— Побажайте мені щастя.
— Від усієї душі! — сказала вона захоплено й зникла. Я вийшов на вулицю. Я боявся зайти до Академії. Академічні ворота мені видалися роззявленою пащею якогось страшного чудовиська. Поблукавши до поту на вулиці, я перехрестився й пробіг у страшні ворота. На другому поверсі, у коридорі, як тіні на Хароновому перевозі, блукали мої нетерплячі товариші. До їхнього гурту і я пристав. Професори вже пройшли з циркуля в конференц-залу. Жахлива мить наближалася. Андрій Іванович (інспектор) вийшов із круглої зали, я йому перший трапився назустріч, і він, проходячи повз мене, прошепотів:
— Вітаю.
Я в житті своїй не чув і не почую такого солодкого, такого гармонійного звуку. Я стрімголов кинувся додому й у захваті розцілував свою сусідку. Добре ще, що ніхто не бачив, бо це було на сходах. Хоча я тут нічого предосудливого не бачу, та все ж слава Богу, що ніхто не бачив.
Так чи майже так відбувся цей душу потрясаючий іспит. І все те, що я вам тепер написав, — це тільки темний силует із живої природи, слабка тінь справжньої події. Її нічим не можна передати — ні пером, ні пензлем, ні навіть живим словом.
Михайлову іспит не вдався. Борони Боже, якби зі мною сталося таке лихо. Я б з глузду з’їхав, а він, наче нічого й не трапилося, зайшов додому, надів тепле пальто й поїхав до свого мічмана в Кронштадт. Не знаю, що це в нього за симпатія до цього мічмана. Я в ньому зовсім нічого привабливого не знаходжу, а він від нього без тями. Спершу, правда, він і мені сподобався, але це було ненадовго. А мій бідний учитель Демський! Ось істинно симпатична людина. Він, бідолаха, хворий, і невиліковно хворий. Сухоти в останній стадії. Він ще ходить, але ледве-ледве. Нещодавно зайшов привітати мене з медаллю, і ми з ним провели вечір у найсолодшій дружній бесіді. Він мені пророкував моє майбутнє з таким переконанням, так природно, живо, що я мимоволі йому вірив. І бідний Демський, він і не підозрює своєї хвороби. Він так щиро захоплюється своїм майбутнім, як може захоплюватися лише цілком здоровий юнак. Щасливець, якщо мрію можна назвати щастям! Він каже, що головне і найтяжче вже знищено, тобто злидні, що він більше не змушений просиджувати ночі над переписуванням лекцій за якийсь рубль, що він тепер цілком незалежний від бідності, може віддатися своїй улюбленій науці, що він, якщо й не перевершить свого ідола Лелевеля в вітчизняній історії, то принаймні зрівняється з ним, що його майбутня дисертація відкриє йому всі засоби здійснити свої блискучі надії. А тим часом бідолаха кашляє кров’ю й намагається це приховати від мене. І, Боже мій, чого б я не віддав за здійснення його палких бажань! Та, на жаль, жодної надії. Навряд чи він доживе й до скресання Неви.
У мить найщиріших зізнань Демського з гуркотом відчинилися двері й увійшов бравий мічман.
— Що, Мишко в себе? — спитав він, не знімаючи шапки.
— Він ще вчора поїхав до вас, — відповів я.
— Значить, ми з ним розминулися. Хай собі погуляє. А між іншим, я у вас ночую.
І він увійшов до кімнати Михайлова. Я йому подав свічку. Що мені було робити? Я Демському запропонував постіль Михайлова, цілком певний, що в нас її ніхто не займе. Демський помітив моє незручне становище, усміхнувся, узяв шапку й простягнув мені руку. Я теж мовчки взяв шапку і вийшов із ним на вулицю, залишивши мічмана сам на сам із собою. Провівши Демського до його квартири, я дуже неохоче повернувся назад, і що ж застаю вдома? Сусідка моя не знала, що мене немає, й забігла до моєї кімнати, а бравий напівроздягнений мічман схопив її й хотів був замкнути двері на ключ, але в цей час я підійшов до дверей і завадив йому. Сусідка вирвалася з його рук, плюнула йому в обличчя і втекла.
— Справжня ртуть, — сказав мічман, витираючись. Мене ця сцена обурила, але я не дав йому цього помітити, і, оскільки ще було не пізно, без церемоній залишив його в квартирі, а сам пішов шукати кращого товариша, щоб коротати осінній вечір.
Мої візити до товаришів були невдалі, я кланявся лише замкам дверей, до Шмідтів йти було пізно, Карла Павловича теж не було вдома, і я не знав, що з собою робити. Мене мучив клятий мічман. Я ненавидів його. Не знаю, чи то була ревність, чи просто відраза до людини, яка зневажила святе почуття скромності в жінці. Жінка, якою б вона не була, ми їй зобов’язані, якщо не повагою, то принаймні пристойністю. А мічман знехтував і тим, і іншим. Він або просто п’яний, або в глибині душі негідник. Я якось мимоволі вірю в останнє.
У квартирі Карла Павловича засвітився вогонь, і я зайшов до нього та в нього переночував. Карл Павлович помітив, утім, мій ненормальний стан, але був такий люб’язний, що не поставив мені жодного запитання. Звелів мені постелити в одній кімнаті з ним і сам почав читати вголос. То була книга Вашингтона Ірвінга "Христофор Колумб". Читаючи, він тут же імпровізував картину, як невдячні іспанці виводять із баркаса на берег обтяженого кайданами великого адмірала. Яка сумна, повчальна картина. Я запропонував йому клаптик паперу та олівець, але він відмовився й продовжував читати.
