Бачив я багато оригіналів цього роду. Але такого оригінала, російську людину, яка б грубо прийняла у себе вдома К. Брюллова, не бачив.
Цікавість моя в значній мірі була збуджена; я довго не міг заснути, все думав і питав сам себе, що це за свиня в торжевських туфлях. Цікавість моя, однак, охолола, коли я наступного ранку почав надягати фрак. Розсудливість узяла гору. Розсудливість підказувала мені, що ця свиня не така вже цікава рідкість, щоб заради неї жертвувати власним самолюбством, хоча справа вимагала й більшої жертви. Але ось питання: а якщо і я, за прикладом мого великого вчителя, не витримаю тортур? Тоді що?
Трохи подумавши, я зняв фрак, надів своє повсякденне пальто й вирушив до старого Венеціанова. Він практик у подібних справах, йому, певно, не раз і не двічі доводилося мати сутички з цими оригіналами, сутички, з яких він виходив з честю.
Венеціанова я застав уже за роботою. Він тушшю робив рисунок власної ж картини "Мати вчить дитину молитися богу". Рисунок цей призначався для альманаху Владиславлєва "Ранкова зоря".
Я пояснив йому причину несвоєчасного візиту, повідомив адресу амфібії, і старий полишив роботу, одягся, і ми вийшли на вулицю. Він узяв візника і поїхав, а я повернувся на квартиру, де вже застав свого веселого, щасливого учня. Веселість його й щасливість ніби затьмарювалися чимось. Він був схожий на людину, що хоче поділитися з приятелем великою таємницею, але й боїться, щоб ця таємниця не перестала бути таємницею. Перш ніж я зняв пальто й надів блузу, я помітив, що з моїм приятелем щось так, та не так.
— Ну, що ж у тебе новенького? — спитав я його. — Що ти робив учора ввечері? Як поживає твій хазяїн?
— Хазяїн нічого, — відповів він, запинаючись. — Я читав "Андрія Савояра", поки не лягли спати, а потім запалив стеаринову свічку, що ви мені дали, і малював.
— Що ж ти малював? — спитав я його. — З естампа чи так щось?
— Так, — сказав він, червоніючи. — Я недавно читав твори Озерова, і мені сподобався "Едіп в Афінах", тож я пробував компонувати...
— Це добре. Ти приніс із собою свою композицію? Покажи мені її.
Він витяг із кишені невеликий згорток паперу й, тремтячими руками розгортаючи його та подаючи мені, промовив:
— Не встиг пером обвести.
Це був перший його твір, який він із таким трудом наважився показати мені. Мені сподобалася його скромність, чи, краще сказати, несміливість: це вірна ознака таланту. Мені сподобалося також і саме його творіння своєю простотою: Едіп, Антігона і вдалині Полінік. Лише три фігури. У перших спробах рідко трапляється подібний лаконізм. Перші досвіди завжди багатослівні. Молодій уяві важко стиснутися, зосередитися в одне багатозначне слово, одну ноту, одну рису. Їй потрібен простір, вона ширяє і в ширянні своєму часто заплутується, падає й розбивається об непохитний лаконізм.
Я похвалив його за вибір сцени, порадив читати, крім поезії, історію, а найбільше й найретельніше перемальовувати добрі естампи, як-от із Рафаеля, Вольпато чи з Пуссена, Одрана.
— І ті, й інші є у твого хазяїна, от і малюй у вільний час. А книги я тобі буду діставати. — І тут же забезпечив його кількома томами Гілліса ("Історія Давньої Греції").
— У хазяїна, — промовив він, приймаючи книги, — крім тих, що на стінах висять, повний портфель естампів, але він мені не дозволяє малювати з них: боїться, щоб я не зіпсував. Так... — провадив він, усміхаючись, — я сказав йому, що ви водили мене до Карла Павловича і показували мої малюнки, і що... — тут він запнувся, — і що він... та, зрештою, я сам у це не вірю.
— Що ж? — підхопив я. — Він не вірить, що Брюллов похвалив твої малюнки?
— Він не вірить, щоб я і бачив Карла Павловича, і назвав мене дурнем, коли я його запевняв.
Він хотів іще щось сказати, як у кімнату увійшов Венеціанов і, знімаючи капелюха, мовив, усміхаючись:
— Нічого не було! Поміщик як поміщик! Правда, він мене з годину протримав у передпокої. Ну, та це вже в них такий звичай. Що вдієш, звичай — те саме, що й закон. Прийняв мене в себе в кабінеті. От кабінет мені його не сподобався. Правда, що все це розкішно, дорого, велично, але все це по-японськи велично. Спершу я завів мову про просвіту загалом і про філантропію зокрема. Він мовчки довго мене слухав уважно й нарешті перебив: "Та ви скажіть прямо, просто, чого ви хочете від мене зі своїм Брюлловим? Учора він мене образив. Це справжній американський дикун!" І він голосно засміявся. Я було спантеличився, але швидко опанував себе і спокійно, просто пояснив йому справу. "Отак би давно сказали, а то філантропія! Яка тут філантропія! Гроші, і більш нічого! — додав він самовдоволено. — Так ви хочете знати остаточну ціну? Правильно я вас зрозумів?" Я відповів: "Справді так". — "Так от вам моя остаточна ціна: 2500 рублів! Згодні?" — "Згоден", — відповів я. "Він людина реміснича, — провадив він, — при домі необхідний..." І ще щось хотів говорити. Але я вклонився й вийшов. І ось я перед вами, — додав старий, усміхаючись.
