Хочеться вірити в це, інакше настрій буде зіпсований на весь день. А треба, щоб настрій був гарний — сьогодні чудова погода після двох днів бурі й дощу. Було холодно, доводилося одягати пальто, а в холод я почуваюся вкрай кепсько. Прикро, що весь ранок піде на прозу: замовив собі білий костюм, доведеться йти до кравця на примірку, потім він прийде до мене, далі треба купити біле взуття тощо. Словом — сувора проза, і не зможу прийняти сонячну ванну. Щоб ти бачила, як я їх приймаю (поки що в сорочці) — надсилаю тобі фотографію. Місце дії — Picola marina. На першому плані — я (без пояснення, мабуть, не впізнаєш) у своїй константинопольській фесці. На задньому — німецький художник із данським собакою; за данським собакою — польська письменниця, за нею розставив ноги італійський князь, далі — адвокат австрійський, лежить англієць і стоїть, склавши руки, американець. Цілий звіринець, як бачиш. Але головні дійові особи — сонце, море і скелі, все інше лише обстановка. Фотографію залиш у себе, якщо хочеш.
У мене була велика спокуса сьогодні податися з Капрі на материк і день-два-три поблукати вздовж неаполітанської затоки за допомогою залізниць, пароплавів та візників по обидва боки Неаполя. Але відчуваю невелику втому й тому відклав поїздку на пізніше. А цей план дуже мені до вподоби, бо важко уявити собі щось пречудовіше й цікавіше, ніж узбережжя з дивовижними місцями, з історичними пам’ятками та чудесами вулканів — Везувію, Сульфатори й Іпомео.
Замість цього ловитиму рибу (дивно, що я перетворився на рибалку) й грітимуся на сонці над морем. Незабаром збираюся з рибалками на нічне полювання (з вогнями) на сепію — молюска, з якого отримують чорнило. Це дуже цікаво, і я опишу тобі своє полювання.
Мабуть, усі мої «заняття» нагадують тобі щось первісне, й ти тільки знизуєш плечима та кажеш: «однак». Ну, то знай, що від цих занять у мене вже зліз один шар шкіри з чола, а інший, сподіваюся, ще злізе. Сонце тут серйозне.
Боюся, що часто пишу тобі й, можливо, набридаю своїми одноманітними листами. Адже, все ж таки, живеться, загалом, одноманітно — більше для здоров’я. Напиши мені відверто, тоді я писатиму рідше, але змістовніше. Тобі це, здається, зручніше.
А твого листа чекаю з нетерпінням. Хочеться, щоб ти поцілувала мене в ньому (мені сьогодні снилися твої поцілунки). Будь здорова, моя голубко, не забувай мене, люби, пиши, що любиш — хай це якомога частіше втішає мене.
Чи поїхала вже твоя мама? Чи це знову тільки безпідставні плани? Пиши. Обіймаю й цілую тебе, мій єдиний Шурочку, міцно.
Твій Муся.
235.
25.VI 1910. Capri.
Дорога моя! Отримав я твого 9-го листа. Прийшов дуже вчасно, поліпшив настрій, і я знову сьогодні почуваюся добре. Учора весь день просидів у себе в кімнаті, погода була жахлива: дощ, холод, вітер. Писав листи знайомим — правильніше сказати, відповідав на листи; і тут знайшли мене, і звідси кожен вимагає мало не негайної відповіді. Загалом я пишу щодня кілька листів, не менше 4–5, і присвячую цьому кілька годин. Часом важко, особливо коли сонце гріє й кличе на простір, але нічого не вдієш.
Передусім відповім на твої запитання, щоб не забути: плачу я за кімнату та повне утримання 7 ½ лір на день. Це близько 2 р. 70 к.
Як бачиш — зовсім недорого, якщо врахувати те, що дають мені за ці гроші. Власне, тут можна влаштуватися за 1 рубль на день дуже зручно, навіть дешевше, але я дозволяю собі розкіш.
