А в очікуванні полотна і літа почав портрет на повний зріст князя Олександра Миколайовича Голіцина для Федора Івановича Прянишникова. Старий буде зображений у сидячому положенні, в андріївській стрічці та в сірому фраку.
Не пишу вам про чутки, які ходять про Карла Павловича і в місті, і в самій Академії; чутки найдурніші й обурливі, які й повторювати грішно. В Академії загальний голос називає автором цих гидот Заурвейда, і я маю підстави цьому вірити. Хай усе це трохи постаріє, і тоді я вам повідомлю свої підозри. А поки що зберуться і визріють матеріали — прощавайте, мій незабутній благодійнику.
P. S. Від Штернберга з Москви отримав я листа. Добрий Віля, він і вас не забуває. Кланяється вам і просить, якщо трапиться вам зустріти в Малоросії племінницю Тарновського, пані Бурцеву, то засвідчіть їй від нього найглибшу пошану. Бідний Віля, він досі її пам’ятає".
Наступного за цим листа я не публікую, бо він, окрім безглуздих пліток і наймерзеннішої наклепу, адресованого на ім’я Карла Великого, нічого в собі не містить, а такі речі не повинні мати місця в розповіді про найшляхетнішого з людей. Нещасне його подружжя закінчилося полюбовною угодою, тобто розлученням, за який він заплатив їй 13 000 рублів асигнаціями. Ось і весь інтерес листа.
"Петербурзького сіренького літа як не бувало. Надворі — сира, гнила осінь, а в нашій Академії — блискуча виставка. Що б вам приїхати подивитися на неї? А я б на вас полюбувався. У галузі живопису зі студентських робіт особливо визначного нічого немає, крім програми Петровського "Явлення ангела пастухам". Зате скульптори відзначилися — Рамазанов і Ставассер, особливо Ставассер. Він виконав круглу статую молодого рибалки. І як виконав! Просто чудо, особливо вираз обличчя — живе, затамоване диханням обличчя, що стежить за рухом поплавка. Я пам’ятаю, коли статуя була ще в глині, Карл Павлович випадково зайшов у кабінет Ставассера і, милуючись його статуєю, порадив йому трохи втиснути нижню губу рибалки. Він це зробив, і вираз змінився. Ставассер готовий був молитися на великого Брюллова.
Про живопис загалом скажу вам, що заради однієї картини Карла Павловича варто було б приїхати з Китаю, а не тільки з Малоросії. Диво-богатир за один присід і підмалював, і закінчив, і тепер частує жадібну публіку своїм дивовижним творінням. Велика його слава! І неосяжний його геній!
Що мені вам про себе самого сказати? Отримав першу срібну медаль за етюд з натури. Ще написав невелику картину олійними фарбами — "Сирітка хлопчик ділиться милостинею з собакою під тином". Ось і все. Впродовж літа постійно займався в класах і зранку ходив із Йохімом на Смоленське кладовище лопухи та дерева малювати. Я дедалі більше закохуюся в Йохіма. Ми з ним майже щодня бачимося, він постійно відвідує вечірні класи, добре зійшовся з Карлом Павловичем, і часто бувають один в одного. Іноді ми дозволяємо собі прогулянки на Петрівський і Крестовський острови з метою намалювати чорну ялину чи білу березу. Разів два ходили пішки в Парголово, і там познайомив я його зі Шмідтами. Вони влітку живуть у Парголові. Йохім надзвичайно задоволений цим знайомством. Та хто не буде задоволений родиною Шмідта!
Розповім вам ще одну дуже кумедну пригоду, що недавно зі мною трапилася. На одному поверсі зі мною оселився недавно якийсь чиновник із родиною. Родина його — дружина, двоє дітей і племінниця, прекрасна дівчина, років п’ятнадцяти. Як саме я дізнався всі ці подробиці, я вам зараз розповім.
Ви добре пам’ятаєте вашу колишню квартиру: з крихітної прихожої двері відчиняються в спільний коридор. Якось я відчиняю ці двері — і уявіть моє здивування! Переді мною стоїть прекрасна дівчина, зніяковіла й розчервонілася до вух. Я не знав, що їй сказати, і, хвилину помовчавши, вклонився, а вона, закривши обличчя руками, втекла й зникла в сусідніх дверях. Я не міг зрозуміти, що б це значило, і після довгих здогадок і припущень пішов у клас. Працював я погано; мені весь час заважала загадкова дівчина. Наступного дня вона трапилася мені на сходах і спалахнула, як і раніше; я теж, як і раніше, остовпів. За хвилину вона розсміялася так по-дитячому, так щиро, що я не втримався й почав їй вторити. Чиїсь кроки почулися на сходах і вгамували наш сміх. Вона приклала палець до губ і втекла. Я тихо піднявся сходами і ввійшов до своєї квартири, ще більше здивований, ніж уперше. Вона мені кілька днів спокою не давала. Я щохвилини виходив у коридор у надії зустріти знайому незнайомку, але вона, якщо й вибігала в коридор, то так швидко ховалася, що я не встигав їй кивнути головою, не те щоб чемно вклонитися. У такому стані минув цілий тиждень. Я вже почав було її забувати. Тільки послухайте, що сталося. У неділю, о десятій ранку, заходить до мене Йохім, і вгадайте, кого він завів за собою? Мою таємничу розчервонілу красуню.
— Я у вас упіймав злодія, — сказав він, сміючись.
