б в одному місті з тобою, хоча б поруч, якщо не з тобою. Доїхав я добре, хоча безсонні ночі трохи стомили мене. Пишу дуже коротко, бо маю всього кілька хвилин, так багато тут у мене справ. Надсилаю тобі посилку, ти повинна отримати її завтра. Щонайпізніше післязавтра, 14-го. Не сердься, голубко, за такий короткий і не дуже змістовний лист. Постарайся зустрітися зі мною 19-го, о 6 або пів на сьому на тому місці, де ми зустрічалися востаннє. Якщо не вдасться 19-го, то в той самий час 24, 25, 26 і т. д. Роблю проміжок між 19 і 24, бо ти писала, щоб після 20 не призначати, але до якого числа — не написала.
Пробач, моє серце, що закінчую листа. Я не вірю своєму щастю, що ми скоро побачимось і що я буду цілувати мою дорогу, мою кохану дитинку. Поки що цілую міцно, міцно.
До побачення.
Твій.
251.
18.XI 1910 р., Чернігів.
Мила, як ти доїхала? Я весь час хвилювався, щоб завірюха не занесла тебе в дорозі й щоб ти десь не застрягла. Не забудь написати. Ну, як же ти почуваєшся, моя дорога? Весело тобі, цікаво? Звертаюся з найнуднішою просьбою — бережи сили й здоров’я. Я хотів би, щоб ти цей місяць провела якнайцікавіше, найнасиченіше, щоб вивезла вражень і спогадів на цілий рік. А для цього потрібно бути здоровою. Я весь час дуже сумую без тебе. Чогось мені бракує. Втім, ти добре здогадуєшся, чого саме, тож і згадувати не треба. Сум мій поглиблюється ще й тим, що ніяк не можу взятися за роботу. Здавалося, зовсім був готовий, сюжет обдуманий, тема є, а тепер усе мені не подобається, треба брати щось інше. Загалом почуваюся неважливо, хоч і здоровий. У нас великі морози. Доходять до –12°, удень 8–7°, а при сильному вітрі, здається, й усі 15°.
Пишу про все, а про головне мало не забув: адресу. Ти пиши мені (по вівторках, пам’ятаєш) так: пред’явникові поштової квитанції № 298. Отже, по суботах я матиму від тебе звісточку, хоча, ймовірно, тобі не до мене. Уявляю, як ти зайнята й захоплена новим життям та обстановкою. Гляди ж, не забудь музеїв, академій, зоологічного саду; не завадило б з’їздити на взмор’я, може, море ще не замерзло.
Я тобі, моя дорога, не обіцяю дуже часто писати. Не з лінощів чи з іншої причини, яку можна було б пояснити не на мою користь, а просто тому, що мені рідко вдається бути на самоті, завжди хтось заважає. Але чим рідше писатиму, тим більше любитиму мою дорогу, мою єдину, тим більше думатиму про неї. Не забувай і мене, приділи мені бодай хвилинку щодня.
Новин у нас ніяких. Втім, можливо, й є, але ти знаєш, що я завжди дізнаюся останнім або й зовсім нічого не дізнаюся. Живу я завжди у своєму світі, якщо довколишнє малоцікаве.
Іншим разом постараюся написати більше, а тепер прощаюся — до наступного листа й цілую міцно, міцно, як люблю. Не забувай мене.
Твій.
19. Не встиг учора відправити листа. Добрий день, дорога. Радію, що сьогодні теж можу передати тобі поцілунок і привіт. Міцно й гаряче обіймаю. Люблю тебе. Будь здорова, веселися. Пиши про все! Ще цілую.
252.
25.XI 1910 р., Чернігів.
Як нудно й сумно так довго не чути твого слова, дорога. Але ні, не буду вживати слів «сумно» й «нудно», їх слід викреслити з твого словника тепер, коли ти розважаєшся. Та й я не без надії: скоро почую мою милу.
А я встиг трохи прихворіти. Так, дрібниці, легка застуда, вдома не сидів, але через головний біль не міг працювати, і це мене дратувало. Не хвилюйся. Мені весь час здається, що я тебе постійно засмучую поганими вістями. Але, так і бути, ще засмучу. Померли Устименко (батько) і Миколаїв (старий).
Дописую на пошті. Дуже заважають, лист, відчуваю, вийде нікудишнім. Але не в тому річ, ти пробачиш.
