Мій учень помітно став худнути, бліднути й замислюватися.
— Що з тобою? — питаю його. — Ти здоровий?
— Здоровий, — відповів він сумно.
— Чого ж ти плачеш?
— Я не плачу, так собі. — І сльози рікою лилися з його виразних прекрасних очей.
Я не міг розгадати, що все це означає? І вже починав думати, чи не стріла злого амура вразила його непорочне молоде серце, як одного майже весняного ранку він сказав мені, що щодня відвідувати мене не зможе, бо з понеділка почнуться роботи і він муситиме знову паркани фарбувати.
Я, як міг, підбадьорював його. Але про наміри Карла Павловича не говорив йому ані слова, ще й тому, що сам я достеменно нічого такого не знав, на чому можна було б заснувати надію.
У неділю я відвідав його хазяїна з наміром дізнатися, чи не можна буде замінити мого учня звичайним, простим маляром.
— Чому ж не можна? Можна, — відповів він. — Поки що живописні роботи не почалися. А тоді вже вибачайте. Він у мене рисувальник. А рисувальник, ви самі знаєте, що значить у нашому художництві. Та як ви гадаєте? — провадив він. — Чи зможе він поставити замість себе робітника?
— Я вам поставлю робітника.
— Ви? — з подивом спитав він мене. — Та з якої радості, з якої користі ви клопочетеся?
— Так, — відповів я. — Від нічого робити. Для власного задоволення.
— Гарне ж задоволення! Марно гаяти гроші. Видно, у вас їх і кури не клюють? — І, усміхнувшись самовдоволено, він додав: — Наприклад, по скільки ви берете за портрет?
— Як який портрет, — відповів я, вгадуючи його думку. — І як який замовник. Ось з вас, наприклад, я більше ста рублів сріблом не візьму.
— Ну, ні, батечку, з кого завгодно беріть по сто карбованців, а з нас якби десяток узяли, то це ще куди не йшло.
— То краще ж ми зробимо отак, — сказав я, подаючи йому руку. — Відпустіть мені місяці на два вашого рисувальника, ось вам і портрет.
— На два? — промовив він у роздумах. — На два багато, не можу. На місяць можна.
— Ну, хоч на місяць. Згода, — сказав я. І ми, як перекупники, вдарили по руках.
— Коли ж почнемо? — спитав він мене.
— Хоч завтра, — сказав я, надягаючи капелюха.
— Куди ж ви? А могорич?
— Ні, дякую вам. Коли закінчимо, тоді можна буде. До побачення!
— До побачення!
Що означає один швидкий місяць волі серед багатьох важких, довгих років неволі? У чвертіку маку одне зернятко. Я милувався ним упродовж цього щасливого місяця. Його виразне юнацьке обличчя сяяло такою світлою радістю, таким повним щастям, що я, прости мене, Господи, позаздрив йому. Бідна, але охайна й чиста його одежа здавалася мені модною, навіть фризова шинель його здавалася мені з байки, та ще й найкращої ризької байки. У мадам Юрґенс під час обіду ніхто не поглядав скоса то на нього, то на мене. Отже, не я один у ньому бачив таку щасливу зміну.
В один із цих щасливих днів ми йшли удвох до мадам Юрґенс і зустріли на Великому проспекті Карла Павловича.
— Куди ви? — спитав він нас.
— До мадам Юрґенс, — відповів я.
— І я з вами, мені щось раптом їсти захотілося, — сказав він і повернув з нами на Третю лінію.
Карл Великий любив іноді відвідати дозвільну мадам Юрґенс. Йому подобалося не стільки сама привітна мадам Юрґенс і не служниця її Олімпіада, що була моделлю для Агарі покійному Петровському. Йому подобалося, як справжньому артистові, наше різнохарактерне товариство. Там він міг бачити і бідного трудівника, сенатського чиновника в єдиному, далеко не новому віцмундирі, і університетського студента, худого й блідого, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, отриманий від багатого бурша-гуляки за переписування лекцій Фішера. Тут він бачив багато чого такого, чого не міг побачити ні у Дюма, ні у Сен-Жоржа.
Зате завжди, коли він приходив, уважна мадам Юрґенс пропонувала йому в окремій кімнаті накритий стіл і якусь особливу страву, нашвидку приготовану, від чого він, як справжній соціаліст, завжди відмовлявся. Цього ж разу не відмовився і звелів накрити стіл в окремій кімнаті на три прибори та послав Олімпіаду до Фокса по пляшку джаксона.
Мадам Юрґенс під собою землі не чула; так забігала, засуетилася, що мало не зірвала свій новий парик разом із чепцем, коли згадала, що треба чепець змінити для такого дорогого гостя.
Для неї він справді був дорогий гість.
Від того самого дня, як він уперше її відвідав, нахлібники почали множитися з дня на день. І які нахлібники! Не якась шушера — художники, студенти, двогривенні сенатські чиновники, а люди, яким потрібна була пляшка медоку та якийсь особливий біфштекс.
І це цілком природно. Якщо платять чвертак за те, щоб подивитися на даму з Амстердама, то чому ж не заплатити тридцять копійок, щоб подивитися зблизька на Брюллова? І мадам Юрґенс цілком це розуміла й за можливості користувалася.
Мій учень мовчки сидів за столом, мовчки й бліднучи випив склянку джаксона, і мовчки потиснув руку Карла Великого, і додому прийшов мовчки, а там, не роздягаючись, упав на підлогу і проплакав решту дня і всю ніч.
