Напишіть мені про свій приїзд у наступному листі, і я матиму пристойний привід відмовити Михайлову в квартирі. Мічман, здається, і йому вже набрид. Добре ще, що я маю притулок у сусідок. А то довелося б тікати з власної квартири. Напишіть, зробіть ласку, що ви приїдете. Тоді я все разом владнаю.
Прощавайте, мій незабутній благодійнику. У наступному листі повідомлю вам про подальші успіхи моєї учениці та про наслідки майбутнього конкурсу. Прощавайте.
Р. S. Бідний Демський уже й з кімнати не може вийти. Не пережити йому весни».
Отримавши цього листа, я написав йому, що не до виставки, а, можливо, і до Великоднього тижня приїду до нього в гості і що приїду до нього прямо на квартиру, як Штернберг приїздив. Я написав йому це власне для того, щоб позбавити його від набридливого мічмана. Я, правду кажучи, остерігався за його ще не усталений молодий характер. Чого доброго, може статися двійником безпардонного мічмана. Тоді прощай усе — і геній, і мистецтво, і слава, і все чарівне в житті. Усе це вляжеться, як у могилі, на дні всепожираючої чарки. Приклади ці, на жаль, дуже й дуже навіть не рідкі, особливо в нас, у Росії. І що за причина? Невже одне п’яне товариство може вбити кожен паросток добра в молодій людині? Чи тут є ще щось для нас незрозуміле? А втім, народна мудрість винесла одне рішення: «Скажи, з ким ти знайомий, я тобі скажу, хто ти». А Гоголь, певно, теж не без підстав зауважив, що російська людина, коли добрий майстер, то обов’язково й п’яниця. Що б це значило? Нічого більше, гадаю, як нестачу загальної цивілізації. Так, наприклад, сільський чи інший якийсь писар у колі чесних безграмотних мужичків — те саме, що Сократ в Афінах. А подивіться — найбезнравніша, пропаща п’яна тварюка, саме тому, що він майстер своєї справи, що він єдиний грамотій серед сотні простодушних мужичків, за рахунок яких він упивається й розпусничає. А вони лише дивуються його дозвіллю й ніяк не можуть собі пояснити, що б то значило, що така розумна людина й такий великий п’яниця? А простачкам і на думку не спадає, що він один між ними майстер письмового чи іншого якого діла, що немає йому суперника, що замовники його назавжди залишаться йому вірні, бо, крім нього, нема до кого звернутися. І він собі абияк робить свою справу, а легкі заробітки пропиває.
Ось, на мою думку, єдина причина, що в нас, коли майстер своєї справи, то неодмінно й запеклий п’яниця. А крім того, помічено, що й серед цивілізованих націй люди, які виходять за межі звичайних, обдаровані вищими душевними якостями, завжди й всюди більшою чи меншою мірою були прихильниками, а нерідко й ревними шанувальниками веселого бога Бахуса. Це вже, мабуть, невід’ємна властивість незвичайних людей.
Я особисто добре знав геніального математика нашого Остроградського (а математики взагалі люди не захопливі), з яким мені траплялося кілька разів обідати разом. Він, крім води, нічого не пив за столом. Я й спитав його якось: «Невже ви вина ніколи не п’єте?» — «У Харкові ще колись я випив два погрібки та й зав’язав», — відповів він мені простодушно.
Немало, однак, закінчують двома погрібками, а неодмінно беруться й за третій. Нерідко й за четвертий, і на цьому фатальному четвертому закінчують свою сумну кар’єру, а часто й саме життя.
А він, тобто мій художник, належав до категорії людей пристрасних, захопливих, із гарячою уявою. (А це й є запеклий ворог життя самостійного, позитивного. Хоч я й далеко не прихильник монотонної тверезої акуратності та щоденно одноманітної волової діяльності, але не скажу, щоб і був я відвертим ворогом позитивної акуратності. Загалом у житті середня дорога є найкраща дорога. Але в мистецтві, у науці та взагалі в діяльності розумовій середня дорога ні до чого, крім безіменною могили, не приводить).
У художникові моєму хотілося б мені бачити найбільшого, незвичайного митця й найзвичайнішу людину в домашньому житті. Але ці дві великі якості рідко уживаються під одним дахом.
Щиро бажав би я передбачити й запобігти всьому, що шкідливо діє на молоду уяву мого улюбленця, але як це зробити — не знаю. Мічмана я рішуче боюся. Та й від сусідки нічого доброго чекати не можна. Це ясно, як день. Тепер іще це могло б закінчитися розлукою й сльозами, як зазвичай закінчується перше палке кохання. Але за сприяння тітоньки, яка йому так сподобалася з першого разу, все це закінчиться смолоскипом Гіменея і, боронь боже мені помилитися, розпустою та злиднями.
Він мені прямо не каже, що закоханий по вуха у свою ученицю. Та й який юнак прямо відкриє цю священну таємницю? За одним словом своєї обожнюваної він кинеться в вогонь і в воду, перш ніж скаже їй словами про своє ніжне почуття. Таким є юнак, що кохає щиро. А чи бувають юнаки, які кохають інакше?
