Вони-то, бідолахи, й бувають тяжкою жертвою свого обожнюваного ідола — краси. І їх винити не можна, бо краса взагалі, а краса жінки особливо, діє на них всеруйнівно. Інакше й бути не може. А це і є каламутне, всеотруйне джерело всього прекрасного і великого в житті.
— Як так? — закричать шалені юнаки. — Красуня богом створена лише для того, щоб утішати наше сповнене сліз і тривог життя.
Правда. Її призначення від бога саме таке. Та вона, або, краще сказати, ми примудрилися змінити її високе божественне призначення. І зробили з неї бездушного, безживного ідола. В ній одне почуття поглинуло всі інші прекрасні почуття. Це егоїзм, породжений усвідомленням власної всеруйнівної краси. Ми ще в дитинстві дали їй відчути, що вона майбутня роздирателька й палителька сердець наших. Правда, ми їй тільки натякнули, але вона так швидко це втямила, так глибоко зрозуміла й відчула цю майбутню силу, що з того самого фатального дня стала невинною кокеткою та довічною шанувальницею власної краси; дзеркало стало єдиним супутником її жалюгідного самотнього життя. Її не може змінити жодне виховання у світі. Так глибоко впало випадково кинуте нами зерно себелюбства й невиліковного кокетства.
Ось такий результат моїх спостережень над красунями взагалі, а над привілейованими красунями особливо. Привілейована красуня нічим не може бути, окрім красунею. Ні люблячою лагідною дружиною, ні доброю, ніжною матір’ю, ні навіть палкою коханкою. Вона дерев’яна красуня — і нічого більше. І було б нерозумно з нашого боку вимагати чогось більшого від дерева.
Тому я й раджу милуватися цими прекрасними статуями здалеку, але ніяк із ними не зближуватися, а тим паче не одружуватися, особливо художникам та взагалі людям, які присвятили себе науці чи мистецтву. Якщо художникові потрібна красуня для його улюбленого мистецтва — для цього є натурниці, танцівниці й інші цехові майстрині. А в домі йому, як і простому смертному, потрібна добра, любляча жінка, але аж ніяк не привілейована красуня. Вона, привілейована красуня, лише на мить освіти́ть яскравими, сліпучими променями радості мирну обитель улюбленця божого; а потім, як від промайнутого метеора, так від цієї миттєвої радості й сліду не залишиться. Красуні, як і справжній актрисі, потрібен натовп шанувальників — істинних чи фальшивих, для неї байдуже, як для давнього ідола: аби були шанувальники, а без них вона, як і давній кумир, — прекрасна мармурова статуя й нічого більше.
"Не кожне слово в рядок", — каже наше прислів’я, бувають же винятки й серед красунь: природа безмежно різноманітна. Я глибоко вірю в це виключення, але вірю, як у найдивовижніше явище; тому я такий обережний у своєму вірі, що проживши вже серед порядних людей понад півстоліття, а такого дивного явища мені не трапилося побачити. А не можна сказати, щоб я належав до числа мізантропів чи до числа безсоромних хулителів усього прекрасного. Навпаки, я найзапекліший шанувальник прекрасного як у самій природі, так і в божественному мистецтві.
Нещодавно зі мною ось що трапилося. Далеко, дуже далеко від порядного чи цивілізованого суспільства, у глухомані, майже безлюдній, довелося мені випадково животіти досить тривалий час. І в цю саму глухомань залетіла, тільки не випадково, світська красуня, — такою, принаймні, вона згодом сама себе називала. От я знайомлюся, а я, треба вам сказати, до знайомств не дуже тугий. Знайомлюся, спостерігаю нову знайому-красуню, і — о диво з див! — ані тіні схожості з раніше баченими мною красунями. "Чи не здичавів я в цій пустелі?" — думаю собі. Ні, у всіх відношеннях прекрасна жінка. І розумна, і скромна, і навіть начитана, і, як то кажуть, ані тіні кокетства. Мені самому стало соромно за свою спостережливість, і я всяку недовіру відкинув та став не те що шанувальником, — це ремесло мені не вдалося, — а став добрим, щирим приятелем. Не знаю, за що, але й я їй сподобався, і ми стали майже друзями. Я не навтішався своїм відкриттям, аж так, що в старому серці ворухнулося більше, ніж звичайна проста прихильність: ледь-ледь не зіграв роль водевільного старого дурня. Випадок урятував. І найзвичайнісінький випадок. Якось зранку, — я був прийнятий у них у домі як свій, так що мене часто на ранковий чай запрошували, — так якось зранку я помітив у неї під самісіньким потилицею в дрібні косички заплетене волосся. Це відкриття мені не сподобалося. Я раніше думав, що в неї природно закручуються волосся на потилиці, а воно ось що. І це саме відкриття зупинило мене від зізнання в коханні. Я знову став простим добрим приятелем. Майже щодня розмовляючи про літературу, музику й інші мистецтва, з освіченою жінкою соромно пліткувати. У цих розмовах я помітив, і то вже на другий рік, що вона дуже поверхова й про прекрасне в мистецтві чи в природі говорить досить байдуже. Це трохи похитнуло мою віру. Далі. Немає на світі німецькою та російською мовами такої книги, якої б вона не читала, і жодної не пам’ятає. Я спитав причину. Вона послалася на якусь жіночу хворобу, що відбила в неї пам’ять ще в дівоцтві. Я простодушно повірив. Тільки помічаю: якісь банальні віршики, читані нею ще в дівоцтві, вона й тепер читає напам’ять. Після цього мені стало соромно говорити з нею про літературу. А згодом я помітив, що в них немає жодної книжки в домі, крім календаря на поточний рік. Узимку вечорами вона грала в карти, якщо складалася партія, але це з пристойності, а проте було видно, що вона була страшенно не в дусі, якщо їй не вдавалося зібрати партію. У неї відразу починала страшенно боліти голова. Якщо ж партія збиралася в чоловіка, то вона, як ні в чому не бувало, сідала біля столу й дивилася в карти гравців, наче у власні карти, і це миле заняття часто тривало в неї далеко за північ. Я, щойно починалася ця бездушна сцена, відразу йшов надвір. Огидно бачити молоду прекрасну жінку за таким бездушним заняттям. Тоді я цілком розчаровувався; і вона здавалася мені тоді поліпом, або, точніше, справжньою привілейованою красунею.
