Я здоровий, але втомився з дороги. Цілую тебе міцно, міцно, серце моє. Дуже тебе люблю.
Твій.
214.
[9.VII 1909 р., Чернігів.]
Дорога дитинко, так важко бути зовсім поруч із тобою й не бачити; я тільки з понеділка можу бути вільним. Якщо не боїшся понеділка і 13-го, то приходь о 6-й годині на те місце, де ми зустрічалися востаннє. Якщо не зможу я чи ти, тоді у вівторок, 14-го, у середу і т. д. щоденно о 6-й, доки не побачимось. Не можу зараз писати більше, розповім чому. Чи отримала посилку і чи задоволена нею? Боюся, що невдоволена й лаєш мене.
Голубко, дуже тебе люблю й міцно цілую. Чекаю на зустріч з нетерпінням.
Твій.
215.
30.XI 1909 р. [Чернігів.]
Мила! Дякую тобі за те, що в день мого від’їзду ти крізь вікно показала мені свої оченята. Від цього мені полегшало на душі й розлука не так гнітить. Загалом же дуже важко переношу твою відсутність і почуваюся геть кепсько. Три дні навіть хворів: нерви й біль у грудях. Найгірше те, що недуга заважає мені працювати. Я вже зовсім підготувався було до роботи й не міг почати. Тепер мені краще і сьогодні починаю. Боюся за успіх роботи й так хочу, щоб вона мені вдалася. Я певен, що все вийде, якщо ти любитимеш мене й думатимеш про мене. Чекаю твого листа, але треба ж дати адресу. Пиши так: до запитання, Агентові Акціонерного Товариства «Продукт». Більше нічого. Як ти доїхала? Чи не застудилася в дорозі? Чи добре тобі тепер, чи цікаво?
Свого життя не описуватиму: воно дуже одноманітне ззовні й тепер цілком зосереджене на тобі та на роботі. А це заповнює життя. Через два дні я фотографуватимуся для чеського видання в Празі, тож ти матимеш мою світлину.
Нагадую тобі твою обіцянку й своє прохання: веселися, розважайся й одужуй, але не забувай мене, люби так, як я тебе. Пробач, що пишу мало й поспішаю. Цей лист доводиться писати в незручних умовах.
Цілую тебе міцно, люблю так само міцно.
Пиши. Твій.
216.
6.XII 1909 р. [Чернігів.]
Чи отримала ти, моя мила дитинко, мого листа? За моїм розрахунком ти мала б його дістати у середу або четвер. Знову повідомляю на всяк випадок свою адресу: до запитання, Агентові Акціонерного Товариства «Продукт», і більше нічого не пиши на конверті.
Пишу цього листа в незручних умовах, у бюро: щохвилини підходять до столу за довідками й заважають мені. Хотів би я швидше дізнатися, як поживає моя мила. Я й так щодня подумки переношуся до Вільно й увесь час із тобою, увесь час тебе цілую й весь час хочу просити, щоб моя дитинка добре веселилася, не хворіла, не застуджувалася й приїхала додому бадьорою, життєрадісною й міцною. А Муся без Шурочки почувається неважливо. Немає гарного настрою, все якесь сіре, безбарвне й безнадійне. Правда, працюю, пишу, але якось без апетиту. Фізично я здоровий, якщо не рахувати розхитаних нервів, через які погано сплю. Що ж повідомити тобі новенького? У бюро — не знаю, що там діється, я ж далеко від нього та й тобі, мабуть, воно вже добряче набридло й мало цікавить. Про себе й сказати нічого. Дні минають у праці, яка поки що мене не вдовольняє. Може, згодом розпишуся.