Поглянувши на загадкову пустунку, я сам зніяковів не менше за спійманого злодія. Йохім це помітив і, випускаючи руку красуні, лукаво всміхнувся. Звільнена красуня не зникла, як можна було б очікувати, а залишилася тут же і, поправивши хустинку та косу, озирнулася й промовила:
— А я думала, що ви якраз навпроти дверей сидите й малюєте, а ви он де, в іншій кімнаті.
— А якби навпроти дверей він малював, тоді що? — сказав Йохім.
— Тоді б я дивилася в дірочку, як вони малюють.
— Навіщо в дірочку? Я певен, що мій товариш настільки ввічливий, що дозволить залишитися в кімнаті під час роботи. — І я, на підтвердження слів Йохіма, кивнув головою й запропонував гістьці стілець. Вона на мою ввічливість не звернула уваги, а звернулася до портрета пані Солової, який я нещодавно почав на станку. Тільки-но вона почала захоплюватися намальованою красунею, як у коридорі пролунав різкий голос:
— Де ж це вона поділася! Пашо!!
Моя гостя здригнулася й поблідла.
— Тітонька, — прошепотіла вона й кинулася до дверей, біля дверей зупинилася, приклала пальчик до губ, мить постояла — й зникла.
Посміявшись із цієї оригінальної пригоди, ми з Йохімом вирушили до Карла Павловича.
Пригода ця сама по собі нічого не варта, але вона мене ніби непокоїть, не виходить у мене з голови, я постійно про неї думаю; Йохім іноді піджартовує з моєї задумливості, і мені це не подобається. Мені навіть прикро, що він трапився при цій пригоді.
Сьогодні я отримав листа від Штернберга. Він збирається в якийсь похід на Хіву і пише, щоб не чекати його на свята, як він раніше писав, у Петербург. Мені нудно без нього. Він для мене незамінний. Михайлов поїхав до свого мічмана в Кронштадт, і я вже понад два тижні його не бачу. Чудовий художник, найшляхетніша людина і, на жаль! найбезладніший. На час його відсутності я запросив до себе, за рекомендацією Фіцтума, студента Демського. Скромний, прекрасно освічений і, до того ж, бідний молодий поляк. Він цілий день проводить в аудиторії, а ввечері займається зі мною французькою мовою та читає Гіббона. Двічі на тиждень, увечері, я ходжу в залу Вільного економічного товариства слухати лекції з фізики професора... Ходжу ще, разом із Демським, раз на тиждень слухати лекції зоології професора Куторги. У мене, як ви самі бачите, дарма час не минає. Сумувати зовсім ніколи, а я все ж сумую. Мені чогось бракує, а чого — я й сам не знаю. Карл Павлович тепер нічого не робить і майже вдома не живе. Я з ним бачуся вкрай рідко, і то на вулиці. Прощавайте, мій незабутній, мій благодійнику. Не обіцяю вам писати найближчим часом: час у мене минає нудно, одноманітно, — писати нема про що, і я не хотів би, щоб ви дрімали над моїми однотипними листами так, як я тепер дрімаю над цим посланням. Ще раз прощавайте!"
"Я обдурив вас. Не обіцяв вам писати скоро, і ось не минуло ще й місяця після мого останнього послання, я знову беруся за листа. Подія поквапила. Це вона вас обдурила, а не я. Штернберг захворів у хівинському поході, і розумний, добрий Даль порадив йому залишити військовий табір і повернутися додому, і він цілком несподівано з’явився переді мною 16 грудня вночі. Якби я був один у кімнаті, то прийняв би його за видіння і, звісно, злякався б; але ми були з Демським і перекладали найвеселішу главу з "Брата Якова" Поль де Кока. Тож поява Штернберга мені здалася майже природною, хоча моє здивування і радість від цього анітрохи не зменшилися. Після перших обіймів і поцілунків я відрекомендував йому Демського, і, оскільки ще було тільки десята година, ми вирушили в "Берлін" випити чаю. Ніч, звісно, минула в розпитуваннях і розповідях. На світанку Штернберг знесилився й заснув, а я, дочекавшись ранку, взявся за його портфель, такий же повний, як і торік він привіз із Малоросії. Але тут уже не та природа, не ті люди. Хоча все так само прекрасно й виразно, але цілком інше, крім меланхолії, але це, може, відбиток задумливої душі художника. У всіх портретах Ван-Дейка панівна риса — розум і шляхетність, і це пояснюється тим, що Ван-Дейк сам був надзвичайно шляхетним розумником. Так і я тлумачу собі загальну експресію чудових малюнків Штернберга.
О, якби ви знали, як весело, як невимовно швидко й весело минають для мене тепер дні й ночі. Так весело, так швидко, що я не встигаю вивчати мініатюрного уроку п. Демського, за що він і погрожує зовсім від мене відмовитися. Але, боронь боже, я себе до цього не доведу. Знайомства наші не зменшилися, не збільшилися, все ті ж, але всі вони розквітли, так повеселіли, що мені просто не сидиться вдома. Хоча, правду сказати, вдома в мене теж не без принади, не без чарівності! Я кажу про сусідку, про ту саму злодійку, яку біля дверей упіймав Йохім. Що це за миле, невинне створіння! Справжня дитина! І найпрекрасніша, незіпсована дитина. Вона до мене щодня кілька разів забігає, пострибає, побалакає й випурхне, як пташка. Просить мене іноді малювати її портрет, але жодним чином більше п’яти хвилин не всидить. Просто ртуть. Недавно мені знадобилася жіноча рука для дамського портрета.