А поки оволодію вашим секретом, писатиму вам, як серце підкаже. І моя простосердечна відвертість нехай поки замінить майстерність.
Переночувавши у Карла Павловича, я близько десятої години дуже неохоче пішов до себе на квартиру. Михайлов уже був удома і наливав у склянку щойно прокинувшомуся мічману якесь вино, а моя вітряна сусідка, наче нічого й не сталося, виглядала з моєї кімнати й сміялася на весь голос. Жодного самолюбства, ані тіні скромності. Чи це проста, природна наївність? Чи це наслідок вуличного виховання? Питання для мене нерозв’язне. Нерозв’язне тому, що я до неї безвідповідально прив’язаний, як до найдорожчої дитини. І, як справжню дитину, я посадив її за буквар. Увечері вона повторює склади, а я щось креслю або малюю її ж портрет. Голівка — просто чудо. І що дивно? Відтоді як вона почала вчитися, перестала сміятися. А мені й смішно стає, коли дивлюся на її серйозне дитяче личко. Від нічого робити взимку я думаю написати з неї етюд при вогняному освітленні. У такій самій позі, як вона сидить, заглибившись у буквар з указкою в руці. Це буде дуже мила картинка — à la Грез. Не знаю, чи впораюся я з фарбами? У олівці вона виходить непогано.
Нещодавно я познайомився з її тіткою, і дуже оригінально. Як звичайно, об одинадцятій ранку повертаюся я з класу; в коридорі зустрічає мене Паша й від імені тітоньки просить до себе на каву. Це мене здивувало. Я відмовляюся. Та й справді, як зайти в незнайомий дім і відразу на частування? Вона ж, проте, не дає мені й слова вимовити, тягне за рукав до своїх дверей, як упертого теля. Я, як теля, впираюся і вже майже звільнив руку, як відчинилися двері й на допомогу з’явилася сама тітонька. Не кажучи й слова, хапає мене за іншу руку — і затягують у кімнату; двері на ключ — і просять бути, як удома.
— Прошу покірно, без церемоній, — каже, захекана, господиня. — Не судіть суворо за простоту. Пашенько, чого ж ти рота роззявила? Неси хутчіш кави!
— Зараз, тітко! — озвалася Паша з іншої кімнати й за хвилину з’явилася з кавником і чашками на таці. Справжня Геба. Тітка теж трохи скидалася на Тучегонителя.
— Нам з вами давно хотілося познайомитися, — так почала гостинна господиня. — Та все якось випадку не було, а сьогодні, слава богу, я таки поставила на своєму. Ви вже нас вибачте за простоту. Чи не бажаєте чашечку кави? Давно щось нашої охтянки не видно. А в крамниці вершки — така гидота, та що вдієш? До мене Паша вже давно пристає, щоб я познайомилася з вами, та ви ж такий нелюб, справжній затворник, і в коридор зайвий раз не виглянете. Пийте ще чашечку. Ви з нашою Пашенькою просто диво створили. Ми її просто не впізнаємо. З ранку до ночі за книжкою, води не скаламутить, так що навіть любо. А вчора, уявіть наше здивування, дістала книжку з малюнками, ту саму, що ваш товариш подарував їй, розкрила й почала читати, щоправда, ще не зовсім жваво, але зрозуміти все можна. Як же називається ця книга?
— «Векфільдський священник», — сказала Паша, виходячи з-за перегородки.
— Так, так, священник. Як він, бідний, і в острозі сидів, як він і дочку свою безпутну шукав. Увесь твір, як є, прочитала, куди й сон подівся. «Хто це навчив тебе?» — питаю. Вона каже — ви. От уже, правду кажучи, зробили ви нам честь. Мій Кирило Опанасович, коли не на службі, то вдома сидить за паперами. Находить вечір, ми й беремося за мовчанку, і вечір тобі за рік здається. А тепер! Та я просто й не помітила, як він промайнув! Чи не бажаєте ще чашечку?
Я відмовився і хотів піти. Та де там. Найбільш безцеремонним чином господиня схопила мене за руку й посадила на своє місце, примовляючи:
— Ні, у нас — не знаю, як у вас! — так не роблять. Зайшов і вийшов. Ні, просимо щиро побесідувати з нами та закусити, чим бог послав.
Від закуски й від розмови я, проте, відмовився, пославшись на біль у животі й коління в боці, чого в мене, слава богу, ніколи не було. А річ у тім, що мені треба було йти в клас, — перша година вже добігала кінця. На чесне слово я був відпущений до сьомої години вечора. Вірний даному слову, о сьомій я з’явився до гостинної сусідки. Самовар уже стояв на столі, і вона зустріла мене зі склянкою чаю в руках. Після першої склянки чаю вона представила мене своєму господареві, як вона висловилася, — лисому в окулярах старенькому, що сидів в іншій кімнаті за столиком над купою паперів. Він підвівся, поправив окуляри й, простягнувши мені руку, сказав:
— Прошу покірно, сідайте.
Я сів. А він зняв з носа окуляри, протер їх носовою хустинкою, знову надів на ніс, сів мовчки на своє місце й знову заглибився у свої папери. Так минуло кілька хвилин. Я не знав, що робити. Моє становище ставало смішним. Господиня, дякувати їй, мене виручила.
— Не заважайте йому, — сказала вона, виглядаючи з іншої кімнати. — Ідіть до нас. У нас веселіше.
