Увечері він звелів подати чай о 10-й годині, щоб час минув непомітніше. Я налив йому і собі чаю. Він закурив сигару, ліг на канапу і почав уголос читати "Пертську красуню". А я ходив туди-сюди по кімнаті. Тільки це й пам’ятаю. Потім чую — ніби грім, неясно, розплющую очі — в кімнаті світло, лампа на столі ледве горить, Карл Павлович спить на канапі, книжка лежить на підлозі, а я лежу в кріслах і слухаю, як із гармат стріляють. Погасивши лампу, я тихенько вийшов із кімнати та пішов до себе на квартиру. Штернберг ще спав. Я вмився, одягся і вийшов на вулицю. Люди вже з посвяченими пасками виходили з Андріївської церкви. Ранок був справді святковий. І знаєте, що мене тоді найбільше займало? Соромно сказати. Але сказати треба, треба, бо було б гріхом приховати від вас будь-яку думку чи почуття. Я був тоді справжня дитина. Найбільше мене займав мій новий непромокальний плащ. Хіба не дивно? Мене тішила святкова обновка. А якщо подумати — то й не дивно. Дивлячись на поли свого блискучого плаща, я думав: "Давно я в заношеному, забрудненому халаті й помислити не смів про такий блискучий наряд. А тепер! Сто рублів віддаю за якийсь плащ. Просто Овідієве перевтілення. Або ж, бувало, дістанеш цю бідну полтинку і несеш її в райок, не вибираючи вистави. І за полтинку, бувало, так щиро насмієшся і гірко наплачешся, що іншому й за все життя так не доведеться ні сміятися, ні плакати. І давно це було? Вчора, не далі, — і така чудна зміна. Тепер, наприклад, я вже інакше не йду в театр, як у крісла, і рідко коли — на місця за кріслами, і йду дивитися не абищо, а намагаюся потрапити або на бенефіс, або на повторення бенефісу, або, навіть якщо й стара п’єса, то завжди з вибором. Правда, я втратив уже той непритворний сміх і щирі сльози, та мені їх майже не шкода". Згадуючи все це, я згадую і вас, мій незабутній добродійнику, і той святий ранок, коли вас сам Бог навів на мене в Літньому саду, щоб підняти мене з багна й ницості.
Свято я зустрів у родині Уварових. Не подумайте — графів. Боже борони, ми ще так високо не літаємо. Це проста, скромна купецька сім’я, але така добра, мила, гармонійна, що дай Боже, щоб усі сім’ї у світі були такими. Я прийнятий у них, як найближчий родич. Карл Павлович теж нерідко їх відвідує.
Свято ми провели весело. Протягом тижня жодного разу не обідали у мадам Юрґенс, а все в гостях — то в Йохіма, то в Шмідта, то в Фіцтума, а вечори — або в театрі, або в Шмідта. Сусідка наша, як і раніше, нас відвідує, і така ж пустунка, як і колись. Шкода, що вона не може бути для мене моделлю для Андромахи: надто молода й тендітна, якщо можна так висловитися. Я дивуюся, що це за жінка її тітка. Вона, здається, й не думає про свою пустотливу племінницю. Та іноді у нас бавиться по дві години поспіль, а тітці й діла немає. Дивно! Штернберг розповів мені її історію. Матері вона не пам’ятає, а батько її був якийсь бідний чиновник і, мабуть, пияк, бо коли вони жили в Коломні, він щодня приходив із посади "червонесенький" (як вона сама висловилася) і сердитий, і якщо мав гроші, то посилав її в шинок по горілку, а як грошей не було — то посилав на вулицю просити милостиню. А вицмундир завжди носив із продраними ліктями. Тітка, її теперішня покровителька, а йому рідна сестра, іноді приходила до них і просила його, щоб він віддав Пашу їй на виховання, але він і слухати не хотів. Довго вони так жили в Коломні, вона не пам’ятає. Лише одного разу взимку він із посади не прийшов ночувати додому, вона ночувала сама й нічого не боялася. Наступної ночі він теж не прийшов, а на третій день прийшов за нею від батька з Обухівської лікарні служитель. Вона пішла з ним, і служитель дорогою розповів їй, що її батька вночі підібрали на вулиці будочники і відправили у відділок, а з відділку наступного дня в гарячці привезли його до лікарні, і що минулої ночі він ненадовго прийшов до тями, назвав своє прізвище, розповів, де його квартира, і попросив привести її до себе. Хворий батько не впізнав її і прогнав від себе. Тоді вона пішла до тітки і залишилася в неї.
Ось і вся її сумна історія.
Нещодавно подарував їй Штернберг "Векфільдського священика". Вона схопила книжку, як дитина хапає гарненьку іграшку, і, як дитина, погралася нею, подивилася картинки й кинула на стіл, а йдучи, навіть не згадала про книжку. Штернберг твердо впевнений, що вона неписьменна, я теж так думаю, судячи з її сумного дитинства. У мене навіть з’явилася думка (якщо вона справді неписьменна) навчити її принаймні читати. Штернбергові моя думка сподобалася, і він зголосився допомагати мені. І він так упевнений у її неписьменності, що того ж дня пішов до книжкової крамниці й купив азбуку з картинками. Але наш добрий проєкт так і залишився проєктом. Ось чому. Наступного дня, коли ми хотіли розпочати перший урок, приїхав із Криму Айвазовський і зупинився в нас на квартирі. Штернберг із захопленням зустрів свого товариша. А мені, не знаю чому, з першого разу він не сподобався. У ньому є, попри витончені манери, щось несимпатичне, не мистецьке, а щось чемно-холодне, відштовхувальне. Портфелі свої він нам не показує, каже — залишив у Феодосії в матері, а дорогою нічого не малював, бо квапився встигнути на перший закордонний пароплав. Він прожив із нами, одначе, понад місяць, не знаю з яких причин. І протягом цього часу сусідка жодного разу нас не відвідала: вона боїться Айвазовського. І я за це ладен щодня проводжати його за кордон. Але ось моє горе: разом із ним їде й мій безцінний Штернберг.
