Я попросив її потримати руку, вона, як добра, погодилася. І що ж ви думаєте? І секунди не всидить спокійно. Справжня дитина. От я й бився, бився і, зрештою, мусив запросити модель для руки. Що ж ви думаєте? Щойно я посадив модель і взяв палітру в руки, вбігає в кімнату сусідка, як завжди жвава, весела, і тільки побачила натурницю, раптом закам’яніла, потім заплакала і, наче тигреня, кинулася на неї. Я не знав, що й робити. На щастя, трапилася в мене малинова оксамитова мантілья тієї самої пані, з якої я писав портрет. Я взяв мантілью й накинув їй на плечі. Вона отямилася, підійшла до дзеркала, помилувалася собою хвилину, потім кинула мантілью на підлогу, плюнула на неї й вибігла з кімнати. Я відпустив модель, і рука знову лишилася незакінченою.
Три дні після цієї пригоди сусідка не з’являлася в моїй квартирі. Якщо траплялася мені в коридорі, то закривала обличчя руками й утікала в протилежний бік. На четвертий день, щойно я прийшов із класу додому й почав готувати палітру, як заходить сусідка, скромна, тиха, я просто її не впізнавав. Мовчки оголила до ліктя руку, сіла на стілець і прийняла позу змальованої дами. Я, наче нічого й не сталося, взяв палітру, пензлі й узявся до роботи. За годину рука була закінчена. Я розсипався в подяках за таку милу послугу. Але вона навіть не всміхнулася, встала, опустила рукав і мовчки вийшла з кімнати. Мене це, зізнаюся вам, зачепило за живе, і я тепер ламаю голову, як відновити мені колишню гармонію. Так минуло ще кілька днів, гармонія почала помітно відновлюватися. Вона вже не тікала від мене в коридорі, а інколи навіть і посміхалася. Я вже почав сподіватися, що ось-ось двері розчиняться і влетить моя червонопера пташка. Двері, однак, не розчинялися, і пташка не з’являлася. Я почав непокоїтися і вигадувати сильце для підступної пташки. І коли моя розсіяність стала нестерпною не тільки мені самому, а й найдобрішому Демському, саме тоді, мов ангел із неба, з’являється до мене Штернберг із киргизького степу.
Тепер я живу зовсім одним Штернбергом і для одного Штернберга, так що якби сусідка не траплялася мені інколи в коридорі, то, може, я б і зовсім про неї забув. Їй страшенно кортить забігти до мене, але от біда: Штернберг постійно вдома, а якщо виходить з подвір’я, то і я з ним іду. На свято вона, однак, не втерпіла, і, оскільки нас увечері вдома не буває, то вона замаскувалася вдень і прибігла до нас. Я вдав, що не впізнаю її. Вона довго крутилася й усяко намагалася показати, щоб я її впізнав, але я вперто стояв на своєму. Нарешті вона не витримала, підійшла до мене й майже вголос сказала:
— Нестерпні! Та це ж я!
— А коли ви знімете маску, — сказав я пошепки, — тоді я дізнаюся, хто ви!
Вона трохи знітилася, потім зняла маску, і я відрекомендував їй Штернберга.
З того дня в нас усе пішло по-старому. Із Штернбергом вона не церемониться так само, як і зі мною. Ми її балуємо різними ласощами й ставимося до неї, як добрі брати до рідної сестри.
— Хто вона така? — якось запитав мене Штернберг.
Я не знав, що відповісти на це раптове питання. Мені ніколи й на думку не спадало спитати її про це.
— Мабуть, або сирота, або дочка найнедбайливішої матері, — провадив він. — У будь-якому разі вона нещасна. Чи вміє вона хоч грамоти?
— І цього не знаю, — відповів я нерішуче.
— Дати б їй почитати щось. Було б, щоб голова не зовсім була порожня. А до речі, дізнайся, якщо вона читає, то я їй подарую дуже моральну й гарно видану книжку. Це "Векфільдський священик" Гольдсміта. Прекрасний переклад і прекрасне видання. — А хвилину по тому він провадив, звертаючись до мене з усмішкою: — Ти помічаєш, я сьогодні почуваю себе в припадку моралі. Наприклад, питання такого роду: чим можуть закінчитися візити цієї наївної пустунки?
По мені пробігла легенька дрож. Але я одразу опанував себе й відповів:
— Думаю, нічим.
— Дай боже, — сказав він і замислився.
Я завжди милуюся його благородним, дитячо-безтурботним обличчям, але тепер це миле обличчя мені здалося зовсім не дитячим, а зрілим і таким, що пережило своє. Не знаю чому, але мені мимоволі спала на думку Тарновська, і він, наче вгадавши цю думку, глянув на мене й глибоко зітхнув.
— Бережи її, друже мій! — сказав він. — Або сам бережися її. Як ти сам себе почуваєш, так і чини. Тільки пам’ятай і ніколи не забувай, що жінка — свята, недоторканна річ і водночас така зваблива, що жодна сила волі не здатна встояти перед цим звабленням. Окрім тільки почуття найвищої євангельської любові. Лише воно одне може захистити її від ганьби, а нас від вічного докору. Озбройся ж цим прекрасним почуттям, як лицар залізним панциром, і йди сміливо на ворога. — Він на хвилину замовк. — А я страшенно постарів із минулого року, — сказав він, усміхаючись. — Ходімо краще на вулицю, в кімнаті щось душно.
Довго мовчки ми ходили вулицею, мовчки повернулися в квартиру й лягли спати.
