Ну, та нічого.
Про відвідини В[іри] І[устинівни] твої я тільки недавно дізнався. Звичайно, це дуже недобре, але, наскільки я зрозумів, — тобі загрожує пояснення. Та й не потрібно його, слід уникати. Щоб не забути (дуже болить голова весь час і нічого не пам’ятаю) — щодо моїх листів. Навіщо ти питаєш? Якщо вони тобі заважають, знищ їх, спали. Я нічого не знаю — знаю тільки, що мені боляче, безмежно боляче й важко. Часом — усе байдуже. Якась апатія і тупий біль. Біль загострюється, коли думаю про тебе. Хотів би дуже, щоб ти менше страждала і в моїй провині перед тобою знайшла хоч маленьку втіху. Вини мене, але я і зараз щодо тебе такий самий, як був завжди.
Напиши мені хоч кілька слів за тією ж адресою. Пиши про себе. Цілую тебе міцно.
Все ж твій.
19 серпня. [1908 р., Чернівці.]
Що означає, що на два свої листи я не отримую від тебе, мій друже дорогий, відповіді? Один із моїх листів адресований тобі в Чернігів. Двічі був на пошті — і марно. А може, твої листи до запиту пропадають? Чи ти не хочеш відповідати? Останнього я не можу припустити, адже ти мені друг? Я весь охоплений тривогою, усе всередині в мене перегоріло, виснажився до краю. Я знаю, що й тобі не краще, але з цього не випливає, що ми маємо завдавати одне одному ще зайвих ран. І так ми нещасні. Я зовсім не можу оговтатися, весь час думаю про тебе й не можу заспокоїтися. Хоч би я знав, що ти мужньо переносиш наше горе, що ти не дуже страждаєш — усе було б легше.
Про себе я нічого не можу написати. Усе моє існування — одна суцільна рана і, крім болю, я нічого не відчуваю. Чи не знайдеш ти можливим написати мені хоч кілька слів, якщо не хочеш поштою, то бодай передай через когось.
Мій єдиний, дорогий, коханий друже! Ти мені стільки дала щастя! Невже в нещасті ти перестанеш бути моїм другом?
Цілую тебе. Може, сьогодні (19) ти вийдеш у парк — я гулятиму в цей час — і ми б зустрілися.
Твій.
181.
[21 серпня 1908 р., Чернігів.]
От я й без тебе живу, моя дорога. Життя стало біднішим і сумнішим. Наче тіло без душі. Ні до чого немає охоти. Інколи цілими днями не кажу нікому ні слова. Так похмуро на душі. Звісно, намагаюся розвіятися, читати, чимось займатися. Але читаю неуважно, через рядок і не живу в прочитаному, як раніше. Пробував писати — рука така ж важка, як і душа, усі барви згасли. Ні, не звикну я до розлуки, не втішить мене самотність. Іноді здається, що все загинуло, що будь-які зусилля безплідні й смішні, а часом десь у далині блищить надія і манить.
Найважче те, що я тебе не бачу, не чую твого голосу. Це мене зміцнило б. Із вікна я інколи бачу, як ти гуляєш, але цього мало. Ти мене інколи тривожиш, гуляючи без верхнього одягу. Тепер холодно, ти можеш застудитися, а я злюся й хвилююся, що не можу сказати тобі про це й попросити, щоб ти берегла своє здоров’я. Як усе це важко! Інколи радієш, що так сильно болить голова і відволікає від гірких і важких думок.
Як було б добре отримати від тебе хоч кілька слів. Ти могла б, моя добра, покласти мені листа на стіл під перепустковий папір, адже ти ходиш рано.
Якщо кілька днів не буде від тебе листа, піду на пошту й там запитаю. Пиши мені про себе, про своє здоров’я й настрій. Що робиш? Хочу бачити тебе. Але як і коли це влаштувати, поки що не знаю. Напишу. Дитино моя, пещу й цілую тебе, пригортаю дорогу голівку до мого серця й люблю безмежно. Ще й ще цілую.
