А то я думав, так просто якийсь пан. Чи не зайде він до вас ще коли-небудь? — спитав він після деякого мовчання.
— Не знаю, — сказав я і почав одягатися.
— Боже мій, боже Мій! Як би мені на нього хоч здалеку подивитися. Знаєте, — провадив він, — я, коли йду вулицею, все про нього думаю й дивлюся на перехожих, шукаю його очима між ними. Портрет його, кажете, дуже схожий, що на "Останньому дні Помпеї"?
— Схожий, а ти все ж таки не впізнав його, коли він був тут. Ну, не журися, якщо він до неділі не зайде до мене, то в неділю ми з тобою зробимо йому візит. А поки ось тобі квиток до мадам Юргенс. Я сьогодні вдома не обідаю.
Зробивши таке розпорядження, я вийшов.
У майстерні Брюллова я застав В. А. Жуковського та М. Ю. графа Вельєгорського. Вони милувалися ще не закінченою картиною "Розп’яття Христа", написаною для лютеранської церкви Петра і Павла. Голова заплаканої Марії Магдалини вже була закінчена, і В. А. Жуковський, дивлячись на цю дивовижну заплакану красуню, сам заплакав і, обіймаючи Карла Великого, цілував його, немов створену ним красуню.
Нерідко траплялося мені бувати в Ермітажі разом із Брюлловим. Це були блискучі лекції з теорії живопису. І щоразу лекція завершувалася Теньєром і особливо його "Казармою". Перед цією картиною він надовго, бувало, зупинявся й після натхненного, сердечного панегірика знаменитому фламандцю говорив:
— Заради однієї цієї картини можна приїхати з Америки.
Те ж саме тепер можна сказати про його "Розп’яття" і особливо про голову ридаючої Марії Магдалини.
Після обіймів і поцілунків Жуковський вийшов до іншої кімнати; Брюллов, побачивши мене, усміхнувся й пішов за Жуковським. За півгодини вони повернулися в майстерню, і Брюллов, підійшовши до мене, сказав, усміхаючись: "Фундамент є". У цей самий час двері відчинилися, і ввійшов Губер, уже не в путейському мундирі, а в чорному елегантному фраку. Ледве встиг він уклонитися, як до нього підійшов Жуковський і, дружньо потискаючи йому руку, попросив прочитати останню сцену з "Фауста", і Губер прочитав. Враження було повне, і поет був нагороджений щирим поцілунком поета.
Невдовзі Жуковський і граф Вельєгорський вийшли з майстерні, а Губер на просторі прочитав нам новонароджену "Терпсихору", після чого Брюллов сказав:
— Я рішуче не їду дивитися "Хітану".
— Чому? — спитав Губер.
— Щоб зберегти віру в твою "Терпсихору".
— Як так?
— Краще вірити в прекрасний вимисел, ніж...
— Та ти хочеш сказати, — перебив його поет, — що мій вірш вищий за божественну Тальоні. Мізинця! нігтя на її мізинці не вартий, богом тобі клянусь. Так, я мало не забув: ми сьогодні в Олександра їмо макарони і стофатто з лакріма-крісті. Там буде Нестор, Міша і cetera, cetera... І, насамкінець, П’яненко. Їдемо! — Брюллов узяв капелюха. — Ах, так! Я й забув... — провадив Губер, виймаючи з кишені квитки. — Ось тобі два квитки, а після спектаклю до Нестора на біржу (так жартома називалися літературні вечори Н. Кукольника).
— Пам’ятаю, — відповів Брюллов і, надягаючи капелюха, подав мені квиток.
— І ви з нами? — сказав Губер, звертаючись до мене.
— І я з вами, — відповів я.
— Їдемо! — сказав Губер, і ми вийшли в коридор. Лук’ян, зачиняючи двері, пробурмотів:
— Ось тобі й ростбіф!
Після макаронів, стофатто і лакріма-крісті компанія вирушила на біржу, а ми, тобто я, Губер і Карл Великий, пішли до театру. В очікуванні увертюри я милувався творами мого protégé. (Для всіх орнаментів і арабесок, що прикрашають плафон Великого театру, рисунки були зроблені ним за вказівками архітектора Кавоса. Це повідомив мені не він сам і не честолюбний його хазяїн, а машиніст Карташов, який постійно був присутній при роботах і вранці рано пригощав чаєм мого протеже). Я хотів було сказати Брюллову про арабески свого учня, але увертюра гримнула. Всі, у тому числі й я, грішний, устремили очі на завісу. Увертюра скінчилася, завіса здригнулася й піднялася. Почався балет. До качучі все йшло благополучно, публіка трималася, як і всяка добре вихована публіка. З першим ударом кастаньєт усе здригнулося й затремтіло. Оплески тихо, як гуркіт грому вдалині, пронеслися залою, потім гучніше й гучніше, і — качуча скінчена, — і грім вибухнув. Добре вихована публіка, в тому числі й я, грішний, збожеволіла, реве, хто як може: хто браво, хто da capo, а хто тільки стогне та ногами й руками працює. Після першого нападу глянув я на Карла Великого, а в нього, бідного, піт котиться — працює руками й ногами й щосили кричить: "Da capo!" Губер теж. Я трохи перевів подих та й собі ну валяти за вчителем. Потроху ураган почав стихати, і вдесяте викликана чарівниця випурхнула на сцену й після кількох найграційніших реверансів зникла. Тоді Карл Великий підвівся, витер піт з чола й, звертаючись до Губера, сказав:
— Ходімо на сцену, познайом мене з нею.
— Ходімо, — сказав Губер захоплено, і ми пішли за куліси.