Вранці я пішов у клас, а Штернберг залишився вдома. Об 11-й годині я приходжу додому й що ж бачу? Учорашній професор моралі вбрав мою сусідку в боброву з оксамитовим верхом і з золотою китицею татарську шапочку та якийсь червоний шовковий, теж татарський, жупан і сам, надівши башкирську гостроверху шапку, награє на гітарі качучу, а сусідка, що твоя Тальоні, так і відтанцьовує соло.
Я, звісно, тільки сплеснув руками, а вони й оком не змигнули — продовжують собі качучу, наче нічого й не було. Натанцювавшись до знемоги, вона скинула шапочку, жупан і вибігла в коридор, а мораліст поклав гітару й засміявся, як божевільний. Я довго стримувався, але зрештою не витримав і так щиро підхопив, що просто заглушив його. Насміявшись досхочу, ми посідали на стільці один проти одного і, хвилину помовчавши, він перший заговорив:
— Вона найпривабливіше створіння. Я хотів був намалювати з неї татарочку, але вона не встигла вбратися, як узялася танцювати качучу, а я, як ти бачив, не втримався й замість олівця та паперу схопив гітару, а решту ти знаєш. Але ось чого ти не знаєш. Перед качучею вона розповіла мені свою історію, звісно, лаконічно, та подробиць, мабуть, і сама не знає, але все ж, якби не ця клята шапка, вона б не зупинилася на половині розповіді, а то побачила шапку, схопила, надягла — і все забуто. Може, з тобою вона буде говіркіша, розпитай її гарненько. Її історія повинна бути най-драматичніша історія. Її батько, каже вона, помер торік в Обухівській лікарні.
У цей час двері розчинилися й увійшов давно не баченний Михайлов, а за ним бравий мічман. Михайлов без зайвих церемоній запропонував нам сніданок в Олександра. Ми перезирнулися з Штернбергом і, звісно, погодилися. Я було згадав про клас, але Михайлов так несамовито засміявся, що я мовчки надягнув капелюха й узявся за ручку дверей.
— А ще хоче бути художником! Хіба в класах формуються справжні великі художники? — урочисто промовив невгамовний Михайлов.
Ми погодилися, що найкраща школа для художників — це таверна, і в добрій згоді вирушили до Олександра.
Біля Поліцейського мосту ми зустріли Елькана, що прогулювався з якимось молдавським боярином і розмовляв молдавською говіркою. Ми взяли і його з собою. Дивне явище цей Елькан. Немає мови, якою б він не говорив. Немає товариства, в якому б він не бував, починаючи від нашого братства і закінчуючи графами й князями. Він, як казковий чарівник, усюди й ніде. І на Англійській набережній, біля контори пароплавства, — проводжає приятеля за кордон, і в конторі диліжансів чи навіть біля Середньої рогатки — теж проводжає якогось сердечного москвича, і на весіллі, і на хрестинах, і на похороні, і все це протягом одного дня, який він завершує своєю присутністю в усіх трьох театрах. Справжній Пінетті. Дехто його остерігається, як шпигуна, але я в ньому не бачу нічого подібного. Він, по суті, невтомний балакун і добрий хлопець, і до того ж поганий фейлетоніст. Його ще жартома називають Вічним Жидом, і це він сам вважає для себе пристойним. Він зі мною інакше не говорить, як французькою, за що я йому дуже вдячний: це для мене добра практика.
Замість сніданку в Олександра ми щільно пообідали й розійшлися по домівках. Михайлов і мічман у нас переночували й вранці поїхали до Кронштадта. Святки минули у нас швидко, отже, весело. Карл Павлович велить мені готуватися до конкурсу на другу золоту медаль. Не знаю, що з того буде? Я ще так мало вчився. Але з божою поміччю спробуємо. Прощавайте, мій незабутній благодійнику. Нічого більш не маю вам сказати".
"Вже і Масниця, і Великий піст, і, нарешті, свята минули, а я вам не написав жодного слова. Не подумайте, мій безцінний, мій незабутній благодійнику, що я забуваю вас! Боже мене борони від такого гріха. У всіх думках, у всіх починаннях моїх ви, як найсвітліша, найвідрадніша істота, присутні в моїй вдячній душі. Причина ж мого мовчання дуже проста: нема про що писати, одноманітність. Не можна сказати, щоб ця одноманітність була нудною, монотонною. Навпаки, дні, тижні й місяці для мене минають непомітно. Яка благодатна справа праця, особливо якщо вона знаходить заохочення! А я, слава богу, в заохоченні не потребую: на іспитах я постійно не сідаю нижче третього №. Карл Павлович постійно мною задоволений — яке ж може бути відрадніше, суттєвіше заохочення для художника? Я безмежно щасливий! Ескіз мій на конкурсі прийняли без найменшої зміни, і я вже взявся за програму. Сюжет я полюбив, він мені цілком до душі, і я весь йому віддався. Це сцена з "Іліади" — Андромаха над тілом Патрокла. Тепер тільки я цілком зрозумів, як необхідне вивчення антиків і взагалі життя та мистецтва давніх греків. І як мені в цьому випадку знадобилася французька. Не знаю, як дякувати доброму Демському за цю послугу.
Ми дуже оригінально зустріли свято Христового Воскресіння з Карлом Павловичем. Він удень ще казав мені, що має намір піти на заутреню в Казанський собор, щоб подивитися свою картину при вогняному освітленні та хресну ходу.