Оскільки це було в суботу, то ми й вечір провели в нього. За чаєм якось зайшла мова про кохання і закоханих. Бідний Штернберг сидів, наче на голках. Я намагався змінити розмову, але Йохім, немов навмисно, роздмухував її. І на завершення про себе самого розповів такий анекдот:
— Коли я був закоханий у мою Адельгайду, а вона в мене — ні, то я вирішив накласти на себе руки. Я вирішив умертвити себе чадом. Приготував усе, що слід, а саме: написав записки кільком друзям і, між іншим, їй (і він показав на дружину), дістав пляшку рому і звелів принести жаровню з холодним вугіллям, скіпки і свічку. Коли все було готове, я замкнув двері на ключ, налив склянку рому, випив, і мені почав ввижатися «Бенкет Валтасара» Мартена. Я повторив дозу, і мені вже нічого не ввижалося. Попереджені про мою передчасну і трагічну смерть друзі збіглися, виламали двері і знайшли мене мертвотно п’яним; справа в тому, що я забув підпалити вугілля, а то б неодмінно помер. Після цієї пригоди вона стала до мене прихильнішою і, зрештою, вирішила зробити мене своїм чоловіком.
Розповідь свою він завершив добрячою склянкою пуншу. Йохім мені надзвичайно сподобався своєю манерою, і я вважав своїм обов’язком відвідувати його якнайчастіше.
Неділю ми провели у Шмідта, об одинадцятій годині повернулися додому й уже почали роздягатися. Штернбергу знадобилася носова хустинка, він сунув руку в кишеню й замість хустинки витяг афішу.
— Я й забув! Сьогодні в Великому театрі маскарад, — сказав Штернберг, розгортаючи афішу. — Поїхали!
— Авжеж, поїхали, спати ще рано, — сказав я, і, надягнувши замість сюртуків фраки, поїхали спочатку до Поліцейського мосту в крамницю костюмів, узяли капуцини, чорні напівмаски й вирушили до Великого театру. Сяючий зал швидко наповнювався замаскованою публікою, музика гриміла, і в шумі загальної розмови верещали маленькі капуцини. Незабаром стало спекотно, і маска мені страшенно набридла; я зняв її;
Штернберг теж. Можливо, комусь це здалося дивним, але нам яке до того діло.
Ми пішли у верхні бокові зали перепочити від тісноти та спеки. Нас, хоч би й для жарту, не переслідувала жодна маска. Лише на сходах зустрів нас Елькан, той самий пан в окулярах, що трапився мені якось із Михайловим. Він мене впізнав, Штернберга теж упізнав, і, регочучи на весь голос, обійняв нас обох. У цей час підійшов до нього молодий мічман, і він представив нам його, назвавши своїм щирим другом Сашею Оболонським. Була вже третя година, коли ми піднялися нагору. В одній із бокових зал накритий стіл і жувальна публіка збудили в мені апетит. Я про це повідомив Штернберга пошепки, а він уголос висловив згоду. Але Елькан і Оболонський були проти цього й запропонували їхати до незмінного Клея і повечеряти як слід. «А то, — додав Елькан, — тут не нагодують, а візьмуть учетверо». Ми одностайно погодилися і вирушили до Клея.
Молодий мічман мені сподобався своєю розкутою манерою. Досі я зустрічався лише зі своїми скромними товаришами, а світського юнака вперше побачив зблизька. Каламбурами й дотепами він сипав без упину, а водевільних куплетів — без ліку, просто чудовий юнак. Ми просиділи у Клея до світанку, і, оскільки відважний мічман був трохи напідпитку, то ми взяли його до себе додому, а з Ельканом розпрощалися в трактирі.
Ось як я тепер живу! По маскарадах вештаюся, у трактирі вечеряю, гроші як-небудь витрачаю. А чи давно, чи давно сяяло над Невою те незабутнє ранкове сонце, коли ви вперше побачили мене в Літньому саду перед статуєю Сатурна? Незабутній ранок, мій незабутній благодійнику! Чим і як я достойно подякую вам? Окрім чистої щирої сльози-молитви, я нічого не маю.
О дев’ятій годині я, як звичайно, пішов у клас, а Штернберг із гостем залишилися вдома; гість іще спав. Об одинадцятій я зайшов до Карла Павловича і отримав наймиліший докір від наймилішої Емілії Карлівни. До другої години ми грали в гальбе-цвельф. Вона хотіла, щоб я лишився з ними до обіду. Я вже майже погодився, але Карл Павлович зауважив, що занять пропускати не слід, і я, до вух зніяковілий, пішов у клас. О третій я знову прийшов, а о п’ятій залишив їх за столом і знову пішов у клас.
Так я проводив усі дні в них, як описано вище, крім суботи й неділі. Субота була присвячена Йохіму, а неділя — Шмідту та Фіцтуму. Ви помічаєте, що всі мої знайомі — німці. Але які чудові німці! Я просто закоханий у цих німців.
Штернберг протягом тижня клопотався про свою подорож і, певно, щось забув — це в його натурі. У суботу ми вирушили до Йохіма, зустріли там старого Кольмана, відомого аквареліста і вчителя Йохіма.
Після обіду Кольман змусив свого учня показати нам свої етюди з дерев, на що учень неохоче погодився. Етюди виконані чорним і білим олівцем на сірому папері. І зроблені вони так чудово, так чітко, що я не міг намилуватися ними. За один із етюдів він отримав другу срібну медаль. І добрий Кольман, як на торжество свого учня, вихваляв цей малюнок до небес і всіма святими клявся, що сам так прекрасно не намалює.