Твій.
182.
23.VIII [1908 р., Чернігів]
Добрий день, моя мила, моя дорога. Бачу тебе тільки з вікна, а так хочу бачити тебе ближче. Справи мої кепські. Хотів би похвалитися тобі бодай деяким спокоєм, хотів би підбадьорити тебе, мила, підтримати, а тим часом сам потребую підтримки. Що не роблю, як не намагаюся відновити душевну рівновагу — не вдається. Не можу ні читати, ні працювати, ні спати, ні їсти. Нічого не хочеться, жити не хочеться. От хіба хочеться твоєї присутності, твоєї ласки, але часом здається, що й це байдуже.
Головне — безперервний, тупий біль голови й повна апатія. Чи дізнаюся я щось про тебе? Чи напишеш мені хоч кілька слів? Як ти себе почуваєш? Коли можна буде побачитися?
Мене засмучує, що навіть у листі до тебе я не можу звільнитися від душевного гніту і що ти отримаєш такого невеселого, засмученого, як і я, листа.
Прошу тебе, не засмучуйся хоч ти, будь бадьорішою, дорога моя — хай твоєю втіхою буде моє віддане тобі серце. Я, справді, не можу писати зараз більше. Щось давить за горло. Цілую тебе міцно, по-дружньому й люблю безмежно.
Твій.
183.
[1 IX 1908 р., Чернігів.]
Дякую, мила, за лист. Люблю тебе й дякую. Навіщо ти виснажуєш себе, пізно лягаєш, багато працюєш? Це мене страшенно засмучує. Ти так поправилася за літо, а тепер знову хочеш усе втратити. Не роби цього, якщо не заради себе, то згадай про мене, якщо це ще має для тебе значення.
Я почуваюся недобре, не можу заспокоїти нерви ні прогулянками, ні роботою. І все-таки гуляю й пишу. А найбільше тужу, подеколи навіть соромно, що не вмію взяти себе в руки.
(...,..) Голубко, бережи себе, своє здоров’я і свої нерви.
Напиши мені, коли ти будеш вільна і коли й де ми побачимося. З нетерпінням чекатиму вістей. Цілую й обіймаю тебе так гаряче й міцно, як люблю.
Твій.
184.
3.IX [1908 р., Чернігів]
Дорога, дуже хочу бачити тебе, хоч на годинку. Якщо можеш, прийди в четвер о 8 1/2 годині вечора на кут Северянської та Ремісничої — це один квартал по Северянській від того місця, де ми вперше зустрілися.
Якщо я прийду на кілька хвилин пізніше — почекай. Найкраще зайди за кут Северянської, по Ремісничій, у напрямку до церкви. Дуже прошу тебе, не відмовся. Погода не повинна нам завадити, якщо буде дощ — дрібниці, чи не так?
Як ти себе почуваєш, моя мила? Я, як і раніше, погано. Цілую тебе.
Твій.
185.
11 вересня [1908 р., Чернігів]
Дякую тобі, дорога моя, за привітання. Цілую тебе міцно. Я сам горю нетерпінням швидше побачити тебе. Приходь у суботу, о 1 годині дня, на цвинтар у Березках — постараюся неодмінно бути. Хіба що непередбачене завадить. Як ти себе почуваєш, голубко моя? Я не зовсім здоровий, маю головні болі.
Цілую й обіймаю. До побачення. Якщо не вдасться побачитися — хоча не думаю, напишу. Ще цілую.
Твій.
3.X [1908 р., Чернігів]
Дякую, мила моя, за кілька слів. Вони мене потішили й заспокоїли. Дуже хочу бачити тебе. Чи не змогла б ти сьогодні о 9 1/2 годині на куті Северянської та Ремісничої, у напрямку до церкви. Якщо мене не буде точно в цей час, почекай трохи. Але все ж мушу сказати, що ти ризикуєш: мені може щось завадити. Тим не менш, ризикни, голубко. Почуваюся недобре, жодні засоби не допомагають. Дуже хочу бачити тебе, може, стане легше. Чи не могли б ми побачитися 11-го, в суботу о 9 1/2 годині, на тому ж місці. Подумай. Люблю й цілую. До побачення, моя дорога.
