Я вдав, ніби не помічаю цього. Він упав на диван і, закривши обличчя руками, ридав, як дитина. Так минула принаймні година. Потім підвівся з дивана, підійшов до мене, обійняв, поцілував і гірко всміхнувся; сів біля мене й розповів мені історію свого кохання. Історія найзвичайнісінька. Він закохався в старшу племінницю Тарновського, а та, хоч і відповідала йому тим самим, але в справі шлюбу віддала перевагу якомусь лисому доктору Бурцеву. Найзвичайнісінька історія. Після сповіді він трохи заспокоївся, і я вклав його в ліжко.
Наступного й третього дня я його майже не бачив: піде рано, повернеться пізно, а де проводить дні — бог його знає. Пробував я з ним розмовляти, але він ледве відповідав. Пропонував відвідати Шмідтів, але він заперечно хитнув головою. У неділю зранку я запропонував йому поїхати в оранжереї Ботанічного саду, і він, щоправда, вимушено, але погодився. Оранжереї подіяли на нього благотворно. Він повеселішав. Почав мріяти про подорож у ті чарівні краї, де ростуть усі ці дивовижні рослини, як у нас будяк.
Вийшовши з оранжереї, я запропонував пообідати на Крестовському в німецькій трактирі; він охоче погодився. Після обіду ми послухали тирольців, подивилися, як спускаються з гір, і поїхали просто до Шмідта. Шмідти того дня обідали у Фіцтума (інспектора університету) й залишилися там на вечір. Ми туди, нас зустріли запитанням із вигуком — де ми пропадали? У Фіцтума, насолодившись квінтетом Бетховена та сонатою Моцарта, де солював знаменитий Бем, близько першої години ночі я повернувся на квартиру. Бідний Віля знову замислився. Я не втішаю його, та й чим я його можу втішити?
Наступного дня, за дорученням Карла Павловича, я пішов до магазину Смірдіна й серед інших книжок узяв два номери «Библиотеки для чтения», де був надрукований «Никлас Никльби», роман Діккенса. Думаю влаштувати літературні вечори у Шмідтів і запросити Штернберга. Як задумав, так і зробив. Того ж дня, після вечірніх занять, ми вирушили до Шмідтів із книжками під пахвою. Мою вигадку прийняли з захопленням, і після чаю почалося читання. Першого вечора читав я, другого — Штернберг, потім знову я, потім знову він, і так ми продовжували, доки не закінчили роман. Це мало чудовий вплив на Штернберга. Після «Никласа Никльби» таким самим порядком прочитали ми «Замок Кенільворт», потім «Пертську красуню» та ще кілька романів Вальтера Скотта. Часто засиджувалися ми за північ і не помітили, як настали різдвяні свята. Штернберг майже отямився, принаймні працює й менше сумує. Дасть бог, і це мине. Прощавайте, мій батьку рідний. Не обіцяю писати вам найближчим часом, бо свята на носі, а я вже завдяки Штернбергу, крім Шмідтів, маю ще деякі знайомства, які слід підтримувати. Зробив я собі на свято нову пару вбрання й із англійської байки пальто, точнісінько таке, як у Штернберга, — щоб недарма нас Шмідти називали Кастором і Поллуксом. А навесні думаємо замовити собі камлотові шинелі. У мене тепер є гроші. Я почав малювати акварельні портрети, спочатку по-дружньому, а потім і за гроші, тільки Карлу Павловичу ще не показую — боюся. Я більше тримаюся Соколова. Гау мені не подобається — приторно-солодкий. Думаю ще зайнятися французькою мовою, це необхідно. Пропонувала мені свої послуги одна літня вдова за умови, щоб я навчав її сина малювати. Взаємна послуга, але мені це не до вподоби: по-перше, тому що далеко ходити (в Ертелів провулок), а по-друге, возитися дві години з розпещеним хлопчиськом — це теж чималий клопіт. Краще я ці дві години витрачу на акварельний портрет і заплачу вчителю гроші. Я думаю, і ви скажете, що так краще. У Карла Павловича є Гіббон французькою мовою, і я не можу дивитися на нього байдуже. Не знаю, чи бачили ви його ескіз або, краще сказати, невелику картину «Відвідування Рима Гензеріхом». Тепер вона в нього в майстерні. Дивовижна! Як і все дивовижне, що виходить з-під його пензля. Якщо не бачили, то я зроблю невеликий малюнок і пришлю вам. «Бахчисарайський фонтан» теж пришлю. Це, здається, ще за вас починалося.
Ах, так! Ледь не забув. Готується надзвичайна подія: Карл Павлович одружується, після свят весілля. Його наречена — донька ризького почесного громадянина Тімма. Я її не бачив, але, кажуть, неймовірна красуня. Її брата я іноді зустрічаю в класі: він учень Заурвейда, надзвичайно вродливий юнак. Коли все це відбудеться, то опишу вам із найдрібнішими подробицями, а поки ще раз прощавайте, мій незабутній благодійнику».
«Ось уже два місяці, як я не писав вам. Таке довге мовчання непростиме. Але я наче навмисне чекав, доки закінчиться цікавий епізод із життя Карла Павловича. У останньому листі писав я вам про ймовірне одруження. Тепер опишу вам докладно, як це відбулося і як зруйнувалося.
У самий день весілля Карл Павлович одягся, як він зазвичай одягається, взяв капелюха і, проходячи через майстерню, зупинився перед копією Домінікiно, уже закінченою. Довго стояв він мовчки, потім сів у крісло. Крім нього і мене, в майстерні нікого не було. Мовчання тривало ще кілька хвилин. Потім він, звертаючись до мене, сказав:
— Цампієрі наче каже мені: «Не одружуйся, загинеш».
