Почав писати. Тільки одна робота, коли сідаю за стіл, відволікає мене від думок про тебе, від почуття невдоволення, від туги за тобою. Все інше ти рішуче й безповоротно витісняєш, т[ак] що я іноді борюся з тобою і проганяю твій образ, щоб можна було зосередитися.
Жахливо боюся за свою роботу. А якщо вона вийде блідою, нецікавою, нікому не потрібною? Нема з ким порадитися, нікому прочитати. От якби ти була зі мною! У тобі я знайшов би критика-друга, ти підтримала б мене в доброму, відкинула б погане. Але тебе немає, ти далеко й треба миритися.
Живу уявою, як ти одужаєш, набереш ваги і засмагнеш. Так хочеться поцілувати засмаглі смуглі щічки, побачити блиск літнього сонця в моїх чудових очках. Дитино моя люба, видужуй і приїжджай здорова, весела й любляча. Пам’ятай про мене.
З новин можу повідомити лише одне: Жук47 найближчими днями їде за кордон на місяць писати портрет дочки Грушевського46.
Йому надіслали на дорогу завдаток за роботу, і він дуже задоволений. І так — коло моїх тутешніх знайомих ще зменшиться — і я навіть радий, бо більше працюватиму.
Жахливо незручно писати. Таке густе населення в моїй кімнаті, що зазирають у листа, іноді мимоволі. Пам’ятаєш адресу: бюро, тек. стат., панові статистику, зав. тек. ст. (прізвища не треба). Ну, цілую тебе міцно, мій друже, моя любов, моє світле щастя. Люблю тебе вірно й міцно. Обіймаю. Жду листа. ^1
24.VII, четвер, на пароплаві до Києва. Лист 3-й
Дорога моя Шурочко, досі не мав від тебе ні слова. Виню, звичайно, себе та наші пошти. Одержала ти, принаймні, мої 2 листи? Якщо вони дійшли до тебе, то я радий хоч цьому: ти не хвилюєшся за мене.
Цього листа пишу тобі на пароплаві, дорогою до Києва, де буду лише проїздом. Їду на 3 дні під Полтаву, до знайомого, з яким мені потрібно владнати одну справу, мало цікаву, але багато довелося б про неї писати49. Краще розповім при зустрічі. (Жахливо трясе, важко писати).
У понеділок буду вже вдома і вже напевне одержу листа від тебе, мій друже. Тим часом дуже непокоюся, все мені здається, що ти нездужаєш, не можеш писати, що з тобою щось сталося або, зрештою, пропали мої листи
і ти не знаєш, як писати. На всяк випадок, знову повідомляю адресу — утретє. Пиши на бюро. Поточна статистика (великими літерами). Панові статистику, завідуючому поточ. статист. Прізвища можеш не писати, хоча можеш і додати. Не знаю, що б я дав, щоб мати від тебе хоч слівце, знати, що ти здорова й нічого з тобою не сталося. Хоч би це знати. Я, моя дитино, здоровий. Дуже тужу. Тепер, після першої, друга розлука ще важча. З радістю відзначаю минулий день, бо наша зустріч наближається.
Життя плине одноманітно: лікуюся, гуляю, пишу. Було б не зле, якби ця поїздка не вибила мене з колії. Я вважаю її неприємною, виснажливою, бо майже весь час доведеться бути в дорозі, і мені шкода, що перериваю свою роботу: це мені дуже шкодить.
Сьогодні у Жука помер батько. Шкода М[ихайла] Івановича, але я не міг навіть висловити йому свого співчуття, поспішав на пароплав.
Як неприємно, прийшли знайомі й заважають писати тобі. Поспішаю закінчити. Завтра, у поїзді напишу тобі знову. А ти, дитино, не забувай мене, люби, пиши й бережи себе. Будь здорова, голубко моя люба, серце моє. Люблю тебе, цілую без кінця й обіймаю міцно, міцно. Задушу ще раз.