Учора стався такий випадок. Прибігає в Бюро до Є. П. якийсь торговець із тютюнової «хатки», колишній приятель, а тепер ворог Чернявської, і вимагає від Є. П., щоб той негайно звільнив Чернявську, інакше він донесе прокуророві, що Є. П. та я підбурюємо Чернявську вчинити замах на його життя, що він писатиме про нас у «Київлянин» та інші погрози. Безперечно, це якийсь божевільний, але Є. П. розгубився й схвилювався. Ледве я його заспокоїв і запевнив, що безглуздий марення хворого не може мати для нас жодних наслідків.
Коли ж я отримаю від тебе листа, моя голубко? Як я за тобою сумую. Як тужу, ти й уявити собі не можеш! Будь же здорова й весела, а мене все ж не забувай і пиши.
Цілую, цілую і цілую, міцно, сердечно. Люби мене.
Твій.
217.
10.XII 1909 р. [Чернігів.]
Я отримав від тебе лише одного листа, моя мила голубко, а пишу вже третього. Дуже радію, що ти почуваєшся добре й розважаєшся. Дивись, щоб ти обов’язково погладшала. Останнім часом ти стала дуже худенькою. Попроси від мого імені своїх друзів, щоб вони добре тебе годували.
Пишу тобі нечасто, ти не сердься на мене за це, адже я тебе попереджав, що часто писати не буду. Не тлумач цього на злий лад і не хвилюйся даремно. Я тепер так вибився з буденної колії, так поринув у роботу, що реальне життя для мене майже не існує. Я весь серед своїх героїв, живу їхнім життям, ділю їхній біль і радість, говорю їхньою мовою й відданий їхнім інтересам. Що робиться навколо мене — не знаю і, правду кажучи, не хочу знати.
Одне лише зле, що без тебе мені пишеться не так добре, як тоді, коли маю змогу бодай інколи в твоїх улюблених очах почерпнути натхнення. Зараз бачу, як ти махнула рукою й знизала плечима. А втім, це правда, я мав змогу не раз у цьому переконатися, друже мій.
Якщо великий Данте мав свою Беатріче, то хай буде дозволено й мені, звичайному смертному, мати свою Беатріче — Шурочку, любов якої запалює в мені вогонь і зігріває серце. Ось тепер — мені хочеться притиснути твої руки до свого серця й із вдячністю, з глибокою радістю поцілувати їх за те, що вони подарували мені щастя, оживили й прикрасили моє життя.
Гарним самопочуттям похвалитися не можу. Відтоді, як я застудився в перші холодні дні, досі не видужав, кашляю і взагалі почуваюся неважливо. Тільки не засмучуйся. Усе це тимчасове й незабаром, сподіваюсь, мине.
Пригадую твого листа. Шкода, що ти мало знайомишся з містом. Адже це оригінальне місто. Добре поблукати вузькими, старовинними вуличками з будинками, наліпленими один на одного, мов кораловий риф. Там сліди життя багатьох поколінь. Це створює настрій. Як шкода, що мене немає поруч із тобою, ми б уже все оглянули разом.
А втім, так чи інакше, але ти повинна виконати свою обіцянку й веселитися якомога більше. Пиши мені про все, моя дорога. Напиши мені, що ти мене любиш. Цілую й обіймаю мою дорогу, кохану, хорошу Шурочку й пишаюся, що тільки я тебе оцінив, як слід.
Дай губки.
Твій.
218.
16.XII 1909 р., Чернігів.
Серце моє, два твої листи отримав одразу й недавно, бо чотири дні не виходив. Почувався недобре, щось із серцем було кепсько і груди боліли. Тепер усе добре. Ходжу на службу, працюю. За твої листи цілую. Так дивно було читати в першому з них твої здогади, чи не забув я тебе. А між тим мені весь час здається, що я ніколи так не любив тебе, як тепер. Тільки не сердься на мене за те, що рідко пишу, пригадай, що коли міг, я писав тобі навіть щодня. Бо кількістю листів не завжди можна виміряти силу прихильності.
Дуже мене тішить, що ти добре проводиш час, непокоїть лише те, що втомлюєшся. Адже ти так і не наберешся сил, а тим часом за цей місяць ти мала б зробити запас на цілий рік.
