Особливо цікаві печери. На барці я й обідав.
Ну, досить. Цілую тебе, голубко, й увесь час не перестаю шкодувати, що тебе немає тут поруч зі мною. Пиши мені, адже недовго вже буду отримувати твої листи. Ще й ще цілую.
Твій.
241.
9.VII 1910. Капрі.
Дорога! Ні вчора, ні сьогодні листа від тебе не було. Шкода, бо небагато листів мені ще вдасться отримати від тебе, адже 20-го, тобто за 11 днів, я виїду звідси. Почуваюся відносно добре, знайомі кажуть, що я зміцнів. Та й сам відчуваю, що окріп і відпочив. Лише іноді люди зловживають моїм часом і нервами, користуючись моєю делікатністю. Так і вчора: у мене не тільки пропав чудовий літній вечір, а й утомився я теж. Тут живе редактор збірників «Знание», письменник П’ятницький. Він познайомив мене з якимось молодим польським поетом і запросив послухати вчора ввечері його поему. Після вечері, о 9-й годині, я вирушив — і, на жаль! Що це було! Цілі 4 години юний графоман мучив мій слух своєю поемищем, своїми жорстокими почуттями й усе твердив, що він перестав бути людиною, що тепер він бог, вищий за бога, і що все написане ним — геніальне, що всі великі поети людства — цуценята перед ним. П’ятницькому добре, він не розуміє польської й тільки витріщає очі, а я пітнів і мучився, відпочивав лише тоді, коли цей «бог» вимагав собі вина й пив, скільки влізе, звісно, за мій рахунок, бо бог зневажає монету, а за нього платять смертні люди («засідання» було в якомусь гарному шинку).
Нарешті я не витримав і висловив свою думку — за що удостоївся зауваження, що боги зневажають критику людей (але вино від них приймають, подумав я). Одному тільки радію: удруге «поет» не пристане до мене зі своїми поемами. Більше нічого «надзвичайного» зі мною не трапилось, якщо не вважати того, що сонце змушує мене міняти шкіру, так воно мене обпекло. Я, втім, радий, що скину чернігівську й одягну капрійську.
Надсилаю тобі зображення готелю, у якому живу. Я мешкаю в меншій віллі (villa moreska, тобто мавританській), двері від моєї кімнати над хрестиком (X). Торік я жив саме над своєю теперішньою кімнатою, на другому поверсі, але цього року віддав перевагу кімнаті без сходів, причому тепер у мене краща обстановка. Колонада, що з’єднує обидва будинки — це наша їдальня. Нижній поверх великого будинку займають їдальня (на випадок негоди) та дві зали для читання, прийому гостей і концертів, якщо хтось із нас захоче їх улаштувати. Угорі — номери. За великим будинком — знову їдальні. Дуже розкішний готель, найкращий на Капрі.
Як ти себе почуваєш, моя дорога? Минув біль у грудях? Як самопочуття? Пиши більше про себе, не перевтомлюйся, одужуй, а то я тільки й читаю, що ти виглядаєш погано. Коли береш відпустку? Не забувай мене, кохана. Я дуже тужу за тобою, інколи цілими днями думаю про тебе й згадую.
Цілую тебе, мила, міцно, від усього серця. Не забувай.
Твій.
11.VII 1910. [Капрі.]
Дорогий Шурочку! Сумно, що я пишу тобі вже листи, на які ти вже не встигнеш відповісти мені: 20-го або, щонайпізніше, 21-го вранці я виїду звідси. Почнуться мої мандрівки з міста в місто, з однієї країни в іншу — впіймати мене буде важко, бо ніде довго не затримуватимуся. Ще й досі не вирішив, куди поїду. Зараз листуюся зі своїм стокгольмським знайомим і від його відповіді багато залежатиме. Останній твій лист, отриманий мною вчора, датований 4 липня. Ти так гарно описала своє господарство, своє помешкання, всьому там є місце, тільки про мене не згадала, а, може, й не подумала: чи буде там і для мене місце? Якщо ж подумала, але не написала, вибачаю й тішуся. Шкодую також, що фотографувалася пізно, тепер я отримаю світлину лише по поверненні. Я, звісно, відчуваю свою
вину, не виконавши обіцянки, але в мене є маленьке виправдання: перший знімок невдалий, а другого не встиг зробити, бо був дуже зайнятий своєю роботою. Втім, це справа поправна й сподіваюся з часом отримати прощення.
Живу я, як і раніше, непогано. Той самий розпорядок, ті самі сонячні ванни, після обіду прогулянка. Почуваюся краще, серце рідше болить і нерви спокійніші. Тут усе нові й нові гості. Приїхав Йорданський із дружиною (колишньою дружиною Купріна) — обидва фактичні редактори «Современного мира», письменниця Никифорова. Разом здійснюємо прогулянки, катаємося на човні. Увесь це народ столичний, далекий від природи, усе їх стомлює — сонце, море, дорога, хоча вони значно здоровіші за мене. Дратує кожна яскрава, сильна південна барва — і найкращий час для них це присмерк, коли немає сонця, коли все бліде й сіре. А я, як і раніше, сонцепоклонник і в своїх смаках не знаходжу співчуття.
Учора, наприклад, наша прогулянка морем вдалася лише наполовину. Домовилися виїхати о 3-й годині, пообідати десь на скелях і повернутися до 12-ї. Тим часом публіка розкисла від спеки, ледве виїхали о 6-й, а довелося повернутися о 10-й, бо дами страждали від морської хитавиці, якої я навіть не помічав. Та й то після поїздки петербуржці заявили, що вони «збожеволіли» від усіх вражень і йдуть спати!
