Надія на швидку зустріч утішає мене й примирює з тим, що більше я не отримаю твого милого листа. Знаєш, моя голубко, я не поїду до Києва. Сталося так, що в мене немає грошей (ті, на які розраховував, ще не одержав). Можливо, це й на краще, бо на свята попрацюю більше. Та прикро, що ми не можемо зустрітися в Крутах. Не сумуй, скоро побачимось.
Твій останній лист дуже мене потішив: я дуже хотів, щоб ти за свої канікули одужала, відпочила. Не сердься, серце моє, що я в листах не повідомляв тобі деяких місцевих подробиць. Думав, що про погоду тощо тобі пишуть з дому. У нас увесь час така ж тепла, навіть гнила погода, як і у вас, санної дороги немає, і тільки вчора вперше випав невеликий сніжок, тож на санях їздять насилу. Тепло, 1–1 ½ градуса морозу, чудова погода для наших побачень, а тебе немає.
Статистичний з’їзд у Москві відбудеться, всупереч усім чуткам. Їдуть Є. П.-ч, Михайлов, Попов і, здається, Іудушка.
Думав, що тобі й про це писали.
Почуваюся значно краще, скористався твоїми порадами і майже цілком здоровий. Як і раніше, працюю
щодня, нічого, крім газет, не читаю, нікуди не ходжу. Веду скромне, трудове життя й думаю, що Шурочка похвалить мене за старанність.
Хотілося б, щоб свята пройшли для мене радісно, щоб добре працювалося й ніщо не заважало.
Від душі бажаю, щоб ти провела їх весело, бадьоро, здоровою.
Діти здорові, принесли добрі свідоцтва й веселі. Хоч є невдоволення, що я надовго для них загублений, зайнятий.
З твого листа бачу, що раніше 30-го, у середу, ми не зустрінемося. Отже, так і домовимось: у звичний час на нашому місці 30-го, а якщо не вдасться, то 31-го, 2-го, 3-го і т. д., поки не побачимось.
Цілую тебе, моя єдина, дорога, мила подруго, моє ти щастя. Люблю тебе й хочу, щоб і ти мене любила.
Ще й ще обіймаю і притискаю міцно до серця. Дай губки.
Твій.
221.
19.V 1910. Дорогою до Одеси, у вагоні.
Мій Шурок, милий, коханий! П’ять днів пробув у Києві й увесь час хворів, возився з лікарями, було дуже нудно, прикро й не хотілося навіть тобі писати. Уже на пароплаві я розхворівся (шлункова недуга), а в Києві перший день навіть лежав у ліжку. Тепер мені краще, і я виїхав до Одеси. Сьогодні о 3 годині дня буду на місці, а в п’ятницю рушаю далі. Як невесело, нудно, з почуттям досади провів я ці дні в Києві! Лікарі (фахівці) засмутили мене: знайшли в мене хворобу серця, заборонили багато приємних речей — хвилюватися, купатися, багато ходити й перевтомлюватися. Але, звісно, я не дуже слухняний. Лише б опинитися на волі, вирватися з обіймів вагонів і пароплавів — забуду про всі хвороби. А вже так хочеться. Все ж у Києві метушня, гамір, безліч людей, що давно мене не бачили, кожному хочеться щось від мене отримати, щось розповісти — виходить угарний настрій. Ні, швидше на свободу, в самоту, до природи. Може, після цього знову захочеться метушні.
А мене в Києві стомили. Такою увагою, такою турботою оточили, стільки сердечності, мало не самопожертви, що, справді, доводиться вірити в людську доброту. Звичайно, це зворушує мене, але все це я охоче віддав би за твій один ласкавий погляд, за одне добре слово. Увесь час думаю, як ти переносиш розлуку, і хочу, щоб вона минула для тебе легко. А мені вже нелегко, що ж буде далі? Дуже сумно, що я отримаю твої листи не раніше 1 червня, бо навряд чи швидше доберуся до Капрі. Дорогою писатиму і від тебе жду якнайбільше. Не сумуй, моя дитинко, але й не забувай мене, пам’ятай свого друга, який на все життя зберігає твій милий образ у своєму серці, любить тебе. До наступного листа, моя радість. Обіймаю й цілую без ліку. Пиши мені докладно про себе.
Ще цілую.
Твій.
222.
20.V 1910 — Одеса.
Пишу другий лист, мій милий Шурок, але буду коротким, бо я ще не на волі, мені заважають, довкола люди. Вже зранку мене заманили до знайомих на дачу, верст за 15 звідси кіньми, над лиманом; ледве опівночі повернувся, утомлений і сп’янілий від повітря, ледве тримаю перо в руках.
Завтра в цей час буду далеко від Одеси, бо о 4 годині італійський пароплав Ьеуопго покидає порт, і я не зможу раніше написати тобі, ніж із Константинополя. А завтра багато справ: треба побувати у турецького консула, розміняти гроші на турецькі, грецькі, італійські, зробити дрібні покупки.
Почуваюся дуже недобре, і це мене тривожить. Погано хворіти в дорозі, але, авось, усе буде гаразд.
Зараз я маю дуже поганий вигляд, схуд, витягнувся, невеселий і, напевне, не сподобався б тобі. Але ти не турбуйся. Лікарі обіцяють, що Капрі поліпшить моє здоров’я краще, ніж будь-які ліки. Та й я на це сподіваюся. Від тебе теж багато залежить.
Якщо пам’ятатимеш про мене й частіше писатимеш, я не почуватимусь таким самотнім, мені буде веселіше й легше мине розлука.
Думка про тебе й тепер гріє мені серце — це найкращі ліки для хворого серця.
Цілую тебе подумки багато, багато разів, а твою фотографію притискаю до серця й знову відчуваю полегшення.
