І це мені безмежно подобається. Ненадовго, втім. Може, це тому, що я народився і виріс не серед них, а своєю копійчаною освітою й поготів не можу зрівнятися з ними. І саме тому, попри всю чарівну принадність їхнього життя, мені більше до вподоби сімейний побут простих людей, таких, наприклад, як мої сусіди. Серед них я цілком спокійний, а там усе ніби чогось боїшся. Останнім часом я й у Шмідтів почуваюся ніяково. І не знаю, що б це могло значити? Буваю в них майже щонеділі, але не засиджуюся, як колись бувало. Може, це через те, що немає між нами дорогого незабутнього Штернберга. А до речі, про Штернберга. Нещодавно отримав від нього листа з Рима. І дивак же він неабиякий! Замість власних вражень, які справив на нього Вічний Місто, він рекомендує мені — і кого ж ви думаєте? — Дюпати й Піранезі. От дивак! Пише, що в Лепрі бачив він великий з’їзд художників, серед яких і Іванов, автор майбутньої картини «Іоанн Предтеча проповідує в пустелі». Російські художники нишком підсміюються з нього, кажуть, що він зовсім загруз у Понтійських болотах і все ще не знайшов такого мальовничого сухого пня з відкритим корінням, який йому потрібен для третього плану своєї картини. А німці загалом у захваті від Іванова. Ще зустрів він у кафе Ґреко безмірно розфранченого Гоголя, який за обідом розповідав найсальніші малоросійські анекдоти. Але головне, що він зустрів при в’їзді до Вічного Міста, на виду купола св. Петра та безсмертного велета Колізея, — це качуча. Граційна, пристрасна, така, як вона є в самому народі, а не така чепурна, напудрена, як ми бачимо її на сцені. «Уяви собі, — пише він, — що знаменита Тальоні — копія з копії того оригіналу, який я бачив безкоштовно на римській вулиці!» Але навіщо мені робити виписки — я пришлю вам його листа в оригіналі. Там ви й про себе дещо небезцікаве прочитаєте. Він, бідолаха, й досі згадує про Тарновську. Ви її часто бачите. Скажіть, чи щаслива вона зі своїм ескулапом? Якщо щаслива, то нічого їй не кажіть про нашого друга. Не тривожте марним спогадом її тихого сімейного спокою. Якщо ж ні, то скажіть їй, що наш друг Штернберг, найшляхетніше створіння у світі, любить її й досі так само щиро й ніжно, як і раніше. Це втішить її сердечну тугу. Як би людина не страждала, яких би не зазнавала випробувань, але якщо почує одне приязне, щире слово, слово щирої участі від далекого незмінного друга, вона забуває гнітюче горе хоча б ненадовго, хоча б на годину, на хвилину. Вона цілком щаслива. А хвилина повного щастя, кажуть, замінює безконечні роки найтяжчих випробувань!
Читаючи ці рядки, ви усміхнетеся, мій обожнюваний друже. І, чого доброго, подумаєте, чи не зазнаю й я якогось випробування, бо так гарно розмірковую про нього. Клянуся вам, у мене немає ніякого горя, а так — щось трохи смуток узяв. Я цілком щасливий, та й чи може бути інакше, маючи таких друзів, як ви і милий, незабутній Віля. Небагатьом людям випадає така солодка доля, як мені. І якби не ви, пролетіла б повз мене сліпа богиня, але ви зупинили її над забутим бідним замурзанцем. О боже мій! боже мій! я так щасливий, так безмежно щасливий, що мені здається, я задихнуся від цієї повноти щастя, задихнуся й помру. Мені конче потрібне хоч якесь горе, хоч дріб’язкове. А то самі посудіть: що б я не задумав, чого б я не побажав, усе мені вдається. Усі мене люблять, усі пестять, починаючи з нашого великого маестро. А його любові, здається, досить для повного щастя.
Він часто заходить до мене на квартиру, іноді навіть і обідає в мене. Скажіть, чи міг я тоді думати про таке щастя, коли вперше побачив його у вас, у цій самій квартирі. Багато й дуже багато вельмож-царедворців не удостоєні такого великого щастя, яким я, невідомий злидар, користуюся. Чи є на світі така людина, яка б зараз не позаздрила мені?
Минулого тижня заходить до мене в клас, глянув на мій етюд, нашвидку зробив кілька зауважень і кличе мене на кілька слів у коридор. Я подумав, що йдеться про якусь велику таємницю. І що ж? Він пропонує мені їхати з ним разом на дачу до Уварових обідати. Мені не хотілося залишати клас. І я почав було відмовлятися, але він мої резони назвав школярством і недоречним старанням та сказав, що один клас нічого не означає пропустити. «А головне, — додав він, — я вам дорогою прочитаю таку лекцію, якої ви й від професора естетики ніколи не почуєте». Що я міг на це сказати? Прибрав палітру та пензлі, переодягся й поїхав. Дорогою, втім, і згадки не було про естетику. За обідом, як звичайно, був загальний веселий розмовний гурт, а після обіду вже почалася лекція. Ось як було діло.