Я мовчки залишив працьовитого господаря й перейшов до меткої господині. Слухняна Паша сиділа за «Векфільдським священником» і розглядала картинки.
— Бачили нашого господаря? — сказала господиня. — От він завжди такий. Так звик до цих паперів, що й хвилини без них не проживе.
Я сказав якийсь комплімент працелюбству і попросив Пашу, щоб вона читала вголос. Досить повільно, але правильно й виразно прочитала вона сторінку з «Векфільдського священника» й була нагороджена від тітоньки склянкою чаю на додачу та панегіриком, якого й на трьох сторінках не вмістиш. А мені, як менторові, окрім безмежної вдячності, запропонували рому з чаєм. Але, оскільки він був ще у Фогта й Паша мала за ним збігати, я відмовився і від рому, і від чаю, на велике розчарування гостинної господині.
Близько одинадцятої повечеряли, і я пішов, давши обіцянку навідуватися щодня.
Не можу вам чітко визначити, яке враження справило на мене це нове знайомство. А перше враження, кажуть, дуже важливе у справі знайомства. Я задоволений ним лише тому, що знайомство моє з Пашею досі здавалося мені сумнівним, а тепер начебто все це усунулося і наша дружба, здавалось, зміцнилася цим випадковим новим знайомством.
Я став бувати в них щодня й за тиждень був уже як старий знайомий, або, краще сказати, як свій сім’янин. Вони мені запропонували харчуватися в них за ту ж ціну, що й у мадам Юргенс. І я зрадив добрій мадам Юргенс і не шкодую: мені набридло безтурботне холостяцьке товариство, й я охоче прийняв пропозицію сусідки. У них мені так добре, тихо, спокійно, все по-домашньому, все так у моєму характері, в гармонії з моєю миролюбною вдачею. Пашу я називаю сестричкою, а тітоньку — своєю тітонькою, а дядька ніяк не називаю, бо бачу його тільки за обідом. Він, здається, й у свята ходить на службу. Мені так добре в них, що я майже нікуди не виходжу, окрім як до Карла Павловича. У Йохіма не пам’ятаю, коли був, у Шмідта й Фіцтума теж. Сам розумію, що це недобре, але що вдіяти: не вмію вдавати перед добрими людьми. Брак світського виховання, й годі. Наступної неділі зроблю їм усім візити й вечір у Шмідта проведу, а то, щоб і справді не роззнайомитися. Усе це нічого, якось владнається. А ось моє горе: не можу поладнати з Михайловим, тобто власне не з Михайловим, а з його серцевим другом мічманом. Він майже щоночі ночує в нас. Це ще півбіди, а то приводить із собою бозна-яких людей, і всю ніч карти та пияцтво. Не хотілося б мені міняти квартиру, але, здається, доведеться, якщо ці оргії не припиняться. Хоч би швидше весна настала, — нехай би вже пішов у море цей нестерпний мічман.
Почав я етюд з Паші фарбами при світлі вогню, дуже мила виходить голівка; шкода тільки, що клятий мічман заважає працювати. Хотілося б до свята закінчити й почати щось інше, та навряд чи. Я вже пробував у сусідок розташуватися з роботою, та все якось ніяково. Мені так сподобалося вогняне освітлення, що, закінчивши цю голівку, думаю почати іншу, теж із Паші — «Весталку». Шкода лише, що тепер не можна дістати білих троянд для вінка, а це необхідно. Але це ще попереду.
Паша вже починає добре читати й полюбила читання. Це мене надзвичайно тішить. Та я вагаюся у виборі книжок для неї. Кажуть, романи не варто читати молодим дівчатам. А я, правду кажучи, не знаю, чому не варто. Гарний роман загострює уяву й облагороджує серце. А суха якась розумна книга, крім того, що нічого не навчить, та ще й може викликати відразу до книжок. Я їй на перший раз дав «Робінзона Крузо», а потім запропоную подорож Араго або Дюмон-Дюрвіля, а там знову якийсь роман, а потім Плутарха. Шкода, що немає в нас перекладеного Вазари, а то б я її познайомив і з знаменитостями нашого прекрасного мистецтва. Чи добрий мій план? Як ви вважаєте? Якщо маєте що сказати проти нього, то повідомте мені в наступному листі, і я вам буду щиро вдячний. Вона тепер займає мене, як щось близьке, рідне. Я на неї, грамотну, тепер дивлюся, як художник на свою незавершену картину. І великим гріхом вважаю для себе надати їй тепер самій вибір книжок, або, краще сказати, випадок для читання, бо їй немає з чого вибирати. Краще було б не вчити її читати.
Я набрид вам своїми сусідками. Але що вдієш? Як у прислів’ї: «У кого що болить, той про те й говорить».
А якщо правду сказати, то в мене тепер і говорити більше нема про що. Ніде не буваю і нічого не роблю. Не знаю, що мені доля готує на майбутнє літо? А я його не без тремтіння чекаю, та чи можна його чекати інакше? Майбутнє літо повинно покласти справжній фундамент обраному мною, або, краще сказати, вами, поприщу. Карл Павлович каже, що незабаром після свят буде оголошена програма на першу золоту медаль. Мені майже непритомно стає від самої думки про цю рокову програму. Що, як мені вдасться? Я з розуму зійду. А ви? Невже ви не приїдете подивитися трирічну виставку і глянути на мою схвалену програму та на смиренного її творця, як на своє власне створіння? Я певен, що ви приїдете.