Твій.
174.
25.VII 1908. Ромодан.
Пробач, моє серце, що пишу тобі коротко й так недбало: увесь час у мене віднімають мої знайомі, у яких я тепер у гостях. Знайшов хвилинку й пишу на стіні дому. Зараз їду в м. Лубни, а завтра назад у Київ. Дорогою я писав тобі — одержала листа? Я здоровий, поїздка, хоч по суті неприємна, має й добрі сторони: свіже повітря, хороші, цікаві люди, гарні місця. А все ж таки хочеться якнайшвидше бути вдома: може, там чекає на мене лист від тебе, голубко моя. Може, тобі незручно писати на таку адресу? Напиши, постараюся змінити. Чи ти здорова, чи видужуєш, чи добрий апетит? Пиши все про себе, Шурочко. Цілую тебе міцно, міцно, як люблю.
Не забувай мене.
Твій.
30 липня 1908. [Чернігів.]
Дорога моя, сталася велика прикрість. Під час моєї відсутності бюровий сторож, попри мій наказ ховати всю офіційну кореспонденцію в мій стіл і нікому не давати, взяв твого листа й відніс його Вірі Юстинівні. Не знаю навіть, один то був лист від тебе чи кілька, бо я досі нічого від тебе не отримав. В[іра] Ю[стинівна] зловісно мовчить, але щось готується. Наслідків того, що сталося, не можу поки що передбачити. Не пиши більше на бюро. Пиши до запиту М. С. Звичайно, у всьому винен я, це моя провина давати таку, як виявилось, ненадійну адресу.
Дуже це все неприємно, коштуватиме багато нервів, багато марно витрачених сил як з мого, так, б[ути] м[оже], і з твого боку. Але не будемо зазирати наперед. Як тільки будуть перші результати того, що сталося — напишу.
Про що ти писала в першому (чи перших) листі? Повідом обов’язково. Пробач, що не пишу більше, хвилююся. Цілую тебе сердечно.
Твій.
Приїхав учора вранці.
176.
1 серпня 1908 р. [Чернігів.]
Пишу тобі після пояснення, мій друже. Мені було пред’явлено твого листа з додаванням, що це лист від тебе. Я прочитав і не заперечував. Попри очікування — жодних докорів, жодних сцен. Навпаки — стільки виявлено було шляхетності, участі й доброти — що я був вражений. Виявилось, що В[іра] Ю[стинівна] дуже любить мене, чого я не підозрював. Вона благала мене не кидати сім’ї, не губити всіх. Мені було так страшно важко, так нестерпно, що я плакав. Тепер у мене туман у голові. Не знаю, чи переживу я важку душевну драму — цей конфлікт між обов’язком і почуттям. Що робити? Мучительно тяжко50.
Невже я можу приносити тільки одне горе оточуючим
мене і собі самому!
Не можу зараз міркувати, не можу писати. Повідомляю тобі лише факт і чекаю від тебе відповіді за адресою до запиту М. С. Пиши.
Твій.
9.5
5 серпня [1908 р., Чернігів.]
Дорога моя, мені важко зібрати думки, я так утомлений, так розбитий і хворий. Ти, певно, вже одержала мої листи після того, що сталося. Я від тебе нічого досі не маю, і це мене ще більше мучить і непокоїть. А мені так потрібно поговорити з тобою. Адже в листі всього не скажеш.
Найважче — те, що раніше, коли я міркував теоретично, залишити сім’ю мені здавалося справою, хоч і нелегкою, але можливою. Тепер же, на практиці це виявилось настільки важким, настільки серйозним, що в мене не вистачає сил.
Те, що я цим руйную своє життя — це неважливо. Найбільше серце моє болить за тебе, і хоч ти завжди ставилася недовірливо до можливості нового життя — все ж катастрофа не легко дасться тобі.