Щоб хоч трохи відвернути його від сусідок, умисне не згадуючи про них ні словом, я радив йому відвідувати якнайчастіше Шмідта, Фіцтума та Йохіма, як людей, необхідних для його внутрішнього розвитку. Навідувати старого Кольмана, чиї добрі поради в галузі пейзажного живопису йому потрібні. І щодня, як храм, як світильник найпрекраснішого мистецтва, відвідувати майстерню Карла Павловича. А під час цих відвідин зробити для мене аквареллю копію з «Бахчисарайського фонтану». А наостанок описав йому всю важливість майбутньої програми, для якої він має присвятити себе й усі свої дні та ночі до самого дня іспиту, тобто до жовтня місяця, — такий термін і така праця, як на мене, мали б бути достатніми, щоб хоча трохи охолодити перше кохання, — і що, якщо мені не вдасться на все літо залишитися в столиці, то восени я неодмінно знову приїду саме для його програми.
Мій лист, як я й очікував, мав свій добрий ефект, але лише наполовину: програма йому вдалася, а сусідки — на жаль! Але навіщо передчасно здіймати завісу таємничої долі? Прочитаймо ще одного й останнього його листа.
«Волею чи неволею, не знаю, а знаю лише те, що ви мене жорстоко обманули, мій незабутній благодійнику. Я чекав вас, як найдорожчого моєму серцю гостя, а ви — бог вам суддя... І навіщо було обіцяти? А скільки було мороки мені з моїми жильцями, насилу вижив. Михайлов, щоправда, одразу погодився, але невгамовний мічман протягнув-таки до самої весни, тобто до Страсного тижня, і на прощання ми мало було не посварилися. Він наполягав, щоб залишитися й на Великодній тиждень, але я рішуче сказав йому, що це неможливо, бо, кажу йому, я вас чекаю.
— От важлива персона ваш родич! І в трактирі може поселитися! — сказав він, крутячі свої безглузді вуса.
Мене це розлютило. І я вже був готовий наробити бог зна яких дурниць, та, дякувати, Михайлов зупинив мене. Я не знаю, що йому особливо сподобалося в нашій квартирі, мабуть, лише те, що вона дармова, не наймана. Узимку, бувало, Михайлов по кілька ночей удома не ночує, а вдень зрідка загляне та одразу піде. А він тільки й виходить, щоб пообідати та напитися п’яним, і знову лежить на дивані — або спить, або люльку курить. Останнім часом він уже й чемодан з білизною перетягнув. І коли я вже зовсім відмовив йому в квартирі, то він усе ще приходив кілька разів ночувати. Просто безсоромний. І ще одна дивина. До самого його від’їзду в Миколаїв (його перевели до Чорноморського флоту) я його щовечора, повертаючись із класу, зустрічав або в коридорі, або на сходах, або біля воріт. Не знаю, до кого він ходив вечорами в гості. Але хай йому грець. Слава богу, що я від нього позбувся.
Яких успіхів досягла за зиму моя учениця! Просто диво! Що, якби почати її вчити вчасно, — з неї могла б вийти справжня вчена. І яка вона стала скромна, лагідна, просто чарівність. Дитячої грайливості й наївності й тіні не лишилося.
Чесно кажучи, мені навіть шкода, що грамотність — якщо це лише грамотність — знищила в ній цю милу дитячу жвавість. Я радий, що хоч тінь тієї милої наївності залишилася в мене на картині. Картинка вийшла дуже мила. Вогняне освітлення, щоправда, не без труднощів, але вдалося. Прево пропонує мені сто рублів сріблом, на що я охоче погоджуюся, тільки після виставки. Мені неодмінно хочеться представити мою милу ученицю на суд публіки. Я був би цілком щасливий, якби ви не обманули мене вдруге й приїхали на виставку. А вона цього року особливо буде цікава. Багато художників — і наших, і іноземців з-за кордону — обіцяють надіслати свої твори, серед них Орас Верне, Гюден і Штейбен. Приїжджайте заради самого Аполлона й дев’яти його прекрасних сестер.
Досі моя програма йде мляво; не знаю, що буде далі. Композицією Карл Павлович задоволений, більше нічого не можу вам про неї сказати. З наступного тижня візьмуся ґрунтовно. А дотепер я її наче уникаю. Не знаю, що це значить? Учениця моя й та вже починає підганяти мене. Ах, якби я міг вам розповісти, як мені подобається ця проста, добра родина. Я в них як рідний син. Про тітоньку й говорити нічого: вона завжди добра й весела. Ні, похмурий і мовчазний дядечко і той іноді відкладає свої папери, сідає з нами біля шумливого самовара й нишком відпускає жартівливі зауваження. Звісно, найпростіші. Я іноді дозволяю собі розкіш, звісно, коли зайва копійка задзвенить у кишені: пригощаю їх ложою третього ярусу в Александрійському театрі. І тоді загальне задоволення безмежне, особливо якщо вистава складена з водевілів, а учениця й модель моя кілька днів після такого спектаклю й уві сні, здається, співає водевільні куплети. Я люблю, або, краще сказати, обожнюю все прекрасне як у самій людині, починаючи з її чудової зовнішності, так само, якщо не більше, і піднесений, витончений твір розуму та рук людини. Я у захваті від світськи освіченої жінки, і чоловіка теж. У них усе, починаючи від виразів до рухів, приведене в таку рівну, струнку гармонію. У них у всіх пульс, здається, однаково б’ється. Дурень і розумник, флегматик і сангвінік — це рідкісні явища, та й чи існують вони між ними взагалі.