А цікаво, що ти скажеш. Хотів надіслати тобі в коректурі, але надіслати звідси — це значить пройти через цензуру, яка затримає на кілька днів. Будь здорова, моя голубко, бережи себе, люби мене й думай про зустріч, як я думаю з нетерпінням. Цілую й обіймаю гаряче.
Твій.
238.
1.VII 1910. Capri.
Мила! Ти все сердишся на мене, все підозрюєш, що я щось приховую, не хочу казати тощо. Ні, моя голубко. Якщо й не кажу чогось, то хіба дрібниць. Мої підозри ґрунтувалися ось на чому: я дуже довго не отримував відповіді на перші свої листи з Капрі. Додому я написав пізніше, ніж тобі, а відповідь отримав двічі. Тим часом мені пишуть з дому, що не отримали одного мого листа, бо я, мабуть, надіслав його помилково комусь іншому (далі йде промовисте багатокрап’я). У мене були підстави припускати, що листи до тебе перехоплюють (мене нічим не здивуєш), і якщо я близько сприйняв своє підозріння до серця, то не тільки через власні неприємності, а головним чином через твої. Мені дивно писати це, я все думаю, що ти не вважаєш мене холодним егоїстом, який завжди дбає лише про себе.
Підозри мої не справдилися, ну, от і все. І поставимо крапку. Не треба думати про мене дуже погано. Щодо того, щоб «розстатися», я вже відповів тобі в попередньому листі й нічого нового написати не можу. Хоча ти й заспокоюєш мене щодо свого здоров’я, та я все ж не заспокоївся.
Мені дуже сумно, що ти погано виглядаєш, що тяжко переживаєш розлуку з мамою. Я розумію це й, співчуваючи, міцно цілую тебе. Не нудьгуй, голубко. Чомусь думаю, що мама повернеться швидше, ніж ти розраховуєш. І ви знову заживете всі по-старому.
Тепер кілька слів про себе. Почуваюся я непогано. Знайомі кажуть навіть, що я дуже поправився, очі, мовляв, стали живіші, бадьоріші, а втома завжди в мене дивиться з очей.
Веду життя як і раніше, цілий день нічого не роблю і водночас мені страшенно ніколи. Як це трапляється — не знаю. Мабуть від лінощів і від того, що я намагаюся якомога менше бути в кімнаті, я весь час на повітрі, на сонці. Схожий я тепер на араба, чорнотою перевершив навіть місцевих жителів, а білий костюм і червона феска ще більше відтінюють засмагу. При зустрічах на мене озираються.
Днів десять житиму ще спокійніше, ніж раніше, бо Горький виїхав до своїх дітей у Геную, і я залишаюся на самоті. Щоправда, молоде покоління обіцяло навідуватися до мене, але я якось ухилюся. Все ж для мене важко часто бувати в товаристві. Останні три дні я, наприклад, не обідав удома. Господар готелю навіть має на мене претензію за це.
Дякую тобі за новини. Хоч я й читаю газети, але твої повідомлення перечитую з цікавістю. Дуже хотілося б мені, щоб ти в листах запитувала мене про все, що тебе цікавить. Боюся, що багато речей, звичних для мене, бо я вже зжився з ними, але нових і цікавих для тебе, я не відзначаю у своїх листах. Я охоче задовольнятиму твою цікавість, тільки запитуй.
У нас удома поповнення в родині. Мою тітку перевезли з Вінниці й вона оселилася в нас. Вона дуже стара і, здається, не зовсім нормальна, жила в повній самоті. Тепер одужує.
Як же тобі живеться в новій обстановці? Зручно? Не нудьгуй тільки, моє серце, пам’ятай, що я тебе люблю й живу надією на наші зустрічі.
Цілую тебе, дорога. Обійми мене подумки й подумай про мене іноді хоч трохи. Я буду щасливий від цього. Ще цілую. Не забувай свого Мусю.
239.
3.VII 1910 — Capri.
Дорогий Шурочку! Що ти надумала, ніби пишеш мені часто щось неприємне, зле, а я серджуся. Нічого подібного! Якщо ти буваєш іноді в кепському настрої й цей настрій відбивається в листах, я зовсім не дивуюся й зовсім не серджуся. Навпаки, мені лише безмежно шкода тебе, й щоразу після цього хочеться обійняти тебе, утішити, заспокоїти. Адже я знаю, яка ти добра, ніжна й делікатна. Знаю це краще, ніж ти сама.
Про мене не хвилюйся. Я почуваюся добре, сонячні ванни допомагають мені. Нудно тільки берегтися сонця. Воно тут підступне. Здається лагідним, не гарячим, а тільки зазіватися — зараз обпече, зробить рани, що важко загоюються й викликають гарячку, від якої так погано, що доводиться лежати в ліжку. Я бережуся, але все ж сьогодні так нагріло мене, що все тіло горить і поколює дрібними уколами. Та це нічого, опіків немає. Хоч я й не купаюся, але миюсь увесь морською водою, що дуже приємно.
Шкода, що мені залишилося жити на Капрі ще 17 днів. 20-го я виїду звідси, і ти май на увазі, що листи можеш писати сюди не пізніше 13-го, якщо, звісно, відправиш 13-го так, щоб вони того ж дня пішли. Потім почнеться для мене важкий, майже місячний, перервний час: я не отримуватиму твоїх листів! Це жахливо. Писати тобі я буду, але відповіді ти не встигнеш дати, бо я весь час буду в дорозі.