Ще тиждень залишався його незалежності, але вже наступного дня після описаного мною обіду він згорнув у трубочку свої малюнки і, не сказавши мені ані слова, вийшов за двері. Я думав, що він пішов, як звичайно, у Сьому лінію, тому й не питав його, куди йде. Настав час обіду — його нема, і ніч настала — його нема. Наступного дня я пішов до його хазяїна, і там нема. Я злякався й не знав, що й думати. На третій день під вечір він прийшов до мене більш, ніж звичайно, блідий і розкуйовджений.
— Де ти був? — питаю. — Що з тобою? Ти хворий? Тобі зле?
— Зле, — ледве чутно відповів він.
Я послав двірника по Жидовцева, приватного лікаря, а сам заходився роздягати його й вкладати в ліжко. Він, як покірна дитина, слухався мене.
Жидовцев поміряв йому пульс і порадив мені відправити його в лікарню.
— Бо, — каже, — гарячку при ваших засобах удома лікувати небезпечно.
Я послухався його і того ж вечора відвіз свого бідного учня в лікарню св. Марії Магдалини, що біля Тучкова мосту.
Завдяки впливу як приватного лікаря Жидовцева, мого хворого прийняли без установлених формальностей. Наступного дня я повідомив його хазяїна про те, що сталося, і форма була виконана з усіма аксесуарами.
Я відвідував його щодня по кілька разів, і щоразу, коли я виходив із лікарні, мені ставало дедалі сумніше. Я так звик до нього, я так зжився з ним, що без нього не знав, куди себе подіти. Піду, бувало, на Петербурзьку сторону, зверну в Петровський парк (тоді ще тільки починався), вийду до дач Соболєвського і знову назад у лікарню. А він усе ще горить вогнем. Питаю в доглядальниці:
— Що, не приходить до тями?
— Ні, батечку.
— Не марить?
— Одне тільки: червоне і червоне!
— Більше нічого?
— Нічого, батечку.
І я знову виходжу на вулицю, і знову переходжу Тучків міст, і відвідую дачу п. Соболєвського, і знову повертаюся в лікарню. Так минуло вісім днів; на дев’ятий він прийшов до тями, і, коли я підходив до нього, він подивився на мене так пильно, так виразно, так сердечно, що я цього погляду ніколи не забуду. Хотів він сказати мені щось і не міг, хотів простягти мені руку і тільки заплакав. Я пішов.
У коридорі зустрінутий мною черговий медик сказав, що небезпека минула, що молода сила взяла своє.
Заспокоєний добрим медиком, я прийшов до себе на квартиру. Закурив сигару, сигара якось погано куриться, я кинув її. Вийшов на бульвар. Усе якось не так, усе чогось бракує для моєї радості. Пішов в Академію, зайшов до Карла Павловича, — його нема вдома. Виходжу на набережну, а він стоїть собі біля величезного сфінкса й дивиться, як по скрижанілій Неві ковзає ялик із веселими пасажирами, а за ним тягнеться довга тоненька срібна цівка.
— Що, ви були в мене в майстерні? — спитав він мене, не вітаючись.
— Не був, — відповів я.
— Ходімо.
І ми мовчки пішли до його домашньої майстерні. У майстерні ми застали Ліпіна. Він приніс зі свіжими фарбами палітру і, всівшись у зручне крісло, милувався ще не висохлим підмальовком портрета Василя Андрійовича Жуковського. Коли ми зайшли, бідний Ліпін зіскочив, зніяковів, як школяр, спійманий на місці злочину.
— Сховайте палітру. Я сьогодні працювати не буду, — сказав Карл Павлович Ліпіну. І сів на його місце. Принаймні пів години мовчки дивився він на свій твір і, звертаючись до мене, сказав: — Погляд має бути м’якший. Його вірші такі м’які, ніжні. Чи не так? — І, не давши мені відповісти, провадив: — А знаєте ви призначення цього портрета?
— Не знаю, — відповів я.
Ще хвилин десять мовчання. Потім він устав, узяв капелюха і промовив:
— Ходімо на вулицю, я розповім вам призначення портрета. — Вийшовши на вулицю, він сказав: — Я передумав. Про такі речі не розповідають передчасно. До того ж я цілком певен, що ви не надто цікаві, — додав він жартома.
— Якщо вам так хочеться, — сказав я, — нехай це залишиться для мене загадкою.
— Тільки до іншого сеансу. Ну, що ваш протеже, йому краще?
— Почав приходити до тями.
— Отже, небезпека минула?
— Принаймні так каже медик.
— До побачення, — сказав він, подаючи руку. — Зайду до Гальберґа. Навряд чи він, бідолаха, встане, — додав він сумно, і ми розпрощалися.
Мене надзвичайно зацікавив цей таємничий портрет. Я здалеку здогадувався про його призначення, і як би мені не кортіло впевнитися в істинності своєї здогадки, однак я мав стільки мужності, що навіть і не натякнув про неї Карлу Великому. Щоправда, одного чудового ранку я зробив візит В. А. Жуковському під приводом помилуватися сухими контурами Корнеліуса і Петра Гессе, а насправді — чи не довідаюся чого про таємничий портрет. Однак я помилився.
Кленц, Вальгалла, Пінакотека і взагалі Мюнхен зайняли весь ранок, так що навіть про Дюссельдорф не згадали жодним словом, а портрета просто не існувало.
Захоплені похвали німецькому мистецтву незабутнього Василя Андрійовича були перервані приходом графа М. Ю. Вельєгорського.
— Ось вина і причина теперішніх ваших клопотів, — сказав Василь Андрійович, указуючи на мене графу.
Граф із почуттям потис мені руку.