Щодо планів на майбутнє ще добре не знаю. Пробуду тут ще місяць, а потім думаю поїхати до Швеції, у Стокгольм, і звідти — на шхери. Мене вабить товариство А. Стріндберга, яке я можу мати. ( ) Подорож до Стокгольма виснажлива, це єдиний мінус. Усе залежить від того, як почуватимуся наприкінці свого перебування тут.
Цікаво, що ти порадиш мені, я це завжди беру до уваги. З дому пишуть, що там усі здорові тепер, нещодавно тільки хворіла сестра.
А з твоєю мамою — я вгадав, що нікуди вона не поїде, і перспектива блукань узимку знову перед нами. Так, нема що й казати, ми з тобою по-справжньому «позбавлені даху».
З болем у серці надсилаю тобі твої фотографії. Так важко було розлучатися з ними, але ти просиш їх назад.
Чи надішлеш ти свою фотографію мені, як обіцяла? Чи отримала ти мою в попередньому листі?
Повертаюся до своїх планів. З Капрі я все ж таки (обов’язково) побуваю в італійських містах, на що піде днів 10–11. Буду в Неаполі, Римі, Флоренції й Венеції. Хочу потрапити й до Відня. Якщо ж поїду до Стокгольма, то заїду до Парижа, Берліна й Копенгагена, а на зворотному шляху огляну Фінляндію. Теж цікавий маршрут. Мені неприємно, що ти пишеш: одним усе, іншим нічого, маючи на увазі мене і себе. Голубко моя, як би я хотів, щоб це «усе» дісталося саме тобі, а ще краще — нам обом, але за умови, щоб ми обидва були здорові. З яким задоволенням я відмовився б від «усього цього», аби тільки бути здоровим. Не нарікай, голубко, твоє ще попереду, я вірю в це. Поки ж цілую тебе й обіймаю без ліку і так міцно, як люблю.
Не забувай свого Мусю.
27.VI 1910. Capri.
Дякую тобі, дорогий Шурочку, за листи. Учора ввечері знову отримав твого листа (від 20-го). Ти не сердься, що я хотів би мати їх більше, це так природно, коли перебуваєш десь за тридев’ять земель і тужиш за коханою людиною. Я зовсім не хочу сказати, що я кращий за тебе, частіше пишу, більше пам’ятаю про тебе; не думаю й докоряти тобі, а просто в мене іноді виривається природний крик душі, що страждає в розлуці. Не сердься ж і нічого поганого не думай про мене. Якщо я часом і роблю порівняння, то тільки тому, що ти краща за мене взагалі, й я звик у всьому бачити докази цієї думки, навіть у листуванні.
Проміжний день між двома листами (учора) провів я доволі вдало. Вранці лежав над морем (якби ти знала, як це добре, просто чудово), після обіду ловив рибу. Майже щодня, близько 3-ї години, моя кімната наповнюється людьми — це заходять до мене Горький із сім’єю, і ми разом вирушаємо на море. Після риболовлі був я у Горького на маленькому балу: він приймав 54 учителів-екскурсантів. Були, між іншим, і українці, які влаштували мені маленьку овацію (що дуже недоречно в чужому домі) і змусили мене сказати привітальне слово. Коли гості розійшлися, ми взялися за газети, а потім — слухай і дивуйся та обурюйся: я вперше в житті грав у карти! Як тобі таке? Навчили мене якоїсь оригінальної гри «в тітку» (звісно, без грошей), і я «різався» до 1-ї години ночі.
Гра складна, заплутана, з математикою й низкою комбінацій, що розвивають пам’ять. Тому я й дозволив себе «розбестити». Але все ж дуже дивно, коли поважні люди, жерці літератури й жерці філософської думки (були й такі) кажуть «пас» або беруть узятки. Смійся, я теж сміявся, у тому числі й із себе.
