А це поганий знак. А втім, протягом літа він був зайнятий програмою, тож не дивно, що міг і забути про мій лист.
Минуло літо, минув вересень і жовтень, приятель мій — ані слова. Читаю в "Пчеле" рецензію на виставку, жваво написану, певно, Кукольником. "Весталку" мого друга вихваляють до небес, а про програму — жодного слова. Що б це значило? Невже вона йому не вдалася? Я написав йому ще одного листа, прохаючи пояснити мені своє вперте мовчання, про програму і взагалі про його заняття не згадуючи жодним словом, знаючи з досвіду, як неприємно відповідати на приятельське запитання "як іде робота?", коли робота йде кепсько. Через два місяці отримав я на свого листа відповідь. Відповідь лаконічна і вкрай безладна. Він наче соромився або боявся висловити мені відверто те, що його мучило, а його щось страшенно мучило. Між іншим, у листі своєму він натякає на якусь невдачу (певно, з програмою), яка його ледь не звела в могилу. І якщо він ще живий на світі, то існуванням своїм зобов’язаний добрим сусідам, які виявили до нього найживішу, найщирішу участь; що тепер він майже нічого не працює, страждає і душею, і тілом і не знає, чим усе це скінчиться.
На все це я дивився, розуміється, як на перебільшення. Це звичайно в молодих вразливих натурах: вони завжди роблять з мухи слона. Мені хотілося дізнатися щось докладніше про його становище. Щось мене непокоїло. Але як, від кого? Від нього самого я правди не доб’юся. Я звернувся до Михайлова, прохаючи написати мені все, що він знає про мого друга. Обов’язковий Михайлов не змусив довго чекати свого оригінального та відвертого послання. Ось що написав мені Михайлов:
"Друг твій, брате, дурень. Та ще який дурень. Від створення світу не було ще такого надзвичайного дурня. Йому, бач, не вдалася програма; що ж він зробив від розпачу? От уже не вгадаєш: оженився. Їй-богу, оженився. І знаєш на кому? На своїй весталці! Та ще й на вагітній. Оце сміх! Вагітна весталка. І, як він сам каже, саме вагітність і змусила його одружитися. Але не думай, що він сам був причиною цього гріха. Та де там. Це бестія мічман нашкодив. Вона сама зізналася. Молодець мічман! Наробив дурниць та й поїхав собі в Миколаїв, наче й нічого не сталося. А твій-то великодушний дурень і — бух, як курка в борщ. Куди, каже, вона тепер подінеться? Хто її приютить тепер, бідну, коли рідна тітка виганяє з дому? Взяв та й приютив. Ну, скажи сам, бачив ти подібного дурня на білому світі? Авжеж, і не чув навіть. Правду сказати, безпрецедентне великодуш’я. Чи, вірніше, безпрецедентна дурість. Це все ще нічого. А от що безкінечно смішно. Він написав з неї свою "Весталку", з вагітної. Та як написав! Просто чудо. Такої, такої наївно-невинної вроди я ще не бачив ні на картині, ні в природі. На виставці натовп від неї не відходив. Вона наробила в публіці такого галасу, як, пам’ятаєш, колись наробила "Дівчина з тамбурином" Тыранова. Прекрасна річ! Сам Карл Павлович перед нею багато разів зупинявся. А це щось та значить. Її купив якийсь багатий вельможа і добре заплатив. Копій і літографій з неї — по всіх крамницях і на всіх перехрестях. Одним словом, успіх повний. А він, дурень, одружився. Нещодавно я заходив до нього і знайшов у ньому якусь неприємну зміну. Тітонька, здається, взяла його під руку. У Карла Павловича він ніколи не буває. Певно, соромиться. Почав він зі своєї жінки і не зі своєї дитини мадонну з предвічним немовлям. І якщо він скінчить так добре, як почав, то це перевершить "Весталку". Вираз немовляти та матері надзвичайно гарний. Як це йому не вдалася програма, я дивуюся. Не знаю, чи допустять його, як одруженого, наступного року до конкурсу. Здається, ні. Ось усе, що я можу тобі повідомити про твого безтолкового друга. Прощавай. Карл Павлович наш не зовсім здоровий; навесні думає почати працювати в Ісаакіївському соборі.
Твій М."
Невимовна журба опанувала мною після прочитання цього простого приятельського листа. Блискучу майбутність мого улюбленця, мого друга я бачив уже закінченою, закінченою на самому світанку сяйливої слави. Але допомогти горю вже було неможливо. Як людина, він вчинив нерозсудливо, але в найвищій мірі шляхетно. Якби він був простий живописець-ремісник, ця подія не мала б на його заняття жодного впливу. Але на нього, на художника, на художника істинно палкого, це може мати найзгубніший вплив. Втратити надію бути посланим за кордон коштом казни — цього одного досить, щоб знищити навіть найсильнішу енергію. За свій кошт побувати за кордоном — про це йому тепер і думати нічого. Якщо посилена праця і дасть йому кошти, то дружина і діти віднімуть у нього ці мізерні кошти раніше, ніж він подумає про Рим і його безсмертні дива.