Працюється мені погано, я незадоволений своєю роботою, нервуюся, серджуся, але все ж акуратно пишу. Нікуди не ходжу — ні на концерти, ні в оперетку, уникаю всіх спокус. Листів назбиралося стільки, що ціла гора виросла на столі, а я нікому не відповідаю, щоб не відволікатися від роботи. Коли відпишу всім — не знаю.
Знявся я невдало, не схожий і вийшов блідим, бо фотографували ввечері — вранці не можна було. Один зі знімків змушений був надіслати до Праги, бо мене квапили. Тепер фотографуватимуся знову, тож ти отримаєш кращий знімок.
Дитинко моя, я хотів просити тебе, щоб останній лист ти написала так, аби я міг отримати його не пізніше 23-го. Може статися, що я виїду 23-го до Києва, тоді навіщо йому лежати на свята. Щодо Києва ще не вирішив остаточно, але швидше за все виїду. Писатиму тобі ще й ще, а поки що цілую міцно й люблю так само міцно.
Не забувай мене, голубко. Твій.
219.
18.XII 1909 р., Чернігів.
Дорога моя! Цілую тебе. Це передусім. Я вже отримав від тебе чотири листи, пишу п’ятого. Дякую, дорога, за добрі поради й турботу про мене. Я слухаюсь тебе й усе виконую. Почуваюся все ж не дуже добре, й не знаю чому. Це правда, що коли ти ближче до мене, я здоровіший.
У нас ніяких новин. Так сіренько, одноманітно живуть люди, що й розповісти нічого. Приїхала (кажуть, непогана) оперетка, але я не ходжу: я взагалі нікуди не ходжу, весь час пишу. Нічого навіть не читаю, так зайнятий. Робота просувається повільно, я незадоволений, хвилююся, а це посилює головний біль, довго не можу заснути й сплю погано. Учора ввечері навіть не міг працювати й уперше цього місяця взявся за книжку. Боюся, що ти здалеку все перебільшиш і створиш цілу картину моєї хвороби, а насправді не так уже й погано. Спробую день-два відпочити — і все минеться.
Щоб не забути, голубко: ми побачимось 29-го у звичний час на нашому місці. Якщо комусь із нас не вдасться бути вільним того дня або завадить погода, тоді 30-го, 31-го, 2-го, 3-го і т. д., аж поки не зустрінемось. Приїзди тільки швидше, я страшенно скучив, часом навіть тужу.
Як я радію, що скоро побачимося. Чи будеш ти й тепер такою боязкою, як досі, чи після відпочинку зміцниш нерви й станеш сміливішою? Я дуже хотів би, щоб ти поправилася. Якщо можеш — згадай про моє бажання й набирайся сил.
Дуже прикро, що мені нічого розповісти тобі про чернігівське життя. Мабуть, мої нудні листи ти читаєш без великого задоволення.
Я міг би дещо цікаве розповісти тобі про героїв моєї повісті, але робити це в листі й незручно, та й не варто. Сподіваюся, ти прочитаєш мою річ, коли її надрукують.
До побачення, моя мила: яке гарне це слово — «до побачення», скільки в ньому змісту. Цілую тебе міцно-міцно й обіймаю, і пригортаю до серця. До побачення, кохана. Люби мене й не забувай; не забувай також веселитися. Будь здорова, голубко. Ще й ще цілую.
Твій.
У попередньому листі я просив тебе писати так, щоб я отримав останнього листа не пізніше 22-го, бо, можливо, 23-го виїду до Києва, хоча остаточно ще не вирішив.
220.
23.XII 1909 р., Чернігів.
Дорога моя дитинко! Учора отримав твого п’ятого й, отже, останнього листа від 19-го. Це страшенно, як довго йдуть листи, ніби ти живеш десь далеко за кордоном. Пишу тобі теж останнього листа, інакше ти ризикувала б його не отримати.