І якби її усамітнення тривало ще рік-другий у цьому темному закутку без кровожерливих обожнювачів, тобто без левів та онігрів, я певен, що вона б здуріла або стала б справжньою ідіоткою. Стану напівідіотки вона вже досягла. А я, простак! Уявив собі, що ось, нарешті, відкрив Ельдорадо. А це Ельдорадо — просто дерев’яна лялька, на яку я згодом не міг дивитися без відрази.
Читаючи цю грізну сентенцію красуням, дехто подумає, що я другий Буонарроті в цьому роді. Та де там! Такий же самий шанувальник, як і будь-хто з леопардів, а може, ще й нестримніший. А річ у тім, що люблю викладати свої переконання в усій їхній наготі, незважаючи на чин і звання. До того ж я це роблю тепер власне для друга мого художника, а не з наміром друкувати свою думку про красунь. Борони мене боже від цієї дурниці. Тоді мене й рідна сестра ладна була б повісити на першій осиці, як Юду-зрадника. Щоправда, вона не красуня, її нема чого боятися.
Де ж початок цього зла? А ось де: початок у вихованні. Якщо ніжних батьків бог благословить красунею-донечкою, вони самі починають її псувати, віддаючи перевагу перед іншими дітьми. А про освіту своєї улюблениці вони ось що думають і навіть кажуть: "Навіщо марно мордувати дитину над пустою книжкою? Вона й без книжки та навіть без посагу зробить собі блискучу кар’єру". І красуня справді робить блискучу кар’єру. Пророцтво батьків збулося, чого ж іще? Це початок зла. А продовження (я, втім, не стверджую, а лише припускаю) ось де.
Наше любе слов’янське плем’я, хоча й зараховується до сімейства кавказького, але зовнішністю своєю небагато взяло перед племенами фінським і монгольським. Отже, в нас красуня — явище дуже рідкісне. І це рідкісне явище, щойно з пелюшок, ми починаємо набивати своїми безглуздими захопленнями, себелюбством та іншим непотребом. І, зрештою, робимо з неї дерев’яну ляльку на шарнірах, подібну до тієї, яку живописці вживають для драпірувань.
У країнах, які бог благословив породою прекрасних жінок, там вони повинні бути звичайними жінками. А звичайна жінка, на мою думку, — найкраща жінка.
До чого ж це я розвів таку довгу рацію про роздирательок людських сердець, у тому числі й мого? Здається, на науку моєму другові. Але я думаю, що це повчання буде для нього цілком зайве. Та й весталка його, наскільки я міг зрозуміти з його описів, навряд чи здатна залізти глибше в серце художника, який так прекрасно відчуває й розуміє все піднесено-прекрасне в природі, як мій приятель. Це має бути швидкоока, кирпатенька проноза, на зразок швачки чи жвавої покоївки. А подібні суб’єкти не рідкість і вони цілком безпечні.
А ось такі суб’єкти, як її шовкова тітонька, вони теж не рідкість, але надзвичайно небезпечні. Тітонька її, хоча й солодко він її описує, нагадує мені гоголівську сваху, яка відповідає на запитання жениха, чи одружить вона його: "Ох, оженю, голубчику! Та так спритно, що й не почуєш". Мій приятель, звісно, не має нічого спільного з гоголівським героєм, і в цьому відношенні я за нього майже не хвилююся. Вогонь першого кохання хоч і гарячіший, але й коротший. Але знову ж, як подумаю, не можна й не побоюватися, бо ці дивовижні шлюби без почуття дуже часто трапляються не лише з розумними, а й з обережними людьми.
А в другові моєму я великої обережності не припускаю. Ця чеснота — не художницька. На всяк випадок я написав йому листа, звісно, не повчального (борони мене боже від цих повчальних послань). Я написав йому по-дружньому відверто, чого я побоююся й чого він має остерігатися. Вказав йому без церемонії на милу тітоньку, як на найголовнішу й найнебезпечнішу пастку. На мій лист я не отримав, однак, відповіді: мабуть, він йому не сподобався.