Як бачиш, мила, все це незручно, все це не те, що мені потрібно. Не знаю, як улаштуюся врешті-решт, але тут залишатися більше не варто і тому сьогодні їду додому. У суботу, якщо тобі можна і ти згодна, побачимось, і я все розкажу тобі докладно та попрошу твоєї поради. Якщо не вдасться побачитися в суботу (в звичному місці, у звичний час), повідомлю листом, коли
зможу прийти. Погода тут невесела: після спеки сильний холод і проливні дощі, і тому доводилося більше сидіти в кімнаті. Я здоровий, почуваюся непогано й якби була вдача — був би задоволений. Як ти, моя дитино? Користуєшся літом, гуляєш?
Так зараз хочеться глянути в твої чудові оченята. На дні їх лежить моє щастя, і так тепло подумати про це. До швидкої зустрічі, голубко, моя люба дитино.
Цілую тебе й обіймаю так само гаряче, як люблю.
Твій.
163.
Понеділок, 2-е. [червень 1908 р., Чернігів.]
Дорога моя, не приходь завтра, бо завтра пароплавом я від’їжджаю. Щойно отримав телеграму і змушений зараз же їхати. Інакше ризикую не влаштуватися на літо. Щойно приїду на місце, відразу напишу тобі докладно і повідомлю адресу. Як же прикро сталося, що мушу від’їжджати саме в день нашої зустрічі. Це мене дуже засмутило. Залишилося таке враження, що я з тобою не попрощався. Пробач, що пишу так недбало: сиджу на бульварі, ні на чому писати. Цілую тебе міцно, моє щастя, люблю тебе понад усе. Будь здорова, мій друже.
Ще цілую.
Твій.
164.
7 червня 1908. (Субота). [Кононівка.]
Дорога моя дитино, цілую тебе. Нарешті я після всіх митарств опинився в селі. Не можу сказати, що тут дуже добре: місцевість степова, рівна. Місцями низька й болотиста, лісів немає (тільки величезний парк біля дому), купатися ніде, хоч стави при самому парку. Є човен і гарні зарості на воді. До послуг — коні, дбайлива економка, багато молока. Сонця й повітря — скільки завгодно. Але найголовніше — я буду сам, бо родина мого знайомого живе за кордоном, а він сам у Києві або в іншому маєтку, в Херсонській губ. Щоправда, тепер він тут: привіз мене, улаштував і я радий, що завтра він від’їжджає, а я лишаюсь сам і відпочину від людей, на самоті з природою. Вирішив розпоряджатися часом так: встаю о 6-й годині, до 10-ї гуляю й снідаю, о 10-й
сідаю за стіл, до роботи й пишу до пів на другу, потім обід і до 10-ї вечора знову гуляю. О десятій — спати. Може, за таких умов поправлюся й відпочину. Втім, про плани слід би говорити тоді, коли вони здійсняться, бо майже завжди з’являються несподівані перешкоди. Звісно, ти знатимеш, мій друже, про всі подробиці мого сільського життя, якщо тільки це тебе зацікавить. Хоч це й проза та дрібниці, зрештою.
Досі не можу позбутися неприємного осаду, почуття невдоволення після того, як наша зустріч раптово зірвалася. Мені весь час здається, що я не попрощався з тобою, що жага твоїх ласк, твого поцілунку лишилася невтамованою. І якщо я тепер, після все ж таки недавньої зустрічі, відчуваю тугу за тобою, то що ж буде далі? Я навіть не намагаюся примиритися з розлукою — адже всі мої попередні старання і спроби закінчувалися повною невдачею. Я буду щасливий і спокійний тільки тоді, коли матиму тебе на все життя.
Щоб заспокоїти мене, щоб дати мені ілюзію близькості до тебе — ти повинна частіше писати мені, моя голубко. Пиши про себе все, мене цікавлять усі дрібниці, якщо вони стосуються тебе й тієї обстановки, в якій живе мій друг. Як здоров’я, де буваєш, що читаєш — усе пиши мені. Якщо тебе цікавить якась сторона мого життя, на яку я випадково не зверну уваги — нагадай мені й я охоче відповім.