Напиши мені ще раз, що я маю купити тобі на твої гроші. Золотої ланцюжка ти вже не хочеш. Якщо я не знайду кришталевої, то що замість неї: яких пахощів парфуми? Будь ласка, не забудь відповісти докладно на ці запитання й узагалі пиши докладно про все. Я чудово розбираю твої листи й усе читаю без жодних труднощів. За те сам пишу нерозбірливо, але, можливо, ти вже звикла до моїх карлючок. Непокоїть мене епідемія холери.
Ти, дивись, бережися, не вживай зеленини в сирому вигляді й часто мий руки. Прости, що займаю твою увагу такими дрібницями, це від хвилювання.
У нас жодних епідемій немає, та й узагалі їх тут не буває. Це одне з найздоровіших місць у світі. Тут помирають тільки від старості — і то в січні. В інші місяці, як тут кажуть, не почуєш похоронного дзвону.
Тепер тут не спекотно, все свіже, наче навесні. Як у нас?
Будь здорова, моє сонечко. Цілую тебе, кохана. Чи отримуєш мої листи, а також чи одержала мою фотографію (над морем).
Ще й ще цілую. До наступного листа.
Твій.
240.
7.VII 1910. [Капрі.]
Добрий день тобі, серце моє. Нарешті отримав від тебе звістку, що мої листи відразу разом дійшли до тебе. Де вони були? Чи не читає їх хтось інший? Адже це дуже дивно, що вони так надходять. Я так хвилювався, що ти не отримуєш моїх листів, що три дні не писав тобі — думаю, навіщо писати, якщо не ти їх читаєш, а хтось інший. Так було і в період з 16 по 21 — я теж тоді не писав. Перевірка показала, що хоч зі своєрідностями, але мої листи доходять. Дякую, що ти пишеш мені, які листи отримуєш, тобто від якого числа. За цей час, якщо не рахувати зрозумілого тривожного настрою, я почувався непогано. Брав сонячні ванни, гуляв, відпочивав. Щоправда, сонце не зовсім делікатно обійшлося з моїми ногами та спиною, обпекло їх так, що я був змушений зробити перерву, але тепер знову все добре. Опишу тобі коротко місцеве релігійне свято, яке відбулося тут у неділю. Але спершу мушу сказати, що релігійність італійців — не більше, ніж любов до театру. Актори тут — попи. Кожен піп — це не більше, ніж актор, неодружений голений чоловік, який для успіху повинен мати голос, дар слова, ораторські прийоми й уміння виконувати свою роль у релігійних драмах і комедіях.
Свято відбувалося над морем, у частині острова, що зветься Grande marina. До вечора набережна вся прикрасилася арками, на вершині кожної — товстий голий янголятко, схожий на купідона, усміхався вгодованому голубу, який уособлював св. духа. Арки прикрашені червоною матерією із золотою бахромою, а під кожною — канделябр зі старовинного кришталю на 6 ламп. У кінці вулиці була зведена каплиця, вся з червоного шовку, золота і білих верхівок, уся заставлена квітами та рослинами, а дорогу до неї всипано лимонним листям. Посеред вулиці — естрада для оркестру, прикрашена зеленню. На балконах повісили хто що мав, літні та зимові ковдри (звісно, строкаті), мереживні мантильї, кольорові хустки, шарфи, стрічки, навіть клейонки зі столів. Увесь час туди-сюди ходять вулицею музиканти в гарних мундирах із малиновими комірцями, у шапках, вишитих золотом, і грають на своїх трубах, кларнетах та барабанах. Під навісами — солодощі, пряники із запеченим усередині образком святого, чотки з горіхових зерен, щоб і шлунок не забував молитися. Жителі вбрані святково, скрізь на балконах синьйори без піджаків і синьйорини в тюлевих сукнях декольте.
Аж ось на скелях починають тріщати петарди, синій дим, гарний як море, що плещеться в самих ногах, закриває будинки, і з диму з’являється процесія. Попереду музиканти й співаки, далі несуть величезне знамено, блакитне в золотих квітах, яке сягає другого поверху будинків. Угорі від нього дві стрічки несуть маленькі хлопчики, ззаду — два розрізані кінці — теж хлопчики. Потім парами йдуть чоловіки з товстими восковими свічками й між собою за руки ведуть малюків у костюмах купідонів, амурів та інших фантастичних постатей. За ними — дівчата, безліч дівчат, усі в білих кисейних сукнях, із блакитними поясами, із срібними медальйонами на синіх стрічках, а голову й обличчя їм покриває блакитна вуаль. Кожна пара веде за руки маленьку дівчинку в такому ж костюмі й у вінку. Далі — дама несе менше знамено, теж блакитне, а чотири мотузки від древка підтримують чотири дівчинки. Потім ціла юрба співочих жінок, а за ними 20 попів у фіолетових мантіях і пурпурових мантильях. Нарешті йде головний жерць, якого під руки ведуть двоє попів, а над ним 12 осіб несуть такий балдахін, що можна накрити ним півострова. Дим в’ється, петарди тріщать, море плеще, музиканти грають, натовп співає, попи ревуть, і так вони ходять туди й назад, а з балконів увесь час сиплють на них квіти, кольоровий папір тощо. Ось тобі й уся комедія. Увечері були феєрверки, петарди, музика, вино й веселощі.
Пробач, що я так коротко й блідо описав тобі свято, адже видовище все ж було цікаве.
Зараз 4-та година, мушу кинути листи й устигнути до обіду (обідають тут о 8-й год.) на Анакапрі, а це неблизько. Учора ввечері з 5-ї до 11-ї був на морі. Острів у місячному світлі — вражаючий, грандіозний, наче Міланський собор із різьбленого білого мармуру. Страшенно ефектне світіння моря. Від кожного руху весла, руки, хвилі — сиплються тисячі, мільйони іскор, мов іванівські світлячки, і вода вся горить вогнями, як небо зорями.