— І ми розсталися.
Я був задоволений таким поворотом справи. Він тепер уже підготовлений і зможе сприйняти цю звістку спокійніше, ніж раніше.
— Правда? Можна вірити тому, що я чув? — таким запитанням він зустрів мене біля дверей своєї палати.
— Я не знаю, що ти чув.
— Учора мені казав хазяїн, що я... — І він зупинився, ніби боячись закінчити фразу. Помовчавши трохи, ледь чутно промовив: — Що я відпущений!.. Що ви... — І він залився слізьми.
— Заспокойся, — сказав я йому, — це ще тільки схоже на правду. — Але він нічого не слухав і продовжував плакати.
Через кілька днів він виписався з лікарні та оселився в мене на квартирі, цілком щасливий.
Багато, незліченно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і вінець безсмертної краси — це осяяне щастям обличчя людини. Величнішого, прекраснішого в природі я не знаю. І саме цією втіхою одного разу в моєму житті судилося мені сповна насолодитися. Протягом кількох днів він був такий щасливий, такий прекрасний, що я не міг дивитися на нього без зворушення. Він переливав і в мою душу своє безмежне щастя.
Його захоплення змінилося тихою, усміхненою радістю. У всі ці дні, хоч він і брався до роботи, але робота йому не йшлася. І він, бувало, покладе свій рисунок у портфель, вийме з кишені відпускну, прочитає її майже по складах, перехреститься, поцілує та заплаче.
Щоб відвернути його увагу від предмета радості, я взяв у нього відпускну під приводом засвідчення її в цивільній палаті, а його щодня водив в академічні галереї. І коли вже було готове вбрання, я, як нянька, зодяг його, і ми пішли в губернське правління. Засвідчивши дорогоцінний акт, я завів його в Строгановську галерею, показав оригінал Веласкеса. І цим закінчилися того дня наші мандрівки.
Наступного дня, о десятій годині ранку, я знову зодяг його та відвів до Карла Павловича, і, як батько улюбленого сина передає вчителеві, так я передав його нашому безсмертному Карлу Павловичу Брюллову.
Від того дня він почав відвідувати академічні класи й став пансионером Товариства заохочення художників.
Вже давно я збирався залишити нашу Північну Пальміру заради якогось тихого куточка гостинної провінції. Цього року бажаний куточок звільнився при одному з провінційних університетів, і я не згаяв нагоди скористатися цим. Колись, коли я відвідував гіпсовий клас і мріяв про країну чудес, про всесвітню столицю, увінчану куполом Буонарроті, тоді, якби мені запропонували місце вчителя малювання при університеті, я б кинув олівець і вигукнув: "Чи варто після цього вивчати божественне мистецтво!" А тепер, коли уяву врівноважено здоровим глуздом, коли в майбутнє дивишся не крізь райдужну призму, а просто, то мимоволі лізе в голову приказка: "Не сули журавля в небі, а дай синицю в руки".
Ще взимку мені слід було вирушити на місце, але деякі власні справи, а особливо справа учня, тепер уже не мого, а К. Брюллова, затримали мене в столиці, потім його хвороба та тривале одужання і, нарешті, фінанси. Коли все це благополучно скінчилося, я, як уже сказав, прилаштував свого улюбленця під крило Карла Великого і на початку травня залишив, і надовго залишив, столицю.
Залишаючи мого улюбленця, я передав йому свою квартиру з мольбертом та рештою убогої меблів і з усіма гіпсовими речами, які теж не можна було взяти із собою. Порадив йому до наступної зими запросити товариша до себе. А взимку приїде до нього Штернберг, який був тоді в Малоросії й з яким я домовився зустрітися в одного нашого спільного знайомого в Прилуцькому повіті й при цій зустрічі збирався просити добрішого Вілю по поверненні до столиці оселитися з ним у квартирі. Що й сталося на мою найбільшу радість. Порадив іще йому відвідувати Карла Павловича, але обережно, щоб не набридати частими візитами, не пропускати занять і якнайбільше читати. А наостанок попросив його писати мені частіше, і писати так, як він писав би рідному батькові.
І, доручивши його покрову Предвічної Матері, я розстався з ним, і, на жаль! розстався назавжди.
Перші його листи однотипні й схожі на докладний та монотонний щоденник школяра. І лише для мене вони цікаві, ні для кого більше. У наступних листах почали проявлятися і склад, і грамотність, а іноді й зміст, як-от, наприклад, його дев’ятого листа.
"Сьогодні, о десятій годині ранку, згорнули ми на вал картину розп’яття Христа і з натурниками відвезли в лютеранську Петропавлівську церкву. Карл Павлович доручив мені супроводжувати її до самої церкви. За чверть години приїхав і він сам; на місці наказав натягнути знову на раму й поставити на місце. Оскільки вона ще не була покрита лаком, то здалеку нічого не показувала, крім темної матової плями. Після обіду ми з Михайловим пішли й покрили її лаком. Незабаром прийшов і Карл Павлович; спочатку сів на передній лаві; трохи посидівши, він перейшов на саму задню. Тут і ми підійшли до нього і теж сіли. Довго він сидів мовчки й тільки вряди-годи промовляв: "Вандал! Жодного променя світла на вівтар. І навіщо їм картини? От якби! — сказав він, звертаючись до нас і показуючи на арку, що розділяє церкву. — Якби на всю величину цієї арки написати картину "Розп’яття Христа", то це була б картина, гідна Богочоловіка".
