Михайлов спочатку захохотав, а потім, ледь стримуючи сміх, звернувся до мічмана й сказав: "Знаєш, чию квартиру він питає? Свого улюбленця N. N.". І Михайлов знову розсміявся. Мічман йому підтакнув, але нещиро. Михайлов дратував мене своїм недоречним сміхом. Нарешті він опам’ятався й сказав мені: "Твій друг тепер живе в найтеплішій квартирі. На сьомій версті. Його, бачиш, не допустили до конкурсу, тож він, недовго думаючи, з’їхав з глузду та й марш у тепле місце. Не знаю, чи живий він тепер?"
Я, не попрощавшись із Михайловим, узяв візника й поїхав у лікарню Всіх скорботних. До хворого мене не пустили, бо в нього був напад шаленства. Наступного дня я його побачив, і якби не сказав мені наглядач, що № такий-то — художник N. N., то сам я ніколи б його не впізнав. Так страшно змінило його безумство. Він, звісно, теж мене не впізнав. Прийняв за якогось римлянина з малюнка Пінеллі. Засміявся й відійшов від ґратованих дверей.
Боже мій, яке сумне видовище — людина, спотворена безумством! Я не міг і кілька хвилин пробути свідком цього гнітючого образу. Попрощався з наглядачем і повернувся до міста. Але нещасний мій друг ніде не давав мені спокою. Ні в Академії, ні в Ермітажі, ні в театрі — словом, ніде. Його страшний образ усюди переслідував мене. І тільки щоденні відвідини лікарні Всіх скорботних поступово зменшили перше жахливе враження.
Шаленство його з кожним днем слабшало й слабшало. Зате й фізичні сили швидко згасали. Нарешті він уже не міг підвестися з ліжка, і я вільно міг заходити до нього в кімнату. Часом він наче приходив до тями, але все ще мене не впізнавав. Одного разу я приїхав зранку. Ранкові години були для нього легшими. Застав я його цілком спокійним, але таким слабким, що він не міг і рукою поворухнути. Довго він дивився на мене, наче щось пригадуючи. Після тривалого задумливого, розумного погляду він ледве чутно промовив моє ім’я. І сльози ріками полилися з його прояснілих очей. Тихе ридання перейшло в гіркий плач, у таке душу роздираюче ридання, що я й не бачив, і, боронь Боже, щоб коли-небудь побачити, так страшно ридаючу людину.
Я хотів його залишити, але він знаками зупинив мене. Я залишився. Він простягнув руку; я взяв її й сів біля нього. Ридання поступово стихли, і з-під опущених вій котилися лише великі сльози. Ще кілька хвилин — і він зовсім заспокоївся й задрімав. Я обережно звільнив свою руку й вийшов із кімнати з повною надією на його одужання. Наступного дня, також рано-вранці, приїхав я до лікарні й запитав його доглядача, який трапився мені назустріч:
— Як мій хворий?
І сторож мені відповів:
— Ваш хворий, ваше благородіє, вже в покійницькій. Учора, як заснув уранці, так і не прокинувся.
Після похорону я залишався кілька днів у Петербурзі, сам не знаю для чого. В один із цих днів я зустрів Михайлова. Після його розповіді про те, як він проводжав учора мічмана до Миколаєва і як вони гульнули на Середній Рогатці, зайшла мова про покійного, про його вдову і, зрештою, про його незакінчену "Мадонну". Я попросив Михайлова провести мене до квартири вдови, на що він охоче погодився, бо йому самому хотілося ще раз подивитися на незакінчену "Мадонну". У квартирі покійного ми не побачили нічого, що свідчило б про перебування тут колись художника, окрім палітри із засохлими фарбами, яка тепер заміняла розбите скло. Я запитав про "Мадонну". Господиня мене не зрозуміла. Михайлов пояснив їй, щоб вона показала нам ту картину, яку він колись бачив у них. Вона завела нас в іншу кімнату, і ми побачили "Мадонну", яка правила за латку для старих ширм. Я запропонував їй десять рублів за картину. Вона охоче погодилася. Я згорнув у трубку своє дорогоцінне придбання, і ми залишили втішену десятьма рублями вдову.
Наступного дня я попрощався зі своїми знайомими і, здається, назавжди залишив Північну Пальміру. Незабутній Карл Великий уже помирав у Римі.
4 жовтня 1856