У цьому відношенні я знаходжу багато спільного між нею і мною. На мене іноді находить таке дерев’яне байдуження, що я стаю зовсім ні на що не здатний. Але зі мною, слава богу, ці приступи бувають нетривалі, а вона… І що для мене незрозуміло? Відтоді, як залишив мене невгамовний мічман, стала якось особливо скромнішою, задумливішою й байдужішою до книжки. Невже вона?.. Але я цього допустити не можу: мічман — створіння чисто антипатичне, жорстке, і навряд чи він може зацікавити жінку навіть найгрубшої вдачі. Ні, це думка безглузда. Вона замислюється і впадає в апатію просто тому, що вік у неї такий, як запевняють нас психологи.
Я вам набридаю своєю прекрасною моделлю та ученицею. Ви, чого доброго, ще й подумаєте, що я до неї небайдужий. Воно й справді на те схоже. Вона мені надзвичайно подобається, але подобається, як щось найближче, рідне. Подобається, як найніжніша рідна сестра.
Та досить про неї. А крім неї, тепер мені й писати вам більше нема про що. Про програму тепер писати ще нічого — вона ледве підмальована. Та й по закінченні її я вам писати не буду. Мені хочеться, щоб ви про неї в газеті прочитали. А понад усе мені хочеться, щоб ви самі її побачили. Я кажу з такою самовпевненістю, ніби вже все закінчено, залишається тільки медаль взяти з рук президента та туш на трубах послухати.
Приїжджайте, мій незабутній, мій сердечний друже. Без вас мій тріумф буде неповний. Тому неповний, що ви єдиний винуватець мого теперішнього й майбутнього щастя.
Прощавайте, мій незабутній добродію. Не обіцяю вам писати скоро. Пробачте!
Р. S. Бідний Демський і розкриття Неви не дочекався: помер, і помер, як істинний праведник, тихо, спокійно, наче заснув. У лікарні Марії Магдалини мені часто траплялося спостерігати останні хвилини згасаючого життя людини. Але такого спокійного, байдужого прощання з життям я не бачив. За кілька годин до смерті я сидів біля його ліжка й читав уголос якусь брошуру легкого змісту. Він слухав, заплющивши очі, і час від часу ледь помітно підіймалися в нього кутики рота; це було щось на зразок усмішки. Читання тривало недовго. Він розплющив очі й, звернувши їх на мене, ледве чутно промовив:
— І охота ж вам на такі дрібниці дороге час гаяти. — І, перевівши подих, додав: — Краще б малювали щось. Хоч з мене. — Зі мною, як звичайно, була книжка, чи так званий альбом, і олівець. Я почав окреслювати його сухий, різкий профіль. Він знову глянув на мене й сказав, сумно усміхаючись: — Чи не правда, спокійна модель? — Я продовжував малювати. Потихеньку відчинилися двері, і в дверях, обгорнуте чимось брудним, з’явилося брудне обличчя квартирної господині, але, побачивши мене, сховалося, і двері причинилися. Демський, не розплющуючи очей, усміхнувся й дав знак рукою, щоб я нахилився до нього. Я нахилився. Він довго мовчав і, нарешті, ледь чутно, зі здригом промовив: — Заплатіть їй, заради бога, за квартиру. Дасть бог, розрахуємося. — У мене не було грошей, і я зараз же пішов додому. Вдома мене, не пам’ятаю, щось затримало. Тітчин кави чи щось таке. Не пам’ятаю. Прийшов я до Демського вже перед заходом сонця. Його кімнатка була залита яскраво-помаранчевим світлом сонця, що сідало. Так яскраво, що я мусив на кілька хвилин заплющити очі. Коли я розплющив очі й підійшов до ліжка, то під ковдрою вже був тільки труп Демського, у тому ж самому положенні, як я його залишив живим. Складки ковдри не зрушилися з місця, усмішка ані на волосинку не змінилася, очі заплющені, як у сплячого. Так спокійно вмирають тільки праведники, а Демський належав до сонму праведників. Я склав йому на грудях напівостиглі руки, поцілував його в холодне чоло й прикрив ковдрою. Знайшов господиню, віддав їй борг покійника, попросив упорядкувати похорон за мій рахунок, а сам пішов до трунаря. На третій день запросив я священника з церкви св. Станіслава, взяв ломового візника, і з допомогою двірника винесли й поставили скромну труну на розпуски та вирушили з Демським у далеку путь. За труною йшов я, отець Посяда і маленький паламар. Жодна жебрачка нас не супроводжувала, хоч їх дорогою траплялося чимало. Але ці бідні дармоїди, як голодні собаки, носом чують милостиню. Від нас вони не сподівалися подачі й не помилилися. Ненавиджу я цих огидних промисловців, що спекулюють іменем Христовим. З цвинтаря запросив я отця до квартири покійника, не для того, щоб тризну правити, а щоб показати йому скромну бібліотеку Демського. Уся бібліотека містилася в невеличкій, абияк збитій скриньці й складалася з понад 50 томів, здебільшого історичного та юридичного змісту, грецькою, латинською, німецькою й французькою мовами. Учений отець досить жваво перегортав грецьких і римських класиків дуже скромного видання, а я відкладав книжки лише французькою. І дивно — крім Лелевеля, польською мовою був тільки один крихітний томик Міцкевича найпримітивнішого познанського видання. Більше нічого не було. Невже він не любив своєї рідної літератури? Не може бути. Коли бібліотеку розібрали, я взяв собі французькі книжки, а всі інші запропонував ученому отцю. Сумлінний отець ніяк не погоджувався прийняти такий скарб зовсім задарма. І запропонував за свій кошт поставити гранітну плиту над прахом Демського. Я зі свого боку запропонував половину витрат. І ми тут же визначили розмір і форму плити та склали напис. Напис найпростіший:
"Leonard Demski, mort. anno l8..." Закінчивши все це й узявши кожен свою частку спадщини, ми розійшлися, як давні приятелі.