О, якби хоч соту, хоч тисячну частку міг я передати вам того, що почув від нього тоді! Але ви самі знаєте, як він говорить. Його слова неможливо покласти на папір, вони скам’яніють. Він тут же склав цю колосальну картину з усіма найдрібнішими подробицями, написав і поставив на місце. І яка картина! Миколи Пуссена "Розп’яття" — просто суздальщина. А про Мартена й говорити нічого.
Довго він іще фантазував, а я слухав його з благоговінням; потім надяг капелюха й вийшов, а слідом за ним і я з Михайловим. Проходячи повз статуї апостолів Петра й Павла, він промовив: "Ляльки у мокрих ганчірках! А ще з Торвальдсена!" Проходячи повз крамницю Даціаро, він вмішався в натовп цікавих і зупинився біля вікна, завішаного розфарбованими французькими літографіями. "Боже мій, — подумав я, дивлячись на нього. — І це той самий геній, який щойно так високо парив у царині прекрасного мистецтва, тепер милується нудотними красунями Ґревідона! Незрозуміло! А між тим правда".
Сьогодні вперше я не був у класі, бо Карл Павлович не пустив мене, посадив нас із Михайловим за шашки двох проти себе одного й програв нам коляску на три години. Ми поїхали на острови, а він залишився вдома чекати на нас вечеряти.
P. S. Не пам’ятаю, чи писав я вам у минулому листі, що мене у вересневий третній іспит перевели в натурний клас за "Бійця" № першим.
Якби не ви, мій незабутній, і через рік мене б не перевели в натурний клас. Я почав відвідувати анатомічні лекції професора Буяльського. Він тепер читає остов. І тут ви причина, що я знаю напам’ять остов. Усюди й завжди ви, мій єдиний, мій незабутній благодійнику. Прощавайте.
Всім єством моїм відданий вам N. N."
Я маю намір доповісти його історію власними його листами, і це буде тим цікавіше, що в своїх листах він часто описує заняття і майже щоденний побут Карла Павловича, якого він був і улюбленим учнем, і товаришем. Для майбутнього біографа К. Брюллова я з часом видрукую всі його листи, а тепер наведу лише ті, які безпосередньо стосуються його занять і розвитку на ниві мистецтва та розвитку його внутрішнього високоморального життя.
"Ось уже жовтень місяць минає, а Штернберга все немає, як немає. Я не знаю, що мені робити з квартирою. Вона мене не обтяжує, я плачу за неї навпіл із Михайловим. Я майже безвиїзно перебуваю у Карла Павловича, тільки ночувати приходжу додому, а іноді й ночую в нього. А Михайлов і на ніч додому не приходить. Бог його знає, де він і як він живе? Я з ним зустрічаюся тільки в Карла Павловича та іноді в класах. Він дуже оригінальний, доброго серця чоловік. Карл Павлович пропонує мені зовсім до нього перебратися жити, але мені і соромно, і, боюся вам сказати, мені здається, що я вільніший при своїй квартирі, а по-друге, мені страшенно хочеться хоч кілька місяців пожити разом із Штернбергом, головно тому, що ви мені так радили. А ви мені лихого не порадите.
Карл Павлович надзвичайно старанно працює над копією з картини Домінікіно "Іван Богослов". Копію цю замовила йому Академія мистецтв. Під час роботи я читаю. У нього порядна власна бібліотека, але зовсім без будь-якого ладу; кілька разів ми бралися навести в ній порядок, але все безуспішно. Втім, нестачі в читанні немає. Карл Павлович пообіцяв Смирдіну зробити рисунок для його "Ста літераторів", і той постачає йому всією своєю бібліотекою. Я прочитав уже майже всі романи Вальтера Скотта і тепер читаю "Історію хрестових походів" Мішо. Вона мені подобається більше за всі романи, і Карл Павлович каже те саме. Я начертив ескіз, як Петро Пустельник веде юрбу перших хрестоносців через одне з німецьких містечок, дотримуючись манери й костюмів Реча. Показав Карлу Павловичу, і він мені суворо заборонив брати сюжети з чого б то не було, крім біблії, давньогрецької та римської історії. "Там, — сказав він, — усе простота й вишуканість. А в середній історії — безнравність і потворність". І в мене тепер удома, крім біблії, жодної книги немає. "Подорож Анахарсиса" та "Історію Греції" Гіліса я читаю у Карла й для Карла Павловича, і він завжди слухає з однаковим задоволенням.
О, якби ви бачили, з якою увагою, з якою сердечною любов’ю він закінчує свою копію! Я просто благоговію перед ним, та й не можна інакше. Але що значить чарівна, магічна дія оригіналу! Чи це просто упередженість, чи час так чарівно приглушив ці фарби, чи Домінікіно... Але ні, це грішна думка. Домінікіно ніколи не міг бути вищим за нашого божественного Карла Павловича. Мені іноді хочеться, щоб скоріше забрали оригінал.
Якось раз за вечерею зайшла мова про копії, і він сказав, що ні в живопису, ні в скульптурі він не допускає справжньої копії, тобто відтворення. А що в словесній поезії він знає одну-єдину копію — це "Шильонський в’язень" Жуковського.