Так одного разу під час вечері, розповідаючи про свою подорож у давню Елладу, він начертив чудову картину під назвою "Афінський вечір". Картина зображала афінську вулицю, освітлену вечірнім сонцем. На горизонті в чорному силуеті завершений Парфенон, але ще не зняті риштовання. На передньому плані, серед вулиці, пара буйволів везе мармурову статую "Ріка Іліс" Фідія. Збоку сам Фідій, якого зустрічають Перикл і Аспазія та всі, хто був славетним в Афінах Перикла, починаючи з відомої гетери й до Ксантипи. І все це освітлене променями заходу сонця. Чудова картина. Що таке "Афінська школа" поруч із цією животрепетною картиною? А він саме тому її й не виконав, що вже існує "Афінська школа". І скільки подібних картин він завершує або натхненним словом, або маленьким ескізом у своєму дуже невеликому альбомі. Так, наприклад, торік узимку він намалював кілька наймініатюрніших ескізів на одну й ту ж тему. Я нічого не міг зрозуміти й лише здогадувався, що мій великий учитель замислює щось велике. І я не помилився в своїх здогадах.
Цього літа я став помічати, що він до світанку щодня йшов у свою майстерню, в портик, у своїй сірій робочій куртці й залишався там до самого вечора. Один лише Лук’ян знав, що там відбувається, бо він приносив йому воду та обід. Я тоді працював над програмою і не міг запропонувати йому послуги читця, хоча був певен, що він охоче прийняв би таку послугу, бо він любить читання. Так минуло три тижні. Я тремтів від нетерплячки. Ніколи він так постійно не відвідував свою студію. Мусить бути щось незвичайне. Та й що звичайне може створити такий колосальний геній!
Якось перед вечором я відпустив натурника, хотів вийти на вулицю. У коридорі зустрів мені Карл Павлович із неголеною бородою. Він забажав побачити мою програму. Я з тремтінням увів його до свого кабінету, він зробив кілька неважливих зауважень і сказав: "Тепер підемо дивитися мою програму". І ми пішли в портик. Не знаю, чи розповідати вам про те, що я там побачив? Розповісти мушу. Але як я розповім нерозповідне?
Відчинивши двері до майстерні, я побачив величезне темне полотно, натягнуте на раму. На полотні чорною фарбою написано: "Поч. 17 липня". За полотном музична скринька грала хор ноблей із "Гугенотів". Із завмиранням серця я пройшов за полотно, озирнувся, і в мене перехопило подих: переді мною стояла не картина, а з усім жахом і величчю жива облога Пскова. Ось у чому сенс крихітних ескізів. Ось для чого він торік улітку їздив у Псков. Я знав про його задум, але ніколи не міг уявити собі, щоб це так швидко здійснилося. Так швидко і так прекрасно! Поки я зроблю для вас невеликий контур із цього нового дива, опишу вам його, звісно, дуже стисло.
Праворуч від глядача, на третьому плані картини, — вибух вежі, трохи ближче пролом у стіні, і в проломі — рукопашна сутичка. Така сутичка, що дивитися страшно; здається, чуєш крики і дзвін мечів об залізні лівонські, польські, литовські й бог зна ще які шоломи. Ліворуч, на другому плані, — хресна хода з хоругвами та іконою Божої матері, урочисто-спокійно очолювана єпископом із мечем святого Михаїла, князя псковського. Який дивовижний контраст! На передньому плані, в центрі картини, — блідий монах із хрестом у руці, верхи на гнідому коні. Праворуч від монаха — знеможений білий кінь Шуйського, а сам Шуйський біжить до пролому з піднятими догори руками. Ліворуч від монаха — благочестива старенька благословляє юнака, чи, краще сказати, хлопця на ворога. Ще лівіше — дівчина напуває з відра втомлених воїнів. А в самому кутку картини напівоголений помираючий воїн, підтримуваний молодою жінкою, можливо, майбутньою вдовою. Які чудові, різноманітні епізоди! І я вам навіть половини не описав. Мій лист був би безкінечним і все одно неповним, якби я надумав описувати всі подробиці цього досконалого твору мистецтва.
Задовольніться поки що хоча б цим прозаїчним нарисом надзвичайно поетичного твору. Згодом надішлю вам контур із нього, і тоді ви ясніше побачите, що це за божественний витвір.
Про що ж мені ще писати вам, мій незабутній благодійнику? Я так рідко й так мало пишу вам, що мені соромно. Ваші докори, що я лінивий писати, не зовсім справедливі. Я не лінивий, а просто не вмію про своє буденне життя розповідати захопливо, як це інші вміють робити. Нещодавно я (власне для листів) прочитав «Кларису» в перекладі Жюля Жанена, і мені сподобався один лише вступ перекладача. А листи там такі солодкі, такі довгі, що аж неймовірно. І як тільки вистачило терпіння в людини написати такі безкінечні послання? А от листи з-за кордону мені ще менше сподобалися: претензій багато, а користі мало. Педантизм — і більш нічого. Признаюся вам, маю сильне бажання навчитися писати, та не знаю, як це зробити. Навчіть мене. Ваші листи такі гарні, що я їх напам’ять вивчаю.