Ймовірно, тебе цікавить моє життя. Але знаєш, дорога, рідко коли випадає така сіра смуга життя, як тепер. Це все тому, що голова не свіжа, погано працює. А я ж живу більше внутрішнім життям, ніж зовнішнім. Зовнішнє, втім, усе ж таки втручається: зараз хвора Оксанка, ангіна й нарив у вусі. Мучить і її, і довколишніх. Немає спокою. Я нервово налаштований і якось мимоволі (і не критично, звісно) все ставлю у зв’язок із твоїм від’їздом. Поки ти була поруч, усе було добре. Тепер тебе немає тут, і всілякі негаразди навалюються.
Чекаю від тебе листа, ти, певно, отримала мій з адресою (до запитання, пред’явникові поштової квитанції № 298). Пиши докладно, як почуваєшся, де буваєш, що бачила.
Бачила чи ні мою книжку (вид. «Знания») у вітринах книжкових магазинів? Якщо її ще немає, то незабаром з’явиться: вона вже вийшла. Цікавить мене, як мене зустріне російський читач і критика. А раптом провал? Побачимо.
Серце моє, кохана моя дитинко, цілую тебе міцно й гаряче. Бережи своє здоров’я й веселися якнайбільше. Адже часто їздити до Петербурга не будеш. Закінчую. Публіка чекає пера.
Ще цілую й без кінця цілую.
Твій.
253.
30.XI 1910 р., Чернігів.
Отримав твого першого листа. Дуже зрадів, що з тобою все гаразд, що ти здорова й розважаєшся. Думаю, що й про мене згадуєш тепер рідше, але я не серджуся; маю тільки одне бажання — щоб тобі було добре, щоб твої канікули не пропали.
Я все ж іще раз нагадую: бережи здоров’я. Тебе цікавить, як ідуть вечірні роботи. Знаю я про це мало, але все ж чув, що неважливо: заробляють мало, усі пересварилися, дорікають одне одному в жадібності, удень — сцени. До твого приїзду, певно, все втихомириться й буде краще. Я все пишу, а досі й не поцілував тебе, хоч увесь час хочеться. Цілую тебе, моя радосте (......). Цілуєш ти
мене, чи, може, вже забула, розучилася цілувати? Мені, серце моє, живеться неважливо, ніяк не можу одужати від легкої
застуди. Погода огидна, сльота, різкий перехід від холодів. Нічого не пишу, головні болі. Натомість займаюся всілякими «справами». Моя російська книжка вже вийшла. Нещодавно отримав із Капрі від П’ятницького (видавець) листа. Він пише: «Отримав коректурні аркуші Вашої книги. Читаю з великим задоволенням. Книга повинна мати великий успіх» — і просить негайно приготувати до друку 2-й том.
Я вже списався, і 2-й том готується. Чи не нудно тобі, що я все пишу про всілякі літературні справи, та ще й про свої? Але що вдієш, моя голубко, коли якраз усі мої інтереси зосереджені навколо цих справ?
Питаєш, чи не кашляю. Мало. Хіба від тимчасової застуди. Але все це дрібниці, аби тільки був настрій працювати: ти і робота — це все моє життя.
Я дуже тужу за тобою, жду не діждуся, коли вже побачуся. Ти приїдеш 15-го? А 17–18, може, зустрінемось — на тротуарі біля народного дому? Гаразд?
Цілую міцно, люблю, люблю й люблю.
Твій.
254.
7.XII 1910 р., Чернігів.
Дорогий, коханий Шурочку!
Дякую тобі, серце, за твого другого листа. Твої листи заспокоюють мене, я знаю, що з тобою нічого не сталося, що ти здорова — і легше стає розлука. Але вже скоро побачимось. Пишу тобі останнього листа й у суботу отримаю останнього від тебе.
Я одужую, починаю почуватися краще, хоч ще не пишу. Багато читаю, а ще більше пишу листів, усе ділових.
Нещодавно отримав від Амфітеатрова запрошення співпрацювати у великому журналі «Современник», що має виходити з нового року в Петербурзі. Судячи зі складу співробітників, журнал обіцяє бути дуже цікавим. Готові друкувати навіть українською, аби тільки я писав. Це результат ознайомлення з моєю книжкою у вид. «Знания».
Інша приємна для мене новина. Професор Празького університету з кафедри слов’янських літератур так захопився моєю книжкою (в чеському перекладі), що після Різдва присвятить мені одну лекцію в університеті — читатиме про мою творчість. Готується переклад на чеську мову другого тому моїх оповідань. Як бачиш, мені починає щастити (у літературі, звісно, більше ні в чому).
Мені не хочеться писати тобі, хочеться швидше побачити й усе розповісти. Отже — до 17-го, на тротуарі Народного дому? Якщо не 17-го, то 18-го, 20-го і т. д.
Місцевих новин не знаю. Сльота, тепло, бруд — от яка в нас груднева погода.