187.
5.X [1908 р., Чернігів]
Дорога, мила моя дитино! Твій лист, який я отримав учора, терзає мене й досі. Удвічі стало важче після нього, але все ж я вдячний тобі за звістку про тебе.
Голубко моя, потерпи, може кращі часи настануть. Потерпи, серце моє. Я сподіваюся, що незабаром наші зустрічі будуть частішими й легше їх буде влаштовувати, а в цьому вже велике полегшення. Того дня, коли ти чекала мене: я прийшов після твого відходу, може, хвилин через дві, не більше. Коли на думській вежі било 10, я був недалеко. Можеш уявити собі моє розпачання, коли я не застав тебе. Я, правда, запізнився хвилин на 20, та ще виявилося, що міські годинники йшли на 10 хвилин швидше, ніж мої. Намарно я метався з однієї вулиці на іншу в погоні за тобою — я тебе не знайшов, і так гірко мені було, що дві ночі не спав після цього. Прости, моя голубко, що так сталося. Не сердься й за передачу записки. Я шукав твоє пальто, але в останню хвилину мені здалося, що я помилився, і я вчинив так, що засмутив тебе.
Ти маєш рацію, серце, вважаючи мене новим. Раніше я був інший — я був щасливий і сповнений надій, а тепер почуваюся розбитим і нещасним. Я теж зазнаю великих нестатків, мені важко жити без твоїх пестощів, без твого голосу. Твої очі давали мені настрій і бадьорість, я міг жити й працювати, а тепер... Збираю всі сили, напружую енергію, а нічого не виходить. А все-таки не хочу впадати у відчай, може, життя усміхнеться нам!
Намагайся бути бадьорою й ти, серце моє, потерпи. Якби ми бачилися частіше — я знаю, нам обом легше було б переносити наше горе. Усе налагодиться, я вірю в це. Як я хочу бачити тебе! У мене таке відчуття, що якщо не побачу тебе 11-го, то серце не витримає. Не кажи тільки таких жорстоких слів "останній раз". Ти така добра, поблажлива, терпляча і не можеш бути жорстокою до мене, такого ж нещасного, як і ти. Будьмо краще втіхою одне одному, як справжні друзі, а не засмучуймо. І без того важко. Я не докоряю тобі, голубко, я надто люблю тебе для того, щоб докоряти й засмучувати. Пиши мені. Я щодня шукаю, чи немає чого. Постараюся писати й тобі. Будь здорова, серце моє, мій милий, єдиний друг. Цілую тебе гаряче, цілую твої оченята і всю тебе. Не забувай мене, люби. До побачення. Ще й ще цілую мою милу дитину, мою голубку.
[жовтень 1908 р., Чернігів]
Моя голубко! Знову несподівана перешкода. Завтра нам не можна побачитися. Я отримав телеграму від свого приятеля, який досі не приїхав, що він буде тут у суботу.
Але я все-таки хочу бачити тебе. Чи можеш ти сьогодні? Тобі важко буде відповісти мені сьогодні ж, тому я вирушу на наше місце неодмінно, якщо не буде сильного дощу. Якщо прийдеш — буду безмежно радий і вдячний, якщо ж тобі не можна буде — що ж поробиш, доведеться миритися. Якщо сьогодні не побачу тебе, то, може, в понеділок ти будеш у місті. Тоді о 6 годині зайди до пам’ятника Олександрові III, до ґрат позаду пам’ятника. Я там буду. Якщо ж і в понеділок не зустрінемося, тоді у вівторок. Мені дуже важко буде так довго чекати побачення.
Чи здорова ти? Я здоровий, але дуже тужу за тобою.