Дитино моя, боюся, що мої перші листи не задовольнять тебе. У голові якось порожньо, вражень майже не сприймаю; мені легше буде писати, якщо ти сама визначиш, що тебе більше цікавить. Це — поки що; потім, відновивши рівновагу, я й сам зумію вибрати з довкілля найцікавіше й найважливіше. А зараз — втома, втома й втома.
І навіть якесь байдужство. Не думаю, щоб діагноз лікарів (вони, крім того, що мордували мене оглядом, ще склали консиліум) збентежив мене. Не приховаю від тебе, що моя хвороба серйозна: у мене вада серця й астма на серцевому ґрунті. Я все думав, що це лише нерви, а вийшло не гаразд.
Цю новину я сприйняв цілком спокійно. Адже це в тисячу разів краще, ніж якась сухоти. З хворим серцем усе ж можна добре жити. Однак досить про себе. Мені хочеться знати про тебе якомога більше, але це буде не скоро; ти ж увесь час пиши, не засмучуй мене мовчанням і люби, як і раніше, так, як я тебе люблю.
Поцілуй мене на дорогу. Дай свої губки й оченята, мої улюблені оченята. Будь здорова, Шурочко. Ще цілую й обіймаю.
Твій.
223.
23.V 1910. Константинополь.
Голубко моя! Увесь час ти стоїш перед моїми очима, такою, якою я бачив тебе на останньому побаченні, й тепер мені сумно, що так мало цілував тебе. Втім, мені завжди мало; але цього разу перед розлукою — і зовсім гірко було таке коротке побачення.
У останньому листі з Одеси я, здається, засмутив тебе своєю хворобою. Тепер мені значно краще. Щойно сів на пароплав (італійський, Ьеуопго) — одразу відчув себе чудово. Море спокійне, блакитне, пароплав іде, як паром, спокійніше, ніж річковий. Я вже дві доби на морі, сьогодні вранці прибув до Константинополя. Що за чудове місто! Таку красу нелегко знайти. З обох боків Босфору чудові дачі на горах, сади, кипариси; будинки такої химерної східної архітектури, що здаються мереживними, витканими з мармуру. Константинополь — ліс мінаретів, мечетей і палаців. Уранці я взяв собі провідника й вирушив на берег (наш пароплав зупинився в морі, на рейді).
Спершу я побував у європейській частині міста, на Пера; брудна, вузька вулиця, суміш Європи й Азії, екіпажі й віслюки, циліндри й араби в білих шатах, негри, турки, дервіші, перси, вірмени, греки — усе це строкате, барвисте, у національних костюмах. Сяє розкішна крамниця, а поруч димить смажене на вулиці бараняче м’ясо. Швидше звідси! Одягаю феску (купив) і вирушаю до Стамбула, у старий мусульманський світ, де вражає своєю величчю Айя-Софія. Хоч я бачив її не раз, усе ж вона справляє на мене сильне враження своєю грандіозністю, чудовими мозаїками, архітектурою. Звідти ще по мечетях, а тоді в старовинну кав’ярню. Лягаю на диван, подають мені солодку запашну каву, жар для папірос. Лежу й спостерігаю це своєрідне азійське життя, при цьому роблю приємне відкриття, що я ще не забув турецької мови, чим викликаю подив правовірних. Після обіду вирушаю на маленькому пароплаві вздовж Золотого Рогу за місто, підіймаюся на околицю, де вже немає будинків, на верхівку гори, укритої надгробними пам’ятниками, й милуюся такими краєвидами, яких звичайний турист, що товчеться в центрі й боїться забиратися так далеко, ніколи не побачить. Увечері — додому, тобто на пароплав.
Тут у мене невелике товариство. Грек, старий і нецікавий, напрочуд вродлива італійка з двома чудовими дівчатками — Ельзою та Норіною, і ще кілька французів та італійців. Ближче зійшовся з італійкою — сеньйорою Б’янкою та з капітаном — симпатичним, люб’язним італійцем. Сеньйора так піклується про мене, годує, розважає. Ми їдемо разом до Неаполя.
Закінчую. Постараюся написати ще із Салонік або з Афін. Як ти поживаєш, серце моє, чи любиш мене, як і раніше. Хотілося б почути хоч раз — люблю. Пиши мені. Цілую й обіймаю тебе так міцно, як люблю.
Твій.
224.
27.V 1910.
Дорогою із Салонік до Афін.
Дорога моя, мила, кохана! Учора не встиг написати тобі, бо весь день пішов на огляд Салонік. Ще в дорозі я милувався величним, але диким Олімпом, укритим вічними снігами, але відколи боги покинули Олімп, там уже ніхто не живе, а я й богам не заздрю, настільки сувора й дика природа цих красивих гір.
Салоніки — великий торговий порт, де Схід знову перемішаний із Європою. Тут стільки національностей, скільки їх є на світі, скрізь лунають мови всього світу, костюми й колір шкіри строкаті, мов скельця калейдоскопа. Сідаю на електричний трамвай і вирушаю на кінець міста, де в окремій віллі живе колишній султан Абдул Гамід, тепер в’язень нового режиму. Похмурий, сірий двоповерховий будинок серед парку, довкола білі стіни, мов у в’язниці. Усюди солдати, які нікого не підпускають до воріт. Ставні щільно зачинені, і я марно чекаю побачити у вікні похмуру постать недавнього деспота.
У трамваї в мене зав’язалося одне з тих цікавих, подекуди курйозних знайомств, які можливі тільки в дорозі. Я познайомився з місцевим багатієм і фабрикантом Фернандесом, який зголосився показати мені місто. Це такий люб’язний італієць, що я весь час почував ніяковість…