Я не знайшовся, що йому відповісти, а він узяв капелюха і пішов до своєї нареченої. Увесь цей день він не повертався додому. Підготовки до свята не було зовсім жодної. Навіть ростбіфа Лук’ян того дня не смажив. Словом, нічого схожого на свято не було. У класі я дізнався, що він вінчатиметься о восьмій годині вечора в лютеранській церкві св. Анни, що на Кірочній. Після занять ми з Штернбергом узяли візника і вирушили на Кірочну. Церква вже була освітлена, і Карл Павлович із Заурвейдом та братом нареченої був у церкві. Побачивши нас, він підійшов, потис нам руку і сказав: «Одружуюся». У цю саму мить до церкви увійшла наречена, і він пішов їй назустріч. Я в житті своїй не бачив і не побачу такої красуні. Під час обряду Карл Павлович стояв, глибоко задумавшись. Він жодного разу не глянув на свою прекрасну наречену. Обряд закінчився, ми привітали щасливих молодят, провели їх до карети і дорогою заїхали до Клея, повечеряли і за здоров’я молодих випили пляшку кліко. Все це було 8 січня 1839 року. І в Карла Павловича весілля закінчилося пляшкою кліко. Ні того, ні в наступні дні не було жодного святкування.
Через тиждень після цієї події я зустрів його в коридорі, якраз навпроти квартири графа Толстого, і він запросив мене до себе і залишив обідати. У передчутті обіду він щось креслив у своєму альбомі, а мене змусив читати «Квентіна Дорварда». Тільки-но я почав читати, як він зупинив мене і досить голосно крикнув:
— Еміліє! — За хвилину увійшла сліпуча красуня, його дружина. Я ніяково вклонився їй, а він сказав:
— Еміліє! На чому ми зупинилися? Або ні, сідай і читай сама. А ви послухайте, як вона майстерно читає російською. — Вона спершу не хотіла читати, але потім розгорнула книгу, прочитала кілька фраз із сильним німецьким акцентом, засміялася, кинула книгу і вибігла. Він покликав її знову і з ніжністю закоханого попросив сісти за фортепіано і заспівати знамениту каватину з «Норми». Без найменшої манірності вона сіла за інструмент і після кількох прелюдій заспівала. Голос у неї не сильний, не ефектний, але такий солодкий, чарівний, що я слухав і сам собі не вірив, що чую спів смертної, земної істоти, а не якоїсь повітряної феї. Чи це магічний вплив краси, чи вона справді добре співала, тепер я вам не можу сказати певно, тільки я і тепер наче чую її чарівний голос. Карл Павлович теж був зачарований її співом, бо сидів, склавши руки над своїм альбомом, і не чув, як увійшов Лук’ян і двічі повторив: «Страви подано».
Після обіду на той самий стіл Лук’ян подав фрукти і пляшку лакріма-крісті. Пробило п’яту, і я залишив їх за столом і пішов у клас. На прощання Карл Павлович потис мені руку і просив приходити до них щодня на обід. Я був у захваті від такого запрошення.
Після занять я зустрів їх на набережній і приєднався. Незабаром вони пішли додому і запросили мене до себе. За чаєм Карл Павлович прочитав «Анджело» Пушкіна і розповів, як покійний Олександр Сергійович просив його написати з його дружини портрет і як він безцеремонно відмовив йому, бо дружина його косоока. Він пропонував Пушкіну написати портрет із нього самого, але Пушкін відплатив йому тим самим. Незабаром після цього поет помер і залишив нас без портрета. Кіпренський зобразив його якимось денді, а не поетом.
Після чаю молода чарівна господиня навчила нас у гальбе-цвельф і програла мені два гривені, а чоловікові — каватину з «Норми», і відразу сіла за фортепіано та розплатилася. Після такого чудового фіналу я подякував чарівній господині й господарю та вирушив додому. Це вже було далеко за північ; Штернберг ще не спав, чекав на мене. Я, не знімаючи капелюха, розповів йому свої пригоди, і він назвав мене щасливцем.
— Позаздри ж і мені, — сказав він. — Мене запрошує генерал-губернатор Оренбурзького краю до себе в Оренбург на літо, і я був сьогодні у Володимира Івановича Даля, і ми вже домовилися щодо поїздки. Наступного тижня — прощавай! — Мене це повідомлення приголомшило. Я довго не міг говорити і, отямившись, спитав його:
— Коли ж це ти так швидко все встиг владнати?
— Сьогодні, — відповів він. — Близько десятої присилає по мене Григорович. Я з’явився. Він пропонує мені цю подорож. Я погоджуюсь, вирушаю до Даля — і справа зроблена.
— Що ж я робитиму без тебе? Як же я житиму без тебе? — спитав я його крізь сльози.
— Так, як і я без тебе. Будемо вчитися, працювати й самотності не помітимо. Ось що, — додав він, — завтра ми обідаємо в Йохіма. Він тебе знає і просив мене привести тебе до себе. Згідний?
Я відповів:
— Згідний. — І ми лягли спати.
Наступного дня ми обідали в Йохіма. Це син відомого каретника Йохіма. Веселий, простий і прекрасно освічений німець. Після обіду показував він нам свою збірку естампів і, зокрема, кілька зошитів щойно отриманих чудових літографій Дрезденської галереї.