От тебе б сюди. Ми б із тобою побили рекорд, чи не так?
Сумно мені залишати Капрі. Я ще не дочитав цієї казки, цієї чарівної казки, яка так захоплює й яка ще й тим гарна, що кінця, мабуть, і не має. Усе тут безкінечно прекрасне й захопливе, і чим більше п’єш красу природи, тим більшу спрагу відчуваєш. Не знаю, як мені прощатися з Капрі, з чого почати. Хто знає, може, ніколи вже не побачу улюбленого куточка. Хотів би все закарбувати, запам’ятати, записати, але чи вдасться? Важко, занадто багато всього.
Пиши мені, моя голубко! Втім — так, це прохання до минулого. А все ж я був би щасливий, якби частіше приходила від тебе вісточка. До наступного листа.
Цілую тебе, моє серце, моя добра Шурочко, люблю тебе, як і раніше, міцно. Не забувай, подумай іноді про мене.
Твій.
13.VII 1910. Capri.
Мила моя! Шість днів я не мав від тебе листів, нарешті щойно отримав (10 година вечора) і відразу відповідаю. Нумерація листів порушена: 15 (від 1 липня) і потім 17 (від 7-го). Помилилася ти чи пропав лист — не знаю і не дізнаюся до зустрічі, адже не отримаю відповіді. Хоч ти й відповіла на мої запитання раніше, ніж я встиг їх поставити, усе ж досі не маю відповіді, що мені купити тобі замість золотої ланцюжка. Буде дуже прикро, якщо я так і не отримаю відповіді, хоч маю ще цілий тиждень попереду. Може, напишеш, але все ж хвилююся.
Здоров’я моє непогане, але самопочуття сьогодні зовсім кепське. Цілий день я сумний, не знаю чому, не говіркий, нікуди не пішов у гості й навіть, зустрівшись зі знайомими, не міг розмовляти. Звісно, це мине, але все ж неприємно, особливо в останні дні на Капрі, коли найбільше хочеться насолоджуватися красотами. Навіть тепер пишу цього листа без усякого настрою й, головним чином, лише для того, щоб ти не хвилювалася, не отримуючи від мене листів. Дуже мене тішить (хоч одна радість сьогодні), що ти одужала.
Дивися ж, одужуй і надалі, щоб я зрадів ще більше, коли побачу тебе.
Сьогодні тут холодно, вітер, мабуть, це він так впливає на мене; я не переношу холоду, а особливо вітру й із жахом думаю про зиму. Але, знову ж, і в зимі є втіха: працюватиму, а це наповнює мене і радістю, і страхом, який я завжди відчуваю, беручись за нову роботу. Ти, певно, смієшся з мене, але що ж робити, такий я. Вічне бажання працювати, порив — і водночас невдоволення, сором перед собою за погану роботу. Стільки років працювати й не створити нічого путнього, нічого, що б задовольнило тебе, відповідало твоїм художнім запитам і смакам — адже це жахливо, адже в цьому ціла драма. Якби не якась невідома сила, що вічно штовхає вперед, вічно наказує: пиши! — я кинув би перо й шукав би застосування сил на іншому полі. А, може, вже пізно. Пробач, що я весь лист наповнив собою. Але мені хочеться поділитися з тобою всім, що я думаю й відчуваю. Я знаю, що ти зрозумієш мене, мій дорогий друже.
Наступний лист, сподіваюся, продиктує мені краще настроєння, а поки будь здорова. Цілую тебе сердечно й гаряче, кохана Шурочко. Згадуй мене іноді. (......)
Твій.
244.
16.VII 1910. [Капрі.]
Дорогий мій Шурочку! Сьогодні отримав твого листа від 10-го. Дякую. Я вже, за звичкою, починав хвилюватися, не маючи вістей від тебе 3 дні. Боюся, що ти не відповіси мені на моє запитання щодо покупок на твої гроші. Що я тоді робитиму? А раптом я не знайду ланцюжка з гірського кришталю. Які парфуми купити? Причому все це тепер даремні запитання, бо ти все одно на цього листа відповіді не надішлеш. Сподіватимуся, що ще отримаю не один лист тут, хоча в мене залишилось лише 4 дні. Якби ти не соромилася хоч кілька днів ходити до своєї знайомої по листи, ти отримувала б мої регулярно й могла б вчасно відповісти. Як тільки виїду звідси, писатиму на твою адресу.
Звідси напишу ще одного листа, а потім доведеться писати не так часто й не так докладно: у дорозі, у вічних переїздах, клопотах і при огляді міст важко бути акуратним.
Я дуже щасливий, що ти почуваєшся добре. Одужуй, моя кохана, не нудьгуй. Не засмучує мене навіть те, що ти пишеш про наші побачення. Я вірю в нашу щасливу зірку і в твою винахідливість. Усе буде добре, тільки люби мене, решта неважлива.
Про себе майже нічого повідомити. Останні дні отруюються думкою про те, що вони останні, блукаю й прощаюся з кожним куточком і часом сумую.
Чи побачу коли-небудь знову?
Відчувається, що навряд чи. А втім…
Фізично почуваюся добре — хоч це й нудно, та я все ж дбаю про своє здоров’я.
Не завжди це вдається, щоправда: два останні вечори я засиджувався довго в гостях і пізно лягав, учора ліг о пів на другу годину і не виспався, бо звик вставати рано.
Не сердься.
Адже це останні дні, хочеться побути довше з цікавими людьми, адже не часто трапляється таке товариство, а скоро я знову буду самотній. Продовжую робити нотатки в записнику,
як бджола збираю мед із Капрі. Зробив уже 80 нотаток, знадобляться.