Старатимусь писати тобі докладніше після того, як отримаю перший лист від тебе. Не барися, голубочко! Не забувай, що тебе люблять, що за тобою сумують, що від тебе чекають з нетерпінням листів.
Адреса моя така: ст. Кононівка, Києво-Полтавської ж. д., маєток Є. Х. Чикаленка, мені.
Будь здорова, мій друже. Цілую мої чудові й дорогі оченята, дай губки й ручки. Ще міцно цілую й обіймаю. Люблю тебе. Пиши ж.
Твій.
165.
.VI (понеділок). [1908 р., Кононівка.]
Голубко! Не знаю, чи ти вже отримала мого листа, але я, у будь-якому разі, раніше завтрашнього дня не одержу від тебе відповіді. А чекаю з нетерпінням. На відстані, коли знаю, що не скоро побачу тебе, ти так наповнюєш усе моє єство, так оволодіваєш усіма моїми думками й почуттями, що я інколи силоміць проганяю твій образ — звісно, ненадовго. Моя ніжна, моя чудова дівчинко, люблю тебе.
Все частіше думаю, що ми могли б зустрітися в Києві. Варто тільки домовитися, призначити день і місце — і ти подарувала б мені велику радість. Хочеться вірити, що ти можеш це зробити, і не віриться, що зробиш. А може, й так? Тепер я сам у маєтку. Навколо — безкінечний простір полів, цілий океан вологого сонячного повітря. Уяви мене, що йде без мети вздовж зелених полів. Не дорожу часом, п’ю повітря і бронзую обличчя на сонці. Зі мною тільки-но спущені з ланцюга три величезні білі вівчарки, злі й нестримні: Трепов, Пава та Оверко. Приємно й моторошно дивитися на їхні дикі стрибки в житі, знаючи, що, ще не звикнувши, вони можуть кинутися на тебе. Сьогодні я цілий день гуляв, з шостої години ранку.
10 (вівторок). Сьогодні зранку дощ. Почуваюся недобре, болить голова, немає апетиту. Утім, усе це дрібниці, якби тільки не заважало працювати. Збирався сьогодні якраз почати оповідання — і така невдача. Цілий день сплю, читається теж погано. Єдина розрада — можливість листа від тебе. Послав верхового на пошту, що там мене чекає — чи не розчарування, — адже сьогодні день невдалий. Шурочко моя мила, як ти живеш, що робиш, чи згадуєш мене й наші зустрічі? Я завжди з тобою в годину побачення — сиджу поруч, дивлюся на тебе, цілую губки. Як зараз хочеться поцілувати. Тебе, мабуть, обурює моє неспокійне почуття — адже я не можу написати й слова тобі, щоб не виявити його. Такий уже твій друг непосидючий і гарячий.
А з пошти нічого немає. Коли ж я одержу від тебе листа? Так засмучений, що перо падає з рук. Серденько моє, пиши мені частіше, хоч по кілька слів. Може, тобі незручно часто отримувати листи з однієї станції, може, краще адресувати "до запитання". Напиши, голубко.
Непокоїть мене, чи отримала ти перший мій лист звідси? На всяк випадок ще раз повідомляю адресу: ст. Кононівка, Києво-Полтав. ж. д., маєток Є. Х. Чикаленка, мені.
Пиши, чекаю з нетерпінням. Не забудь написати, чи приїдеш у Київ і коли. Здорова ти, чим займаєшся, що читаєш, де буваєш, купаєшся? Питай мене, що тебе цікавить, напишу. Будь здорова, серденько моє, цілую тебе всю.
Коли думаєш узяти відпустку?
Ще й ще цілую. Не забувай мене.
Твій.
166.
13, п’ятниця. [1908 р., Кононівка.]
