25 січня 1856
Великий Торвальдсен розпочав свою блискучу артистичну кар’єру з вирізання орнаментів і тритонів із риб’ячими хвостами для тупоносих копенгагенських кораблів. Мій герой також, хоча й не так блискуче, але все ж розпочав своє мистецьке поприще з розтирання охри та мумії на жорнах і фарбування підлог, дахів і парканів. Безрадісний, безнадійний початок. Та й скільки ж вас, щасливців-геніїв-художників, що починали інакше? Вкрай мало. У Голландії, наприклад, під час її найяскравішого золотого періоду, Остаде, Бергем, Теньєр і ціла низка славетних митців (окрім Рубенса та Ван Дейка) у лахмітті починали й завершували своє велике служіння мистецтву. Було б несправедливо вказувати тільки на меркантильну Голландію. Розгорніть Вазарі — і побачите те саме, якщо не гірше. Кажу — гірше, бо тоді навіть політика намісників святого Петра потребувала вишуканої декорації, щоб осліпити натовп і затьмарити єретичне вчення Вікліфа та Гуса, що вже виховувало безстрашного домініканця Лютера. І тоді, коли Лев X і Леон II спохопились і сипали золото направо й наліво живописцям і мулярам, навіть тоді великі художники гинули з голоду, як-от Корреджо чи Цампієрі. І так траплялося (на жаль, доволі часто) завжди й скрізь, де тільки проникало божественне животворне мистецтво!
І в нашому дев’ятнадцятому освіченому столітті, столітті філантропії і всього спрямованого на благо людства — за наявності всіх засобів, аби захистити і вберегти жертви «Караючої богині» — приречених.
За що ж, спитаємо, цим втіленим янголам, цим уособленням живої доброчесності на землі майже завжди випадає така сумна, така гірка доля? Мабуть, за те, що вони — янголи у плоті.
Ці роздуми лише віддаляють від того, про що я хочу розповісти читачеві, мов на долоні.
Літні ночі в Петербурзі я майже завжди проводив на вулиці або десь на островах, найчастіше ж — на академічній набережній. Особливо мені подобалося це місце, коли Нева спокійна й, мов гігантське дзеркало, відбиває в собі з усіма подробицями величний портик Румянцевського музею, кут Сенату й червоні завіси в домі графині Лаваль. Узимку цей дім було видно зсередини, і червоні завіси горіли, мов вогонь, на темному тлі, — мені завжди було прикро, що Нева вкрита кригою та снігом, і весь ефект декорації губився.
Я також любив зустрічати схід сонця на Троїцькому мосту. Чудова, велична картина!
В істинно художньому творінні є щось зачаровуюче, прекрасніше за саму природу — це піднесена душа митця, це божественне натхнення. І все ж, у самій природі трапляються такі явища, перед якими поет-художник падає ниць і тільки дякує Творцеві за солодкі, душу зворушливі миті.
Я часто милувався пейзажами Щедріна, і особливо мене полонила його невелика картина «Портічі перед заходом сонця». Чарівний витвір! Але навіть вона ніколи не зачаровувала мене так, як вигляд з Троїцького мосту на Виборзький бік перед сходом сонця.
Одного разу, сповна насолодившись цим нерукотворним видовищем, я пішов у Літній сад перепочити. Коли я бував у Літньому саду, то ніколи не зупинявся в жодній алеї, прикрашеній мармуровими статуями: на мене вони справляли найгірше враження, особливо потворний Сатурн, який пожирає таку ж потворну свою дитину. Я завжди проходив повз цих незграбних богинь і богів та сідав відпочити на березі озерця, милуючись прекрасною гранітною вазою та величною архітектурою Михайлівського замку.
Наближаючись до місця, де велику алею перетинає поперечна, і де в колі богинь і богів Сатурн пожирає свою дитину, я ледь не наткнувся на живу людину в тиковому брудному халаті, що сиділа на відрі просто навпроти Сатурна.
Я зупинився. Хлопець (бо це справді був хлопець років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти) озирнувся і почав щось ховати за пазуху. Я підійшов ближче й запитав, що він тут робить.
— Я нічого не роблю, — відповів він сором’язливо. — Іду на роботу, та по дорозі зайшов у сад. — І, трохи помовчавши, додав: — Я малював.
— Покажи, що ти малював.
Він витяг із-за пазухи аркуш сірого паперу й несміливо подав мені. На ньому був доволі точно змальований контур Сатурна.
Довго я тримав малюнок у руках і милувався вимазаним обличчям автора. В його худому, неправильному обличчі було щось привабливе, особливо в очах — розумних і лагідних, як у дівчинки.
— Ти часто приходиш сюди малювати? — спитав я.
— Щонеділі, — відповів він, — а якщо десь поруч працюємо, то і в будні заходжу.
— Ти вчишся малярного ремесла?
— І живопису також, — додав він.
— У кого ж ти вчишся?
— У кімнатного живописця Ширяєва.
Я хотів розпитати його більше, та він узяв у руку відро з жовтою фарбою, в іншу — обтертий великий пензель того ж кольору й хотів іти.
— Куди ж ти поспішаєш?
— На роботу. Я вже запізнився, господар прийде — дістанеться мені.
— Зайди до мене в неділю вранці. Якщо маєш якісь свої малюнки — принеси показати.
— Добре, я прийду. Тільки де ви живете?
Я записав йому адресу на його ж малюнку, і ми розійшлися.