Отже,
Італія, щасливий край,
Куди в чарівнім упоєнні
Летить молоде натхнення
Узріти мрійний свій рай, —
цей щасливий, чарівний край зачинився для мого друга назавжди. Хіба якийсь надзвичайний випадок відчинить йому двері цього не мрійного раю. Але ці випадки дуже й дуже рідкісні. У нас перевелися ті справжні покровителі, які давали художникові гроші, щоб він їхав за кордон і навчався. У нас тепер якщо й наважиться якийсь багатій на подібну розкіш, то лише з дитячого марнославства. Він бере художника із собою разом за кордон, платить йому платню, як найманому лакеєві, і поводиться з ним, як з лакеєм, змушує його малювати готель, де він зупинився, або морський берег, де його дружина приймає морські ванни, і тому подібні вельми нехудожні предмети. А простачки торочать: "Ось справжній любитель і знавець прекрасного, художника з собою возив за кордон!" Бідний художнику! Що в твоїй лагідній душі коїться при цих шалених дурних вигуках? Не заздрю тобі, бідний шанувальнику прекрасного в природі й мистецтві. Ти, як то кажуть, був у Римі і папи не бачив. І слава, що ти був за кордоном, тобі має здаватися найжорстокішим докором. Ні, краще з торбою йти за кордон, ніж з паном їхати в кареті. Або зовсім відмовитися бачити
Мрійний свій рай,
а приютитися десь у куточку своєї прозаїчної вітчизни і нишком вклонятися божественному кумиру Аполлона.
Дурно, дивовижно як дурно розпорядився своєю майбутністю мій приятель. Ось уже два тижні, як я щодня перечитую відвертого листа Михайлова і все-таки не можу повірити в правду цієї непростимої дурості. Так не йметься віри, що мені іноді спадає на думку побувати самому в Петербурзі й на власні очі побачити цю огидну правду. Якби це було канікулярного часу, я й не замислився б. Але, на лихо, тепер навчальні місяці. Отже, відлучка, якщо й можлива, то лише на двадцять вісім днів. А за половину цих днів що я можу зробити для нього? Рівно нічого, побачу хіба тільки те, чого й у сні не бажав би бачити. Добре подумавши й оговтавшись від першого враження, я вирішив чекати, що скаже старий Сатурн. А тим часом завести постійне листування з Михайловим. На його листи я втратив надію. А надія на листи Михайлова зовсім не справдилася. Розраховуючи на Михайлова, я випустив з уваги, що ця людина найменше здатна до постійного листування. І якщо я отримав від нього відповідь на мого листа, і так швидко, як і не сподівався, то мав вважати це восьмим чудом. І за одним листом аж ніяк не слід було розраховувати на постійне листування. Робити нічого, помилився. Та й хто ж не помиляється? Згарячу я написав йому кілька листів. І у відповідь не отримав жодного. Це мене не зупинило. Я — ще, і що далі, то чутливіше. У відповідь — ані слова. Нарешті я вийшов із себе і написав йому грубого й найкоротшого листа. Це подіяло на Михайлова, і він надіслав мені відповідь такого змісту:
"Дивуюся, як у тебе вистачає терпіння, часу і, зрештою, паперу на твої сміховинні, щоб не сказати дурні, листи. І про кого ти пишеш? Про дурня. Чи вартий він того, щоб про нього думати, не те що писати, та ще такі сміховинні листи, як ти пишеш? Плюнь ти на нього, — пропаща людина, нічого більше. А щоб тебе втішити, то я ось іще що додам. Він разом із дружиною та мамашею, як він її величає, почав тягти дріт, тобто взявся за сивуху. Спочатку він повторював свою "Весталку", і повторював до того, що й на барахолці перестали брати його копії. Потім узявся розфарбовувати літографії для крамниць, а тепер не знаю, що він робить. Певно, пише портрети "по цалковому з рыла". Його ніхто не бачить. Забився десь на Двадцяту лінію. На твоє бажання я пішов його шукати минулого тижня. Насилу знайшов його квартиру біля самого Смоленського кладовища. Самого його не застав удома. Дружина сказала, що пішов на сеанс до якогось чиновника. Помилувався його незакінченою "Мадонною". І знаєш, мені якось сумно стало. За що, подумаєш, пропала людина? Не дочекавшись його самого, я пішов і з господинею не попрощався — вона мені здалася огидною.
Карл Павлович, попри хворобу, почав працювати в Ісаакіївському соборі. Лікарі радять йому залишити роботу до наступного року і поїхати на літо за кордон. Але йому не хочеться розставатися з початою роботою. Чому ти не приїдеш хоч на короткий час у Пітер, хоча б тільки глянути на дива нашого чудотворця Карла Павловича? Та й своїм би дурнем помилувався. Ти, здається, теж одружився, тільки не зізнаєшся. Не пиши до мене, відповідати не буду. Прощавай.
Твій М."
Боже мій! Невже одна-єдина причина, це нещасне одруження, могла так раптово, так швидко знищити геніального юнака! Іншої причини не було. Печальне одруження!
З нетерпінням чекав я канікул. Нарешті іспити скінчилися. Я взяв відпустку і марш у Петербург. Карла Павловича я вже не застав у Петербурзі. Він, за порадою лікарів, залишив роботу і поїхав на острів Мадейру. З великими труднощами знайшов я Михайлова. Цей оригінал ніколи не мав своєї постійної квартири, а жив як птах небесний. Я зустрів його на вулиці під руку з дужим мічманом, тепер уже лейтенантом. Не знаю, яким чином він знову опинився в Петербурзі. Я не міг дивитися на цю людину. Привітавшись із Михайловим, я відвів його вбік і почав питати адресу мого приятеля.