Я вже мав намір відповісти на запитання, як увійшов слуга й промовив якусь незнайому мені гучну прізвище. Мій намір виявився нездійсненним, я вклонився й вийшов, як то кажуть, з носом.
А тим часом молоде здоров’я брало своє. Мій учень, немов той казковий преславний богатир, оживав і міцнів не щодня, а щогодини. Він за якийсь тиждень після двотижневої гарячки став на ноги й ходив, хоч і тримаючись за свою койку, але такий сумний і невеселий, що я, незважаючи на поради медика говорити з ним про абстрактні речі, якось спитав його:
— Ти одужуєш, тобі весело, то чого ж сумуєш?
— Я не сумую, мені весело, але не знаю, чого мені хочеться... Хотілося б читати.
Я спитав у медика, чи можна йому щось читати?
— Не давайте, тим більше серйозного читання...
— То що ж мені з ним робити? Сиділкою я йому бути не можу, а більше допомогти нічим.
У цій важкій задумі мені спала на думку "Перспектива" Альбрехта Дюрера з російським тлумаченням, яку я колись вивчав, вивчав та й покинув, так і не розібравшись. І дивно: я згадав про плутанину Альбрехта Дюрера і зовсім забув про докладний і чудовий курс лінійної перспективи нашого професора Воробйова. Креслення з цього курсу я мав у портфелі (щоправда, у безладді). Я їх зібрав і, порадившись спершу з медиком, віддав своєму учневі разом із циркулем та трикутником і тут же прочитав йому перший урок лінійної перспективи. Другий і третій уроки мені вже нічого було й пояснювати: як швидко він видужував, так швидко й розумів цю математичну науку, не знаючи, втім, чотирьох правил арифметики.
Уроки перспективи закінчилися. Я попросив старшого медика виписати його з лікарні, але медик гігієнічно роз’яснив мені, що для остаточного одужання йому необхідно пробути під наглядом лікарів ще принаймні місяць. З важким серцем я погодився.
За цей час я часто зустрічався з Карлом Павловичем, бачив рази два чи три портрет Василя Андрійовича після другого сеансу. У розмовах з Карлом Павловичем я помічав ненавмисні натяки на якийсь секрет, але, не знаю чому, я сам уникав його відвертості. Мені ніби було страшно, а між тим я майже вгадав секрет.
Таємниця скоро відкрилася. 22 квітня 1838 року зранку я отримав власноручну записку В. А. Жуковського такого змісту:
"Милостивий государю N. N.!
Прийдіть завтра об одинадцятій годині до Карла Павловича і дочекайтеся мене в нього, дочекайтеся неодмінно, хоч би я й запізнився.
В. Жуковський
P. S. Приведіть і його з собою".
Я облив цю святу записку сльозами й, не довіряючи кишені, стис її в кулаці та побіг до лікарні. Швейцар, хоч і мав наказ пропускати мене в будь-який час дня, цього разу не пустив, сказавши: "Рано, ваше благородіє, хворі ще сплять". Це мене трохи остудило. Я розтис кулак, розгорнув записку, прочитав її майже по складах, обережно склав, поклав у кишеню й повагом повернувся додому, подумки дякуючи швейцарові за те, що він мене зупинив.
Давно, ще в приходському училищі, нишком від учителя я читав знамениту перелицьовану "Енеїду" Котляревського. І
Колы чого в руках не маеш,
То не кажи, що вже твоє, —
ці два рядки так глибоко врізались мені в пам’ять, що й тепер я, повторюючи їх, часто застосовую до справи. Саме ці два рядки й пригадалися мені, коли я повертався додому. І справді: чи знав я напевно, що ця свята записка стосується його справи? Не знав, тільки передчував, а передчуття часто обманює. А що, якби й тепер обмануло? Яке страшне зло я б учинив, і ще кому? Найулюбленішій людині. Я сам злякався від цієї думки.
Протягом цих найдовших у світі діб я разів двадцять підходив до дверей Карла Павловича й із якимось незрозумілим страхом повертався назад. Чого я боявся — сам не знаю. На двадцять перший раз я наважився подзвонити, і Лук’ян, визирнувши у вікно, сказав: "Їх нема вдома". У мене ніби гора з плеч зійшла. Мені здалося, що я здійснив величезний подвиг і нарешті зітхнув вільно.
Бадьоро виходжу я з Академії на Третю лінію, і тут — Карл Павлович назустріч. Я зовсім розгубився й хотів утекти, але він зупинив мене запитанням:
— Ви отримали записку Жуковського?
— Отримав, — ледве чутно відповів я.
— Приходьте ж до мене завтра об одинадцятій годині. До побачення. Так... Якщо він зможе, приведіть і його з собою, — додав він, віддаляючись.
"Ну, — подумав я, — тепер жодного сумніву, а все-таки:
Колы чого в руках не маеш,
То не кажи, що вже твоє".