Якби ти знала, що зі мною було: я ледве не помер. Ні, правда, краще мені було б покласти край усьому, ніж тягти жалюгідне, розбите життя з вічним усвідомленням, що ти псуєш життя й іншим. Голубко моя, як усе це страшно, боляче, нестерпно. І до чого, і заради чого? Терпіти життя, яке є для тебе хуліганом, що безупинно завдає безглуздих, жорстоких ударів. Я розбитий остаточно, повний занепад душевних і фізичних сил, якась прострація. Не можу описати тобі всіх подробиць, усього, як було: думка лежить у голові, як важке поліно, яке важко зрушити з місця. Болить голова, мозок, серце — і скрізь порожнеча, страшна, темна і свербляча, як хворий зуб.
Отримаю я, нарешті, звістку від тебе? Що буде з нами? Нічого не знаю. Взагалі я так сильно розстроєний, що не здатний міркувати, рухаюся як автомат, ночами не сплю, але й не думаю. Горе сковало мене, притисло.
Хоч би швидше кілька слів від тебе. Але немає надії. Пиши, що думаєш. Прошу тебе, будь спокійнішою, не хвилюйся дуже, якщо можеш. Цілую тебе міцно.
Твій.
178.
7 серпня [1908 р., Чернігів.]
Дорога моя. Серце моє розривалося від болю, коли я читав два твої листи (від 2 і 4 серпня). Ти радеш не хвилюватися, бути спокійним. Говориш про можливість для мене щастя без тебе. Хіба тут можна говорити про щастя, коли життя розбите, коли щастя можливе тільки з тобою. Питання лише про вибір між особистим життям і обов’язком. Ніхто не вимагає від мене жертви, про неї говорить тільки щось усередині мене. Якби ти могла зазирнути в моє серце, ти не наважилася б говорити про моє щастя без тебе, ти пожаліла б мене. Я, справді, не знаю, чи зможу я жити взагалі, настільки почуваю себе розбитим і виснаженим. Я нічого не вирішив, як я можу вирішити без тебе, я тільки зізнаюся перед тобою, так само щиро, як і перед собою, що мені важко, важче, ніж я думав, розбити сім’ю і що я відчуваю, як обов’язки тягнуть мене в бік жертви, кажуть принести в жертву особисте щастя. Може, ти засудиш мене за те, що я досі жив надіями на інше й заразив цими надіями і тебе. Але вір, що я завжди, як і тепер, був щирим. Як мені боляче за тебе, дорога, як мене палить кожна твоя сльоза. Ти хочеш більше не бачити мене. Хіба так краще? Хіба ми не маємо нічого сказати одне одному? Я хотів би побачити тебе. Пишу й плачу. Я, який ніколи не плакав. Важко. Жду від тебе листів. Не можу більше писати, почуваюся неймовірно зле. Єдине бажання — утішити тебе, моя голубко.
Найстрашніше — що жертви ніхто від мене не вимагає, крім моєї совісті.
Цілую тебе, голубонько. Пиши. Твій.
179.
14.VIII [1908 р., Чернівці.]
Не знаю, чи одержала ти, дорога моя, мого листа у відповідь на твої листи (2) "до запиту"? Якщо не одержала, витребуй його. Останнього листа через Зіну одержав. Так багато хотілося б сказати — і так мало можна зробити цього в листі. Не втрачаю надії, що ти погодишся на зустріч, якщо не тепер, то потім (тепер мені дуже важко) — тоді можна буде сказати все, чим мучився за цей час мозок, чим боліло серце. Тебе цікавить насамперед питання, що я сказав В[ірі] Ю[стинівні]. Я їй сказав, що вирішив жити (я думав померти — так сильно хотілося) і пожертвувати своїм щастям заради дітей. Як мені важко й боляче зараз писати це, якби ти знала, якби ти тільки знала. Живу я не тільки своїм горем, а й твоїм — і тому так важко.