Як бачиш, голубко, я не чекаю відповіді від тебе, а пишу знову. Як би добре було, якби й ти частіше писала! Серденько моє, не намагайся писати якось особливо, не вигадуй листів, не псуй паперу, а пиши все, що спаде на думку, не дбаючи про стрункість і стиль. Вір, що все, що б ти не написала, буде для мене дорогим і цікавим. Тільки пиши. Пробач, серденько моє, моя чудова Шурочко, що я так забарився з першим листом. У мене пропав день у Києві, другий день у дорозі, а на третій не можна було послати на пошту, хоч пошта за 3 версти від нас. Зате тепер, як бачиш сама, пишу частіше. Не хочу змушувати любу дитинку чекати листів. Але тільки за умови: нехай мій Шурок не забуває і мене. Бо й я, може, тужу, може, теж хвилююся і чекаю листів з великим нетерпінням.
Тепер я, дитино, перебрався з флігеля у великий дім: сам на 10 кімнат, тиша повна. Утім, я не сиджу в кімнаті. Ось мій спосіб життя (сором навіть зізнатися): встаю о 6-й годині, гуляю до 8-ї. Сніданок (основний) і знову гуляю до обіду, до 1-ї години. Потім гуляю до 8-ї вечора, з перервою на 4-ту для їжі. О 8-й вечеря, о 10-й спати. Нічого не читаю, не хочу навіть писати. Читаю велику книгу природи, і коли навчуся чомусь, тоді й писатиму. Відтоді, як я опинився в повній самоті, відчуваю, як страшно втомився душею. Не фізична втома, а душевна. Не хочеться бачити людей, вести розмови. Хочеться скинути з себе всю хвилю людського бруду, що непомітно заливала твоє серце, хочеться очиститися й відпочити. Яка чудова річ мовчання, як воно облагороджує й підносить ці безмежні простори земної та небесної краси. Я просто зливаюся з цією блакитною та зеленою чистотою і сам стаю спокійнішим і чистішим.
Завтра мене чекає неприємність: сюди їде ціле товариство — господар, дві панночки і ще хтось. Утім, якщо посягнуть на мою свободу, я запротестую і відстою її. Але все ж неприємно, як будь-яке спілкування з людьми: тепер, звісно.
Тут, знаєш, усе ж таки добре. Багато простору. Все більше ходив серед полів, тепер думаю провести 2—3 дні в човні, серед заростей очерету, водяних лілій і квітів. Дещо додасться в душу, дещо потрапить у записну книжку, якою я дуже дорожу.
Я здоровий, моя дитино. Як ти? Не нудьгуй, частіше пиши, думай про мене й про те, що я тебе дуже люблю. Розкажи мені докладніше про розмову з Д[ядичен]ком, опиши його. Що він там знає? Чи не перебільшуєш ти? Будь здорова, сонечко моє. Цілую тебе міцно, обіймаю тебе від усього серця.
Не забувай твого.
167.
17.VI 1908. [Кононівка.]
Твій другий лист подарував мені багато гарних хвилин — такий він добрий, лагідний, ніжний, як ти сама, мила моя. І зі стрічок листа постав, мов живий, милий образ мого друга, а я подумки обняв і поцілував його від усього серця.
Дякую тобі, моя голубко, за турботи про мене. Хоч місцевість тут і низовинна, та все ж добре й, думаю, здоров’ю не зашкодить. Я весь час на повітрі й уже забув, що таке пил. Тим більше, що дощі тут майже щодня. Але я не переймаюся: беру плащ або парасолю, взуваю калоші й гуляю під дощем. Почав уже набирати кольору обличчя. Повертаюся з поля, як біблійний Ісав — з пахощами польових квітів на одязі. Не зважаю також на присутність гостей: панночки ниють, що їм нудно й радо побалакали б зі мною, але я вислизаю від них, як живе срібло — ось тільки що був і вже немає, і — в поле! Так минає в мене весь день — у прогулянках і спостереженнях, ретельно записуваних у записничок.