Дивно, однак, невже покійний Демський не наближав до себе і сам не наближався ні до кого, крім мене? У його квартирі я ніколи нікого не зустрічав. Але коли ми з ним виходили на вулицю, часто траплялися його знайомі, віталися по-дружньому, а деякі навіть тиснули йому руку. І всі це були порядні люди. І справді, так званий порядний чоловік відвідає бідняка-трудівника в його похмурій халупі? Сумно! Бідні порядні люди!
Прощайте ще раз. Не забувайте мене, мій незабутній добродію".
Із цього просторого й строкатого листа я зрозумів, по-перше, що мій художник, як і личить бути істинному художнику, — у високій мірі благородна й лагідна людина. Простолюдини не можуть так щиро, так безкорисливо прихилятися до таких гірких, усіма покинутих бідолах, яким був покійний Демський. У цій прекрасній, безкорисливій прив’язаності я не бачу нічого особливого; це звичайний наслідок взаємного співчуття до всього великого і прекрасного в науці й у людині. За своєю природою і за заповітом нашого божественного вчителя ми всі повинні бути такими. Але, на жаль! дуже й дуже небагато з нас зберегли святу його заповідь і зберегли свою божественну природу в любові та чистоті. Дуже небагато! І тому нам і здається чимось незвичайним людина, що любить безкорисливо, людина істинно благородна. Ми, як на комету, дивимося на таку людину. І, надивившись досхочу, щоб наше брудне, себелюбне єство не так різко нам самим кидалося в очі, починаємо й його, чистого, бруднити — спершу прихованою наклепою, потім явною, а коли й це не подіє, прирікаємо його на злидні та страждання. Це ще щастя, якщо замкнемо в будинку божевільних. А то й просто вішаємо, як наймерзеннішого злочинця. Гірка, але, на жаль, правда!
Я, втім, невчасно заговорився.
Друге, що я зрозумів із безладного листа мого улюбленого художника, — це те, що він, сердешний, сам того не помічаючи, закохався по вуха у свою гарненьку вертку ученицю. Це в порядку речей. Це добре, це навіть необхідно, тим паче художнику, інакше закоптиться серце над академічними етюдами. Любов — це життєдайний вогонь у душі людини. І все, створене людиною під впливом цього божественного почуття, позначене печаттю життя і поезії. Усе це прекрасно, але тільки ось що. Ці, як називає їх Лібельт, вогненні душі дивовижно невибагливі в коханні. І часто буває, що істинному й найзахопленішому шанувальнику краси дістається такий морально потворний ідол, що йому саме місце в диму кухонного комина, а він, простак, кадить перед ним чистісінький фіміам. Дуже й дуже небагатьом цим вогненним душам супроводжувала гармонія. Від Сократа, Бергема й до наших днів — одна й та ж потворна невладність у буденному житті. І, на велике горе, ці вогненні душі закохуються зовсім не по-кавалерійськи, а гірше за будь-якого наймізернішого піхотинця, тобто на все життя. Ось чого я не розумію і чого боюся в моєму художнику. Ще, чого доброго, й він, за прикладом світових геніїв, закує свою ніжну, вразливу душу на все життя якійсь сатані в спідниці. І добре ще, якщо він, як Сократ і Пуссен, жартома відкараскається від домашньої сатани й піде своєю дорогою, а в іншому разі — прощай, мистецтво і наука, прощай, поезія й усе чарівне в житті, прощай навіки. Судина розбита, дорогоцінне миро пролите й з брудом змішане, а сяючий світильник мирного артистичного життя погас від отруйного подиху домашньої гадюки. О, якби могли ці світочі світу обійтися без сімейного щастя — як би це було прекрасно! Скільки б великих творінь не потонуло в цьому домашньому вирі, а залишилися б на землі на повчання й насолоду людству. Але, на жаль! і для генія, мабуть, як і для нас, домашнє вогнище й сімейне коло необхідні. Це, напевно, тому, що для душі, яка відчуває і любить усе піднесено-прекрасне в природі та мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією необхідний душевний відпочинок. А солодкий цей утішник стомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини. Блаженний! Сто разів блаженний той чоловік і той художник, чиє так несправедливо назване прозаїчне життя осяяла прекрасна муза гармонії. Його блаженство, як господній мир, безмежне.
У спостереженнях своїх щодо сімейного щастя я ось що помітив. Моє зауваження стосується загалом людей, але особливо — натхненних шанувальників усього доброго й прекрасного в природі.