Зараз закінчую листа й іду в гості до художника Прохова. Мене так постійно ангажують мої знайомі, що я ще жодного разу не був у Прохових. Поспішаю вислизнути з дому, щоб мене не застали й знову не потягли на море.
Дуже прикро, що мої листи такі одноманітні. Ти, мабуть, позіхаєш над ними. А всьому причина — цей дивовижний острів, що має властивість поглинати в дозвільних людей увесь час. Ніби нічого не робиш, а все ніколи, усе кудись поспішаєш, усе не можеш зосередитися. Хоч ти маєш підстави сумніватися, але все ж я думаю, що мені вдасться заповнити прогалини в листах розповідями. До післязавтра, моя люба, дорога моя Шурочко. Цілую твої губки, шийку й руки. Поцілуй мене. Не забувай мене, пиши, бо вже скоро я почну мандрувати, і тоді ти не зможеш писати, бо важко буде мене впіймати. Ще й ще цілую тебе, моя голубонько.
Твій Муся.
237.
28.VI 1910. [Капрі.]
Дорогий Шурочку, багато змусив ти мене пережити своїм останнім листом. Передусім я дуже стурбований твоїм нездужанням. Невже й у тебе серце не в порядку — чи це лише нервовість? Ти б заспокоїла мене, якби порадилася з лікарем. Може, все це дрібниці; якщо ж серце справді хворе, то ще є час боротися й перемогти недугу, потрібно тільки звернути серйозну увагу на себе. Заспокой мене, звернися до лікаря. Можливо, що наша непосидюча життя всьому виною, тоді це ще важче для мене, бо провина лягає і на мене, а цього я собі пробачити не можу. Ти пропонуєш про щось поговорити серйозно. Якщо відчуваєш потребу — говори. Я ж серйозно можу сказати одне: кохаю тебе. У цьому вся моя програма, вся моя «провина» і все виправдання. Не знаю, чи зміг би я сказати більше, навіть якби дуже хотів. Розлука для мене (і для моєї хвороби, якщо хочеш) була б тяжчою, ніж таке життя, яке ми ведемо. Думала ти про це? Утім, я все залишаю тобі, все залежатиме від твого бажання. Я це завжди говорив, повторюю й тепер.
Ну і навіщо ми ведемо ці сумні розмови, чи не краще радіти надії на зустріч, на те, що, можливо, нам удасться краще влаштувати наші побачення. Хоч мені й не віриться, що твоя мама поїде і що замість однієї перепони не з’являться дві нові?
Життя навчило мене обережності й недовіри — цих двох ворогів безпосередньої радості. Але знову ж таки — все залежатиме від тебе, моя дорога, моя розумнице й винахіднице. Намагайся, наскільки можливо, улаштувати все так, щоб нам було краще, зручніше. Втім, мені немає чого нагадувати тобі про це, ти сама все влаштуєш краще, ніж я можу порадити.
Єдине прохання: дозволь мені писати не на твою адресу, а на адресу твоєї подруги. Ця обережність не завадить. У листі незручно про це розповідати, краще поясню при зустрічі. Звісно, писатиму й на твою адресу, якщо ти напишеш, що іншого виходу немає.
Останніми днями почуваюся добре. Багато гуляю (це мені не шкодить, навіть корисно, треба уникати тільки сходів і крутих підйомів), записна книжка потроху наповнюється. Олексій Максимович завтра виїжджає днів на десять, отже,
буду цей час відносно самотнім. ( ) Якщо хочеш,
я ніколи не буваю самотнім і в самоті ніколи не нудьгую. Природа дає так багато, а в собі самому я знаходжу невичерпне джерело розваг і зацікавлень.
Людина в собі має завжди стільки цікавого, що вистачило б не на одне, а на кілька життів, треба тільки вміти це виявити й використати.
Читала ти мій останній твір? Утім — він поділений на дві книжки журналу, й поки не буде надруковано закінчення (у липні), читати не варто.