За кулісами вже роїлася юрба шанувальників, що складалася більшою частиною з поважних лисин, окулярів і біноклів. Ми й собі пристроїлися до натовпу. Не без зусиль ми просунулися в центр цієї маси. І, боже, що ми там побачили! Пурхлива, легка, як зефір, чарівниця лежала у вольтерівських кріслах із роззявленим ротом і роздутими, як у арабського коня, ніздрями, а по обличчю, як каламутні потоки навесні, текли змішані з потом білила й рум’яна.
— Огидно! — сказав Карл Великий і повернувся назад. Я за ним, а бідний Губер! Воістину бідний! Він тільки-но закінчив пристойний нагоді комплімент і, промовивши прізвище Брюллова, озирнувся навколо себе, а Брюллов зник. Не знаю, як він виплутався з біди.
Залишався ще один акт балету, але ми залишили театр, щоб, як висловився Брюллов, не псувати десерту капустою. Не знаю, чи відвідував він балет після "Хітан", знаю тільки, що він ніколи не говорив про балет.
Повертаюся до мого героя. Після слів, сказаних мені Брюлловим: "Фундамент закладено", в уяві моїй надія почала набирати більш визначених форм. Я почав думати, чим би краще зайняти свого учня. Домашні засоби мої мізерні. Я думав про античну галерею. Андрій Григорович (наглядач галереї), мабуть, і погодився б, та в галереї статуї так освітлені, що малювати неможливо. Після довгих роздумів я з двогривенним звернувся до живого Ангіно, натурника Тараса, щоб він у некласні години пускав мого учня в гіпсовий клас. Так і зроблено. Протягом тижня (він і обідав у класі) намалював він голову Луція Вера, розпусного улюбленця Марка Аврелія, і голову "Генія", твір Канови. Потім перевів я його у фігурний клас і наказав йому на перший раз намалювати анатомію з чотирьох боків. У вільний час я приходив у клас і підбадьорював невтомного трудівника фунтом сітника та шматком ковбаси. А постійно він обідав шматком чорного хліба з водою, якщо Тарас води принесе. Бувало, і я помилуюся Бельведерським торсом та не втримуюся й сідаю малювати. Дивовижний, зразковий твір давньої скульптури! Недаремно сліпий Мікеланджело на дотик захоплювався цим шматком відпочиваючого Геркулеса. І дивно. Дехто пан Герсеванов у своїх подорожніх враженнях так художньо вірно оцінює педантичний твір Мікеланджело "Страшний суд", фрески божественного Рафаеля та багато інших знаменитих творів скульптури й живопису, а в торсі Бельведерському бачить лише шматок мармуру, нічого більше. Дивно!
Після анатомії зробив він рисунок Германіка і танцюючого фавна. І в одне прекрасне ранко я його представив Карлу Великому. Захоплення його було невимовне, коли Брюллов лагідно й поблажливо похвалив його рисунки.
Я в житті своїй не бачив веселішої, щасливішої людини, ніж він був упродовж кількох днів. "Невже він завжди такий добрий, такий лагідний?" — питав він мене кілька разів. "Завжди", — відповідав я. "І ця червона — улюблена його кімната?" — "Улюблена", — відповідав я. "Все червоне! Кімната червона, диван червоний. Фіранки на вікнах червоні. Халат червоний і рисунок червоний, усе червоне! Побачу я ще його коли-небудь так близько?" І після цього питання він починав плакати. Я, звісно, не втішав його. Та й яка участь, яка втіха може бути вищою за ці щасливі, ці райські, божественні сльози? "Все червоне!" — повторював він крізь сльози.
Червона кімната, обвішана здебільшого східною дорогою зброєю, крізь прозорі червоні фіранки освітлена сонцем, мене, звиклого до цієї декорації, на хвилину вразила, а йому вона залишилася пам’ятною до гробу. Після довгих і страшних випробувань забув він усе: і мистецтво, духовне життя своє, і кохання, що отруїло його, і мене, щирого свого друга, — усе й усе забув; червона декорація та Карл Павлович були його останнім словом.
Наступного дня після цього візиту зустрівся я з Карлом Павловичем, і він спитав у мене адресу, ім’я та прізвище його пана. Я повідомив йому. Він узяв візника й поїхав, сказавши мені:
— Увечері зайдіть!
Увечері я зайшов.
— Це найгрубіша свиня в торжевських туфлях! — цими словами зустрів мене Карл Павлович.
— У чому річ? — спитав я його, здогадавшись, про кого йдеться.
— Річ у тім, що ви завтра підете до цієї амфібії, щоб він призначив ціну вашому учневі.
Карл Великий був не в дусі. Довго він мовчки ходив по кімнаті, нарешті сплюнув і промовив:
— Вандалізм! Ходімо нагору, — додав він, звертаючись до мене, і ми мовчки пішли до верхніх кімнат, де містилися його спальня, бібліотека і водночас їдальня.
Він наказав подати лампу. Попросив мене читати щось уголос, а сам сів закінчувати рисунок — сепію "Спляча одаліска" для альбому, здається, Владиславлєва.
Мирні наші заняття, одначе, тривали недовго. Його, видно, й досі переслідувала свиня в торжевських туфлях.
— Ходімо на вулицю, — сказав він, закриваючи рисунок.
Ми вийшли на вулицю, довго ходили набережною, потім вийшли на Великий проспект.
— То що, він у вас тепер удома? — спитав він мене.
— Ні, — відповів я, — він у мене не ночує.
— Ну, то ходімо вечеряти. — І ми зайшли до Делі.
Я бачив чимало на своєму віку різного штибу російських поміщиків: і багатих, і середньої руки, і хуторян. Бачив навіть таких, що постійно живуть у Франції та в Англії й із захватом говорять про добробут тамтешніх фермерів і мужичків, а вдома в себе останню вівцю в селянина грабують.