У неділю вранці, щойно повернувшись зі своєї всеношної прогулянки, я в коридорі біля своєї квартири зустрів мого нового знайомого — вже не в брудному тиковому халаті, а в чомусь схожому на сюртук коричневого кольору, з великим згортком паперу в руках. Я привітався з ним і простягнув руку; він кинувся до неї й хотів поцілувати. Я відсмикнув руку — мене засоромило його раболіпство. Я мовчки зайшов до квартири, а він лишився в коридорі. Зняв сюртук, одягнув блузу, закурив сигару — а його досі нема. Вийшов у коридор — знайомого нема. Зійшов униз, питаю двірника: не бачив такого? «Бачив, — каже, — хлопчину з паперами в руці, вибіг на вулицю». Я — на вулицю, та й слід прохолов. Мені стало сумно, наче я щось дороге втратив. Сумував до наступної неділі, ніяк не міг збагнути, що б то значив раптовий утеча мого приятеля. Дочекавшись неділі, о другій годині ночі пішов на Троїцький міст, помилувався сходом сонця і попрямував у Літній сад. Обійшов усі алеї — приятеля нема. Хотів уже йти додому, та згадав про Аполлона Бельведерського, себто пародію на нього, що стоїть окремо біля самої Мойки. Пішов туди — а мій приятель там, як був. Побачивши мене, він перестав малювати й почервонів до вух, як дитина, впіймана на крадіжці варення. Я взяв його за тремтячу руку і, мов злочинця, повів у павільйон. Мимоходом велів сонному трактирному офіціантові принести чаю.
Як умів, приголубив я свого приятеля, і коли він трохи оговтався, запитав, чому він утік з коридору.
— Ви на мене розсердилися. І я злякався, — відповів він.
— Та я й не думав сердитися на тебе, — сказав я. — Але мені було неприємно твоє приниження. Лише собака лиже руки, а людина не повинна цього робити. — Цей сильний вислів так подіяв на мого приятеля, що він знову мало не схопив мою руку.
Я засміявся, а він почервонів, як рак, і стояв мовчки, опустивши очі. Напившись чаю, ми попрощалися. На прощання я сказав йому, щоб він неодмінно зайшов до мене або сьогодні, або наступної неділі.
Я не маю щасливого дару одразу розпізнавати людину, зате маю нещасливу схильність швидко зближуватись. Кажу — нещасливу, бо рідко коли таке зближення обходилося мені без втрат. Особливо з кривими й косими: ці криві й косі далися мені взнаки. Скільки разів траплялось із ними зустрічатись — хоч би один з них був порядною людиною. Суцільне ледащо. Або вже така моя доля.
Лише втретє бачу я свого нового знайомого, а вже зблизився з ним, уже прив'язався, уже полюбив його. І справді, в його обличчі було щось таке, що не можна було не полюбити. Обличчя його, спершу негарне, з кожною годиною ставало мені дедалі привабливішим. Є ж у світі такі щасливі обличчя!
Я пішов просто додому — боявся, щоб не змусити приятеля чекати мене в коридорі. І що ж? Заходжу на сходи — а він уже тут. У тому самому коричневому сюртуку, вмитий, причепурений і усміхнений.
— Ти жваво бігаєш, — сказав я. — Адже ти ще заходив додому? Як ти так швидко встиг?
— Та я поспішав, — відповів він, — хотів устигнути додому до приходу господаря з обідні.
— Невже в тебе такий суворий господар? — спитав я.
— Суворий і... —
— І злий, ти хочеш сказати?
— Ні, скупий хотів сказати. Поб'є мене, а сам буде радий, що я запізнився до обіду.
Ми зайшли до кімнати. На мольберті в мене стояла копія старого Веласкеса, що в Строгановській галереї, і він припав до неї очима. Я взяв у нього з рук згорток, розгорнув і почав розглядати. Тут було все, що псує вигляд Літнього саду — від вертлявих, солодко усміхнених богинь до потворного Фракліта й Геракліта. А на завершення кілька малюнків з барельєфів, якими оздоблені фасади деяких будинків, зокрема й барельєфи з купідонами на будинку архітектора Монферрана, що на розі набережної Мойки й Ліхтарного провулка.
Єдине, що мене вразило в цих більше ніж слабких контурах — це надзвичайна схожість з оригіналами, особливо контури Фракліта й Геракліта. Вони були виразніші за свої першоджерела, щоправда, і потворніші, але все ж на ці малюнки не можна було дивитися байдуже.
Я в душі радів своєму відкриттю. Тоді мені навіть на думку не спало спитати себе: що я робитиму з цим діамантом у шкаралупі, маючи такі обмежені можливості? Щоправда, думка ця майнула, та й одразу втопилася у приказці: «Бог не без милості, козак не без долі».
— Чому в тебе немає жодного затіненого малюнка? — запитав я, віддаючи згорток.
— Я малював усі ці малюнки рано-вранці, ще до сходу сонця.
— Виходить, ти не бачив, як вони освітлюються?
— Я ходив і вдень дивитись на них, але тоді не можна було малювати — люди ходили.
— Що ж ти тепер хочеш робити: залишитись у мене на обід чи йти додому?
Він трохи помовчав, не піднімаючи очей, і ледве чутно сказав:
— Я б залишився у вас, якщо ви дозволите.
— А як же ти потім влаштуєшся з господарем?
— Я скажу, що спав на горищі.
— Ходімо тоді обідати.
У мадам Юргенс ще нікого з відвідувачів не було, коли ми прийшли, і я був цьому дуже радий.