Оскільки Штернбергу залишалося провести з нами лише два дні, то Йохім спитав у нього, як він збирається розпорядитися цими днями. Штернберг, здається, про це й не думав. І Йохім запропонував ось що: завтра, тобто в неділю, відвідати Строганову та Юсупову галереї, а в понеділок — Ермітаж. Проєкт був прийнятий. І наступного дня ми заїхали до Йохіма й вирушили в галерею Юсупова. Доповіли князю, що такі-то художники просять дозволу оглянути його галерею, на що ввічливий господар звелів сказати нам, що сьогодні неділя і чудова погода, а тому радить нам, замість витончених творів, насолодитися краще прекрасною погодою. Нам, звісно, залишалося подякувати князю за люб’язну пораду — і тільки. Щоб не почути подібної поради й у Строганова, ми вирушили в Ермітаж і години три насолоджувалися, як справжні шанувальники прекрасного мистецтва. Обідали у Йохіма, а вечір провели в театрі.
У понеділок зранку Штернберг отримав записку від Даля. Володимир Іванович писав йому, щоб о третій годині він був готовий до виїзду. Він поїхав попрощатися зі своїми друзями, а я взявся пакувати його чемодан. О третій годині ми вже були в Даля, а о четвертій ми поцілувалися зі Штернбергом біля Середньої рогатки, і я один повернувся до Петербурга, мало не в сльозах. Хотів було заїхати до Йохіма, але мені хотілося усамітнення і не хотілося їхати додому: я боявся порожнечі, яка мене вразить там. Відпустивши візника на заставі, я пішов пішки. Пройдена відстань не втомила мене, як я сподівався, і я ще довго ходив набережною навпроти Академії. У квартирі Карла Павловича світився вогонь; вогонь скоро згас, і за хвилину він вийшов із дружиною на набережну. Я, щоб не зустрітися з ними, пішов до себе і, не запалюючи світла, роздягнувся і ліг у ліжко.
Тепер я майже не буваю вдома: нудьга й порожнеча без Штернберга. Михайлов знову оселився зі мною і, як і раніше, не сидить удома. Він теж десь познайомився з мічманом Оболонським, імовірно, у Елькана. Він часто приходить уночі, і якщо Михайлова немає вдома, то він лягає спати на його ліжко. Цей юнак мені починає подобатися менше, ніж раніше: чи він справді одноманітний, чи мені так здається, бо я й сам тепер на себе не схожий. І справді, заняття відвідую, як і раніше, справно, але працюю мляво. Карл Павлович це помітив; мені це прикро, і я не знаю, як виправитися. Емілія Карлівна зі мною, як і раніше, люб’язна і, як і раніше, грає зі мною в гальбе-цвельф. Незабаром після від’їзду Штернберга він звелів мені приготувати олівці та папір. Він хоче намалювати 12 голівок зі своєї дружини в різних поворотах для задуманої картини за баладою Жуковського «12 сплячих дів». Папір і олівці лежать, однак, без жодного вжитку.
Це було наприкінці лютого; я, як звичайно, обідав у них. У цей фатальний день вона мені здалася особливо чарівною; за обідом пригощала мене вином і була такою люб’язною, що коли пробило п’яту годину, то я був готовий забути про заняття, однак вона сама мені про них нагадала. Робити було нічого, я встав із-за столу й пішов, не прощаючись, пообіцявши зайти після класу й неодмінно обіграти її в гальбе-цвельф.
Заняття закінчилися. Зайшов я, як обіцяв, до них, мене у дверях зустрічає Лук’ян і каже, що пан наказав нікого не приймати. Я чимало здивувався такій зміні й пішов додому. На відміну від звичайного, застав я вдома Михайлова й відважного мічмана. Вечір пролетів у нас у веселій балаканині. Близько дванадцятої вони пішли вечеряти, а я ліг спати.
Наступного дня зранку з класу я зайшов до Карла Павловича, заходжу в майстерню, і він зустрічає мене весело такими словами: «Вітаю мене, я неодружений чоловік!» Спершу я його не зрозумів, але він повторив мені ще раз. Я все ще не вірив, і він додав зовсім не весело: «Моя дружина вчора після обіду пішла до Заурвейдової і не поверталася». Потім він звелів Лук’яну сказати Ліпіну, щоб той подав йому палітру й пензлі. За хвилину все було подано, і він сів до роботи. На станку стояв незакінчений портрет графа Мусіна-Пушкіна. Він узявся за нього. Як не намагався він здаватися байдужим, робота йому зовсім не йшла. Нарешті він кинув палітру й пензлі та промовив ніби сам до себе: «Невже це мене так непокоїть? Працювати не можу». І він пішов нагору до себе. О другій я пішов у клас, усе ще не зовсім певний у тому, що сталося. О третій я вийшов із класу і не знав, що робити: йти до нього чи залишити його в спокої. Лук’ян зустрів мене в коридорі й розв’язав мої сумніви, сказавши: «Пан просять обідати». Обідав я, однак, сам, а Карл Павлович ні до чого не торкнувся, навіть за стіл не сів, скаржився на головний біль, а сам курив сигару. Наступного дня він зліг у ліжко і пролежав два тижні; у цей час я не відходив від нього. Іноді в нього з’являвся гарячковий марення, але він жодного разу не вимовив імені своєї дружини. Нарешті він почав одужувати і одного вечора запросив свого брата Олександра та попросив його порадити йому адвоката, щоб подбати про формальне розлучення. Тепер він уже виходить і замовив Довіцеллі великий полотно — думає почати картину «Взяття на небо Божої Матері» для Казанського собору.