— Щиро дякую вам.
— Вам дякую щиро! — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Ви мені дали нагоду бодай щось зробити на користь нашого прекрасного мистецтва і побачити, нарешті, дивака; дивака, який називає нашого великого Карла американським дикуном. — І старий добродушно засміявся. — Я, — після сміху сказав він, — я поклав свою лепту. Тепер за вами справа. А в разі невдачі я знову звернуся до Англійського клубу. До побачення поки.
— Ходімо разом до Карла Павловича, — сказав я.
— Не піду, та й вам не раджу. Пам’ятайте прислів’я: "Невчасний гість гірший за татарина", тим паче у художника, ще й уранці. Це буває гірше цілої орди татар.
— Ви мене змушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, — промовив я.
— Анітрохи. Ви вчинили як справжній християнин. Для праці та відпочинку ми визначили години. Але для доброї справи немає призначених годин. Ще раз щиро дякую вам за ваш сьогоднішній візит. До побачення! Ми сьогодні обідаємо вдома. Приходьте. Бельведерського якщо побачите, тягніть і його з собою, — додав він, ідучи. Бельведерським він називав Аполлона Миколайовича Мокрицького, учня Брюллова й палкого шанувальника Шиллера.
На вулиці я розпрощався з Венеціановим і пішов повідомити Карлу Павловичу результат власної дипломатії. Але, на жаль! навіть Лук’яна не застав. Ліпін, дяка йому, виглянув із кухні й сказав, що вони пішли в портик. Я в портик — а там замкнено. (Портиком у нас називалося приміщення за теперішнім академічним садом, де були майстерні Брюллова, барона Клодта, Зауервейда і Басіна). Через Ливарний двір я вийшов на вулицю і, проходячи повз крамницю Довіціеллі, побачив у вікні кучерявий профіль Карла Великого. Побачивши мене, він вийшов на вулицю.
— Ну що? — спитав він.
— Де ви сьогодні обідаєте? — спитав я.
— Не знаю, а що?
— А ось що, — кажу я, — ходімо до Венеціанова обідати, він вам такі дива розповість про амфібію, яких ви певно ніколи не чули та й ніколи не почуєте.
— Гаразд, ходімо, — сказав він, і ми вирушили до Венеціанова.
За обідом старий розповів нам історію свого сьогоднішнього візиту, і коли дійшло до американського дикуна, ми всі розсміялися, і обід скінчився істеричним сміхом.
Між Великим і Середнім проспектом, у Сьомій лінії, в будинку Кастюріна наймалася велика квартира Товариством заохочення художників для своїх п’яти пенсіонерів. Крім кімнат, зайнятих пенсіонерами, там було ще дві навчальні зали, прикрашені античними статуями, як-от: Венерою Медіційською, Аполліно, Германіком і групою гладіаторів. Цей притулок (замість гіпсового класу під покровительством Тараса-натурника) я визначив для свого учня. Крім згаданих статуй, там був ще людський скелет, а знання скелета для нього було необхідне; тим паче, що він напам’ять малював анатомічну статую Фішера, а про скелет не мав поняття.
З такою-то благородною метою, наступного дня після обіду у Венеціанова, я зробив візит тодішньому секретарю Товариства В. І. Григоровичу і випросив у нього дозволу моєму учневі відвідувати пенсіонерські навчальні зали.
Обов’язковий Василь Іванович дав мені у вигляді квитка на вхід записку до художника Головні, який мешкав разом із пенсіонерами в ролі старшини.
Не варто було б мені зупинятися на такому жалюгідному явищі, як художник Головня, але як явище рідкісне, тим паче рідкісне серед художників, я скажу про нього кілька слів.
Сильно, різко змальована постать Плюшкіна тьмяніє перед цим антиподом художника Головнею. У Плюшкіна принаймні була юність, а отже, і радість, хай не повна, не тріумфальна радість, але все ж радість, а в цього злидаря нічого й схожого не було на юність і на радість.
Він був пенсіонером Товариства заохочення художників, і коли він, за конкурсом Академії мистецтв, мав виконати програму на другу золоту медаль (сюжет програми був: Адам і Єва над тілом свого сина Авеля), для виконання картини знадобилася жіноча модель; а її в Петербурзі не так легко, а головне, не дешево дістати. Парубок збагнув справу і вирушив до щедрого покровителя художників і тодішнього президента Товариства заохочення художників Кікіна просити допомоги, тобто грошей на наймання натурниці. І, отримавши стокарбованцеву асигнацію, зашив її в матрац, а первісну красуню написав із ляльки, яку живописці вживають для драпірувань.
Хто знає, що значить золота медаль для молодого художника, той зрозуміє огидну душонку юнака-скнари. Перед ним Плюшкін просто марнотрат.
Цьому-то моральному виродку я й представив при записці свого морально прекрасного знайду.
Першого разу я сам дістав із шафи скелет, посадив його на стілець у позі найвідчайдушнішого гульвіси і, легкими штрихами намітивши загальне положення скелета, запропонував своєму учневі намалювати деталі.
Через два дні я з великим задоволенням порівнював його малюнок з анатомічними літографованими рисунками Васіна і знаходив деталі виразнішими й точнішими. Але це, може, збільшувальне скло винне, в яке я дивився на свого знайду. Як би там не було, мені його малюнок подобався.
Він продовжував у різних положеннях малювати скелет і, під покровительством натурника Тараса, статую повішеного Аполлоном Мідаса.
Усе це йшло своєю чергою; і своєю ж чергою зима минала, а весна наближалася.