І тут же прочитав його напам’ять. Як він дивно читає вірші! Їй-богу, краще Брянського і Каратигіна.
До речі, про Каратигіна. Нещодавно ми випадково зайшли до Михайлівського театру. Давали «Тридцять років, або Життя гравця» — пересолена драма, як він висловився. Між другим і третім актом він пішов за куліси й одяг Каратигіна для ролі жебрака. Публіка шаленіла, сама не знаючи чому. От що значить костюм для доброго актора.
Тальоні вже приїхала до Петербурга і незабаром почне свої чарівні польоти. Він, однак, чомусь її не шанує. Ах, якби швидше Штернберг приїхав! Я, не бачивши, вже полюбив його. Карл Павлович для мене надто колосальний і, незважаючи на його доброту й ласки, мені іноді здається, що я сам. Михайлов — прекрасний і благородний товариш, але нічим не захоплюється, жодна чарівність його, здається, не зворушує; а може, я його не розумію. Прощавайте, мій незабутній благодійнику».
«Я в захваті! Давно й так нетерпляче очікуваний мною Штернберг нарешті приїхав! І як раптово, несподівано! Я злякався і довго не вірив власним очам; думав, чи не видіння це. Я саме тоді компонув ескіз «Єзекіїль на полі, усіяному кістками». Це було вночі, близько другої години. Раптом двері розчиняються — а я заглибився в «Єзекіїля» і забув замкнути двері на ключ, — двері розчиняються, і з’являється в шубі та в теплій шапці людська постать. Я спершу злякався і сам не знаю, як промовив:
— Штернберг!
— Штернберг, — відповів він мені, і я не дав йому шубу зняти, почав його цілувати, а він відповів тим самим.
Довго ми мовчки милувалися одне одним, нарешті він згадав, що ямщик біля воріт чекає, і пішов до ямщика, а я — до двірника, просити перенести речі в квартиру. Коли все це було зроблено, ми зітхнули вільно. І дивно. Мені здавалося, що я зустрів давнього знайомого або, краще сказати, бачу вас самих перед собою. Поки я розпитував, а він розповідав, де і коли він вас бачив, про що говорили і як розсталися, поки все це було, і ніч минула. І ми тоді тільки помітили світанок, коли побачили від підсвічника яскраво-блакитну тінь.
— Тепер, думаю, можна й чаю напитися, — сказав він.
— Я думаю, можна, — відповів я. І ми пішли в «Золотий якір».
Після чаю я вклaв його спати, а сам пішов сказати про мою радість Карлу Павловичу, але він теж спав. Робити нічого, я вийшов на набережну і не встиг пройти кілька кроків, як зустрів Михайлова, теж, здається, всю ніч не спавшого; він ішов із якимось паном у пальті та в окулярах.
— Лев Олександрович Елькан, — сказав Михайлов, указуючи на пана в окулярах.
Я назвав своє прізвище, і ми потиснули одне одному руку. Потім я сказав Михайлову про приїзд Штернберга, і пан в окулярах зрадів, як прибуттю давно очікуваного друга.
— Де ж він? — спитав Михайлов.
— У нас на квартирі, — відповів я.
— Спить?
— Спить.
— Ну, то ходімо в «Капернаум», там, певно, не сплять, — сказав Михайлов. Пан в окулярах на знак згоди кивнув головою, і вони, взявшись під руки, пішли, а я за ними. Проходячи повз квартиру Карла Павловича, я помітив у вікні голову Лук’яна, з чого й зробив висновок, що маестро вже встав. Я попрощався з Михайловим і Ельканом і пішов до нього. У коридорі я зустрів його зі свіжою палітрою і чистими пензлями, привітався з ним і повернувся назад. Тепер я не тільки вголос, а й подумки читати не міг. Походивши трохи по набережній, я пішов на квартиру. Штернберг ще спав; я тихенько сів на стільці проти його ліжка і милувався його дитячо-непорочним обличчям. Потім узяв олівець і папір і взявся малювати сплячого вашого, а отже й мого друга. Схожість і вираз вийшли непогані для ескізу, і тільки я окреслив усю фігуру та намітив складки ковдри, як Штернберг прокинувся і спіймав мене на місці злочину. Я знітився; він це помітив і засміявся найщирішим сміхом.
— Покажіть, що ви робили? — сказав він, встаючи.
Я показав; він знову засміявся і до небес вихвалив мій малюнок.
— Я колись віддячу вам тим самим, — сказав він, сміючись. І, схопившись з ліжка, умився і, розв’язавши чемодан, почав одягатися. Із чемодана, з-під білизни, він витяг товстий портфель і, подаючи його мені, сказав: — Тут усе, що я зробив минулого літа в Малоросії, крім кількох картинок олією та аквареллю. Подивіться, якщо час дозволяє, а мені потрібно де-небудь з’їздити. До побачення! — сказав він, подаючи мені руку. — Не знаю, що сьогодні в театрі. Я страшенно за ним скучив. Ходімо разом у театр.
— З великим задоволенням, — сказав я, — тільки ви зайдіть за мною в натурний клас.
— Гаразд, зайду, — сказав він уже за дверима.
Якби не прийшов за мною Лук’ян від Карла Павловича, мені обід і на думку не спав би, мені навіть прикро було, що заради лук’янівського ростбіфа я мусив залишити портфель Штернберга. За обідом я сказав Карлу Павловичу про своє щастя, і він побажав його побачити. Я сказав йому, що ми домовилися бути в театрі. Він виявив бажання супроводити нас, якщо дають щось пристойне. На щастя, того дня в Олександрійському театрі давали «Заколдований дім». Наприкінці занять Карл Павлович зайшов до класу, взяв мене й Штернберга з собою, посадив у свою коляску, і ми поїхали дивитися Людовіка XI. Так закінчився перший день.