Минуло кілька хвилин, і цей мудрий вислів випарувався з моєї вельми непрактичної голови. Мною опанувало непереборне бажання завтра привести його до Карла Павловича. А чи дозволить медик? Ось питання. І щоб його вирішити, я пішов до лікаря додому, застав його й розповів причину мого візиту. Лікар навів мені кілька прикладів божевілля, спричиненого раптовою радістю чи горем. "А тим більше, — додав він, — що ваш протеже ще не зовсім оправився після гарячки". На такі аргументи заперечити було нічого. І я, подякувавши лікареві за добру пораду, попрощався й вийшов на вулицю. Довго блукав бруківкою без будь-якої мети; хотів було зайти до старого Венеціанова, чи не скаже він мені чогось певнішого, та вже була північ, а він не такий, як ми, холостяки, — отже, й думати нема чого про нічний візит. "Чи не піти мені, — подумав я, — на Троїцький міст подивитися схід сонця?" Але до Троїцького мосту далеченько, а я вже відчував втому. Чи не обмежитися мені безтурботним сидінням біля цих величезних сфінксів? Адже все одно та ж Нева. Та ж, та не та. І, подумавши, я пішов до сфінксів. Сівши на гранітну лаву й притулившись до бронзового грифона, я довго милувався тихоплинною красунею Невою.
Зі сходом сонця по воду до Неви прийшов академічний швейцар і розбудив мене, повчаючи:
— Добре, що людей ще нема, а то б подумали, що гульвіса.
Подякувавши гривеником швейцарові за послугу, я пішов додому й заснув уже справжнім, як то кажуть, господарським сном.
Рівно об одинадцятій я прийшов до Карла Павловича, і Лук’ян, відчиняючи мені двері, сказав: "Просили зачекати". У майстерні мені впала в очі лише відома за славою та міллерівським естампом знаменита картина Цампієрі "Іван Богослов". Знову вагання! Чи не з приводу цієї картини пише мені Василь Андрійович? Чому ж він додає: "Приведіть і його з собою"? Записка була при мені, я дістав її й, перечитавши кілька разів post scriptum, трохи заспокоївся і підійшов до картини ближче, але кляте сумнів заважало мені цілком насолодитися цим надзвичайно витонченим твором.
Як би мені не заважало сумнів, я й не помітив, як до майстерні увійшов Карл Великий у супроводі графа Вельєгорського та В. А. Жуковського. Я з поклоном поступився їм місцем і відійшов до портрета Жуковського. Вони довго мовчки милувалися великим твором бідного мученика Цампієрі, а я завмирав від нетерпіння. Нарешті Жуковський дістав із кишені складений аркуш і, подаючи мені, сказав:
— Передайте це вашому учневі.
Я розгорнув аркуш. Це була його відпускна, засвідчена графом Вельєгорським, Жуковським і К. Брюлловим.
Я набожно перехрестився й тричі поцілував ці знамениті підписи.
Подякував я як міг велике й людинолюбне тріо й, абияк уклонившись, вийшов у коридор і побіг просто до Венеціанова.
Старий зустрів мене радісним запитанням:
— Що нового?
Я мовчки дістав із кишені дорогоцінний документ і подав йому.
— Знаю, все знаю, — сказав він, повертаючи мені аркуш.
— Але ж я нічого не знаю! Ради бога, розкажіть мені, як це все сталося?
— Слава Богу, що сталося, а ми спершу пообідаємо, а тоді я почну розповідати. Історія довга, а головне — прекрасна історія.
І, підвищивши голос, він прочитав рядок Жуковського:
Діти, вівсяний кисіль на столі, читайте молитву.
— Читаємо, тату, — озвався жіночий голос, і в супроводі А. Мокрицького вийшли з вітальні дочки Венеціанова, і ми сіли за стіл. За обідом, на відміну від звичайного, було якось гучніше й веселіше. Старий розворушився й розповів історію портрета В. А. Жуковського. І майже не згадав про власну участь у цій благородній справі. Лише на закінчення додав:
— А я був лише простим маклером у цій великодушній справі.
А саме діло було ось як.
Карл Брюллов написав портрет Жуковського, а Жуковський і граф Вельєгорський цей портрет запропонували августійшій родині за 2500 рублів асигнаціями й за ці гроші визволили мого учня. А старий Венеціанов, як він сам висловився, відіграв у цій добрій справі роль старанного й благородного маклера.
Що ж мені тепер робити? Коли й як оголосити йому цю радість? Венеціанов повторив мені те саме, що й лікар, і я цілком переконався в необхідності цієї обережності. Та як же я витримаю! Чи припинити відвідування на якийсь час? Не можна: він подумає, що я теж захворів чи покинув його, і буде мучитися. Поміркувавши, я зібрав усю силу волі й пішов до лікарні Марії Магдалини. Перший сеанс я витримав якнайкраще, під час другого й третього візитів я вже почав його потроху готувати. Питав медика, як скоро його можна виписати з лікарні. І медик не радив квапитися. Я знову почав мучитися нетерплячкою.
Якось вранці приходить до мене його колишній хазяїн і без зайвих обхідностей починає дорікати, що я обікрав його найварварським чином, що я вкрав у нього найкращого працівника і що він через мене втрачає щонайменше тисячу рублів!
Я довго не міг зрозуміти, в чому справа? І яким чином я став грабіжником? Нарешті він сказав мені, що вчора його викликав поміщик і розповів йому весь хід справи та вимагав розірвання контракту. І що вчора ж він був у лікарні, і що він нічого про це не знає. "Ото й обережність!" — подумав я.
— Чого ж ви тепер від мене хочете? — спитав я його.
— Нічого, хочу дізнатися лише, чи правда все це?
Я відповів:
— Правда.