Минуло ще кілька днів, і ми проводили мого Штернберга до Кронштадта. Біля нього зібралося нас із десяток, а біля Айвазовського — жодного. Дивне явище серед художників! У числі тих, хто проводжав Штернберга, був і Михайлов. І підніс же він нам подарунок! Після дружнього веселого обіду в Стеварта він заснув богатирським сном. Ми хотіли його розбудити, та не змогли й, узявши пару пляшок кліко, вирушили зі Штернбергом на пароплав. На палубі "Геркулеса" випили вина, передали нашого друга панові Тиринову (начальникові пароплава), попрощалися і вже ввечері повернулися в трактир. Михайлов уже напівпрокинувся. Ми почали розповідати йому, як проводжали Штернберга, — він мовчав, і як були на пароплаві, — він усе мовчав, і як випили дві пляшки кліко. "Негідники! — сказав він при слові "кліко". — Не розбудили товариша провести!.."
Сумно мені без мого милого Штернберга. Так сумно, що я ладен утекти не тільки з квартири, де все нагадує про нього, а навіть від своєї жвавої сусідки. Не пишу вам тепер нічого більше — сумно, а я не хочу наганяти на вас нудьгу своїм одноманітним посланням. Краще візьмуся за програму. Прощавайте".
"Літо в мене промайнуло так швидко, швидше, ніж у ледачого денді одна хвилина. Я після виставки тільки й помітив, що воно вже кануло в вічність. А між тим, упродовж літа ми з Йохімом кілька разів відвідували на Крестовському острові старого Кольмана, і під його керівництвом я зробив три етюди: дві ялини і одну березу. Найдобріша ця людина — Кольман! Шмідти вже повернулися в місто, і саме вони своїми докорами нагадали мені, що літо вже минуло. Я їх жодного разу не відвідав. Далеко, а в мене всі дні й ночі були віддані програмі. Зате як щиро вони мене привітали з успіхом. Так, з успіхом, мій незабутній добродійнику! Яке велике діло для учня — програма! Це його пробний камінь, і яке велике для нього щастя, якщо на цьому камені він виявився не фальшивим, а справжнім художником. Я це щастя сповна відчув. Не можу описати вам цього чудового, безмежно солодкого почуття. Це тривала присутність усього святого, усього прекрасного в світі в одній людині. Зате який гіркий, який болісний стан душі передує цій святій радості. Це — очікування. Попри те, що Карл Павлович запевняв мене в успіху, я так страждав, як страждає злочинець перед смертною карою. Ні, більше. Я не знав, чи помру, чи залишуся живим, а це, на мою думку, ще важче. Вирок ще не було виголошено. І в очікуванні цього страшного вироку ми з Михайловим зайшли до Делі зіграти партію в більярд, але в мене тремтіли руки, і я не міг зробити жодного удару, а він, наче нічого й не сталося, так і ріже. А адже він теж був під судом. Його програма стояла поруч із моєю. Мене дратувала така байдужість. Я кинув кий і пішов до себе на квартиру. У коридорі мене зустріла сміючись, щаслива сусідка.
— Що? — спитала вона мене.
— Нічого, — відповів я.
— Як нічого? А я прибрала вашу кімнату, як для світлого свята. А ви йдете такий сумний. — І вона теж хотіла зробити сумну міну, але ніяк не могла.
Я подякував їй за увагу і попросив у кімнату. Вона так по-дитячому непритворно почала мене втішати, що я не стримався й розсміявся.
— Ще нічого не відомо, іспит ще не закінчився, — сказав я.
— То чого ж ви мене обдурили, безсовісний! Якби знала, не прибирала б і кімнату. — І вона надула рожевенькі губки. — У Михайлова, — додала вона, — мабуть, я не прибрала. Нехай собі зі своїм мічманом валяються, як ведмеді в барлозі, мені яке діло!
Я подякував їй за перевагу і спитав, чи буде вона рада, якщо Михайлов отримає медаль, а я — ні.
— Я йому руки поламаю. Очі видряпаю. Я його вб’ю на смерть!
— А якщо я?
— Я тоді сама помру від радості.
— За що ж мені така перевага? — спитав я її.
— За що?.. За те... за те... що ви мені обіцяли взимку грамоти навчити...
— І дотримаю слова, — сказав я.
— Ідіть же в Академію, — сказала вона, — і дізнайтеся, що там діється, а я вас почекаю в коридорі."
— Чому ж не тут? — спитав я.
— А якщо прийде мічман, що я тоді робитиму?
"Правда", — подумав я і, не кажучи ні слова, вийшов у коридор. Вона замкнула двері й ключ сховала в кишеню.
— Я не хочу, щоб вони без вас увійшли до вашої кімнати і щось зіпсували. — "З чого вона взяла, що вони в мене щось зіпсують, — подумав я, — так просто, дитячий каприз".
— До побачення! — сказав я, спускаючись сходами.