Наступного дня зранку Штернберг узяв свій товстий портфель, і ми вирушили до Карла Павловича. Він був у захваті від вашої одноманітно-різноманітної, як він висловився, батьківщини та від задумливих земляків ваших, так прекрасно й вірно переданих Штернбергом.
І яка безліч малюнків, і як усе прекрасно. На маленькому клаптику сіруватого обгорткового паперу проведена горизонтальна лінія, на передньому плані вітряк, пара волів біля воза, навантаженого мішками. Усе це не намальовано, а лише намічено, але яка чарівність! Очей не відведеш. Або під тінню розлогої верби біля самого берега біленька, критa соломою хатка вся відбилася у воді, як у дзеркалі. Під хаткою бабуся, а на воді плавають качки. Ось і вся картина, і яка повна, жива картина!
І таких картин, або, краще сказати, животрепетних етюдів, повен портфель Штернберга. Дивовижний, неперевершений Штернберг! Недарма його поцілував Карл Павлович.
Мимоволі згадав я братів Чернецових; вони недавно повернулися з подорожі Волгою і приносили Карлу Павловичу показати свої малюнки: величезна купа ватману, по-німецьки акуратно пером виведеного. Карл Павлович глянув на кілька малюнків і, закривши портфель, сказав, розуміється, не братам Чернецовим: «Я тут не тільки матінки Волги, й калюжі порядної не сподіваюся побачити». А в одному ескізі Штернберга він бачить усю Малоросію. Йому так сподобалася ваша батьківщина і сумні обличчя ваших земляків, що він сьогодні за обідом уже збудував собі хутір на березі Дніпра, біля Києва, з усіма угіддями, в самій чарівній декорації. Одне, чого він боїться і ніяк не може від себе відкинути, — це поміщики, або, як він їх називає, феодали-собачники.
Він справжня дитина, з усією чарівністю дитини.
І сьогоднішній день ми завершили виставою; давали шіллерівських «Розбійників». Опери майже не існує, іноді з’явиться або «Роберт», або «Фенелла». Балет, або, краще сказати, Тальоні все знищила.
Прощавайте, мій незабутній благодійнику!»
«Ось уже більше місяця, як ми живемо разом із неперевершеним Штернбергом, і живемо так, щоб, дай боже, й рідні брати жили. Та й яке ж він добре, лагідне створіння! Справжній художник! Йому все усміхається, як і він сам усьому усміхається. Щасливий, заздрісний характер! Карл Павлович його дуже любить. Та й чи можна, знаючи, не любити його?
Ось як ми проводимо дні й ночі: зранку, о дев’ятій годині, я йду в живописний клас. (Я вже роблю етюди олією і на минулому іспиті отримав третій номер). Штернберг лишається вдома й робить зі своїх ескізів або акварельні малюнки, або невеликі картини олією. Об одинадцятій я або заходжу до Карла Павловича, або приходжу додому, і ми з Штернбергом снідаємо, чим бог послав. Потім я знову йду в клас і залишаюся там до третьої години. О третій ми йдемо обідати до мадам Юргенс. Іноді й Карл Павлович з нами, бо я майже щодня в цей час заставляв його у Штернберга, і він часто відмовлявся від розкішного аристократичного обіду заради мізерного демократичного супу. Справді незвичайна людина! Після обіду я йду в класи. О сьомій у класи приходить Штернберг, і ми йдемо або в театр, або, трохи погулявши на набережній, повертаємося додому, і я читаю щось уголос, а він працює, або я працюю, а він читає. Нещодавно ми прочитали «Вудсток» Вальтера Скотта. Мене надзвичайно зацікавила сцена, де Карл II Стюарт, що ховається під чужим ім’ям у замку старого баронета Лі, відкривається його дочці Юлії Лі, що він король Англії, і пропонує їй при своєму дворі почесне місце наложниці. Справжня королівська подяка за гостинність. Я начертив ескіз і показав Карлу Павловичу. Він похвалив мій вибір і сам ескіз і наказав вивчати Поля Делароша.
Штернберг нещодавно познайомив мене з родиною Шмідта. Це якийсь далекий його родич, чудова людина, а його родина — це просто благодать господня. Ми часто вечорами буваємо в них, а по неділях і обідаємо. Чудова, мила родина! Я завжди виходжу від них наче чистішим і добрішим. Я не знаю, як і дякувати Штернбергові за це знайомство.
Ще познайомив він мене з домом малоросійського аристократа, того самого, у якого ви з ним зустрілися минулого літа в Малоросії. Я рідко там буваю, і то, власне, заради Штернберга. Не подобається цей покровительський тон і підла лестощі його грубих гостей, яких він годує своїми розкішними обідами та поїть малоросійською слив’янкою. Я довго не міг зрозуміти, як це Штернберг терпить такі картини? Нарешті справа відкрилася сама собою. Якось він повернувся від Тарновських зовсім не схожим на себе, тобто сердитим. Довго мовчки ходив він по кімнаті, нарешті ліг у ліжко, встав і знову ліг; і це повторив рази три, нарешті заспокоївся і заснув. Чую — він уві сні промовляє ім’я однієї з племінниць Тарновського. Тут я почав здогадуватися, у чому справа. Наступного дня мій Віля знову вирушив до Тарновських і повернувся пізно вночі в сльозах.