У вітальні, за чашкою кави, старий Уваров завів мову про те, як швидко летять години і як ми не цінуємо цих алмазних годин. «Особливо юнаки», — додав старий, дивлячись на своїх синів. «Та ось вам живий приклад, — підхопив Карл Павлович, показуючи на мене. — Він сьогодні залишив клас, щоб тільки байдики бити на дачі». Мене, як окропом, облило. А він, нічого не помічаючи, прочитав мені таку лекцію про всепоглинаючий швидкоплинний час, що я тільки тепер відчув і зрозумів символічну статую Сатурна, який пожирає своїх дітей. Уся ця лекція була прочитана з такою любов’ю, з такою батьківською турботою, що я тут, у присутності всіх гостей, заплакав, як дитина, викрита в пустощах.
Після всього цього скажіть, чого мені ще бракує? Вас! Тільки вашої присутності мені не вистачає. О! чи дочекаюся я тієї радісної великої хвилини, коли обійму вас, мого рідного, мого щирого друга? А знаєте що? Якби ви написали мені, що приїдете до мене на Великдень, я неодмінно відвідав би вас минулої зими. Але, видно, святі на небі позаздрили моєму земному щастю й не допустили цього радісного побачення.
Попри всю повноту мого щастя, мені іноді буває так нестерпно сумно, що я не знаю, куди втекти від цієї гнітючої туги. У ці страшно тривалі хвилини тільки моя чарівна учениця має на мене благотворний вплив. І як би мені хотілося тоді відкрити їй свою стражденну душу! вилитися, розтанути в сльозах перед нею… Але це образить її дівочу скромність. І я швидше лоба розіб’ю об стіну, ніж дозволю образити будь-яку жінку, тим більше її. Її, прекрасну й непорочну дівчину.
Я, здається, писав вам восени про свій намір написати з неї весталку на пару до старанної учениці. Але взимку важко було дістати лілії чи білу троянду, а головне — мені заважав нестерпний мічман. Тепер же ці перешкоди усунені, і я думаю між іншим, тобто між програмою, здійснити свій заповітний задум. Тим паче це можливо, що програма моя нескладна — всього три фігури. Це — Йосип тлумачить сни своїм співкамерникам, виночерпію і хлібодару. Сюжет старий, заїжджений, і тому треба добре його опрацювати, тобто придумати; механічної роботи тут небагато. А попереду ще більше як три місяці часу. Ви мені пишете про важливість моєї, можливо, останньої програми. І радите якнайстаранніше її вивчити, або, як ви кажете, перейнятися нею. Усе це чудово, і я цілком переконаний у необхідності всього цього. Але, єдиний мій друже! Боюся вимовити. «Весталка» мене більше й постійно займає. А програма — це другий план «Весталки». І як я не намагаюся поставити її на перший план — ні, не можу. Відходить, і що б це значило — не знаю. Думаю спершу закінчити «Весталку» (вона в мене вже давно розпочата). Закінчу — та й з рук геть, тоді вільніше візьмуся за програму.
Програма! Я щось недобре передчуваю зі своєю програмою. І звідки береться це фатальне передчуття? Чи не відмовитися мені від неї до наступного року? Але втратити рік часу! Чим відшкодується ця втрата? Певним успіхом. А хто поручиться за цей успіх? Чи не правда, я хворий? Я справді трохи ніби з’їхав з глузду. Стаю схожим на «Метафізика» Хемнітцера. Ради бога, приїжджайте, зміцніть мою занепалу душу.
Який же я безсовісний егоїст! На якій підставі я мало не вимагаю вашого візиту? В ім’я якої розумної ідеї ви повинні залишити свої заняття, свої обов’язки й їхати за тисячу верст лише для того, щоб побачити якогось напівідіота?
Геть негідну малодушність! Дитячість, нічого більше. А я вже, слава богу, допущений до програми на першу золоту медаль. Я вже людина, що закінчує… ні, ні, художник, який починає свою, можливо велику, кар’єру. Мені соромно перед вами, мені соромно самого себе. Якщо тільки не маєте крайньої потреби, то, ради бога, не їдьте до столиці, не приїжджайте принаймні доти, доки я не закінчу мою програму і мою заповітну «Весталку». А тоді, якщо приїдете, тобто на виставку, — о, тоді моя радість, моє щастя буде безмежне.
Ще одне й дивне, і постійне моє бажання: мені страшенно хочеться, щоб ви хоч мимохідь глянули на модель моєї «Весталки», тобто на мою ученицю. Чи не правда, дивне, смішне бажання? Мені хочеться показати вам її як найкращий, найпрекрасніший витвір божественної природи. І, о самолюбство! Мовби й я долучився до морального оздоблення цього чудового створіння, тобто навчив російської грамоти. Чи не правда, я безмежно самозакоханий? А крім жартів, грамотність надала їй якоїсь особливої чарівності. Один маленький недолік у ній, і це невеличке недосконалість я нещодавно помітив: вона, як мені здається, неохоче читає. А тітонька її вже давно перестала захоплюватися своєю грамотійкою Пашею. Після свят дав я їй прочитати «Робінзона Крузо». Що б ви думали? Вона протягом місяця ледве-ледве дочитала до половини. Зізнаюся вам, така байдужість мене дуже засмутила. Так засмутила, що я вже почав шкодувати, що й читати її навчив. Звісно, я їй цього не сказав, а лише подумав. Вона ж ніби підслухала мою думку. Наступного ж дня дочитала книгу й увечері за чаєм із таким щирим захопленням і з такими подробицями розповіла безсмертний твір Дефо своїй байдужій тітоньці, що я ладен був розцілувати свою розумницю-ученицю.