Радісно відчинив їм ворота Степан Мартинович, допоміг вийти з брички й завів до покоїв. Коли метушня трохи вщухла, а тим часом під’їхав на своїй «біді» і Карл Осипович, то вже надвечір усі четверо зібралися на ґанку, й розпочалося оповідання про таку тривалу подорож. Спочатку узяла гору Прасковія Тарасівна, а потім — уже Никифор Федорович. Прасковія Тарасівна почала так:
— Попрощавшись із вами, Карле Осиповичу, в середу, а в четвер зранку ми вже були в Яготині. Поки Никифор Федорович закушували, я з дітьми вийшла з брички та й походжаю собі по базару. Тільки дивлюсь — стоїть на базарі якийсь круглий будинок, а довкола стовпи. Мене діти й питають: «Матінко, а що це таке?» — А я й кажу: «Та й сама, дітоньки, не знаю, треба буде в когось спитати». — Дивлюсь, на наше щастя, іде якась молодиця. Я їй гукаю: «Молодице! А йди-но сюди!» — Вона підійшла. «Скажи, голубонько, що це у вас таке на базарі стоїть?» — А вона й каже: «Церква». — Церква, думаю, чи не дурить вона нас? — Аж глянула: таки й хрест зверху, на круглому даху. — Господи, думаю, та ж я вже церков у Києві надивилася, а такої — хоч побожися — й в Єрусалимі, мабуть, нема. — З Яготина заїхали ми в Городище. Прекрасна людина — Лев Миколайович! А які в нього дітки — просто ангели небесні, особливо Наташа, особливо як заспіває — просто розкіш, ще й пальчиками прицмокає. Та так полюбила мого Зосю, що аж заплакала, як прощалися. Були в монастирі в Лубнах, замовляли молебень святому Афанасію. Точно живий сидить за склом, мій голубчик. От церква — так церква, хоч з нашим Благовіщенням поряд став.
— Тільки не став поряд нашого нового іконостаса, — перебив її Никифор Федорович.
— Та я вже того не знаю. У Хоролі теж ночували. Хоч я, по правді, й не бачила, який він там, той Хорол: всю станцію проспала, прокинулася вже у Вишняках за Хоролом. Там ми й ночували, а не в самому Хоролі. Село величезне, але таке бідне, що страшно глянути. Пан, кажуть, п’яниця непросихаюча, живе десь, Бог його знає, в Москві, кажуть, чи в Петербурзі, а управитель робить, що хоче. Як його звати, того пана, кат його бери? Никифоре Федоровичу, ви не пригадаєте?
— N., — сказав Никифор Федорович, — Оболонський.
— Та, та, N., точно він. А церква там яка гарна, мурована за селом, просто навпроти панського дому! Кажуть, якась генералша Пламенчиха збудувала її над гробом свого чоловіка — праведна душа! Ще в Білоцерківці також ночували, переправлялися паромом через річку. Я так боялася: паром малий, а бричка наша — слава Богу! Білоцерківська пані, кажуть, страшенно багата, а їсть лише тараньку, і то в пісні дні, а зі скрині з червінцями ніколи й не злазить — на ній і спить. Кажуть, як у неї загорівся магазин з усякою домашньою всячиною, то полотна одного було возів сто, і можна було хоча б половину врятувати. А вона що, думаєте, веліла? — Ні, каже, розкрадуть, краще хай горить. — Тьху, яка гидота!
— У Решетилівці церков, думаю, з десяток буде, і живуть там самі козаки. Перед самою Полтавою обідали в корчмі, і тільки-но приліг відпочити Никифор Федорович, як приїжджають архієрейські співаки.
Степан Мартинович заметушився на стільці.
— Заходять у корчму, і один як зареве: «Шинкарко, горілки!» — Я так і вмерла зі страху, ніколи в житті не чула такого страшного голосу. А сам — здоровенний, високий, а на голові волосся, як щетина, так і стирчить.
— А про саму Полтаву я й не вмію розказати. Розказуйте вже ви, Никифоре Федоровичу.
Нечуване диво: жінка відмовляється говорити — на користь чоловіка.
— Добре, я вже розповім до кінця, а ви тим часом подбайте про вареники. Карле Осиповичу й Степане Мартиновичу, думаю, не відмовитесь повечеряти з нами.
Обидва слухачі на знак згоди кивнули головами, а Прасковія Тарасівна підвелася й пішла до кімнат.
— Так, — почав Никифор Федорович, — благословення Господнє таки не залишило наших діток. Я, по правді, ніколи в Полтаві не бував і не мав там жодного знайомого. Лише чув, що попечителем гімназії є наш славетний поет Котляревський. Дізнавшись його адресу, я пішов просто до нього. Уявіть собі, живе він у хатині, у сто раз гіршій за нашу. Просто хата. А прислуга — лише наймичка Гапка та наймит Кірик. Сам він мене зустрів, завів до хати, посадив поруч і почав розпитувати, яке в мене до нього діло. Я йому все розповів і прошу його допомоги. А він усміхнувся й питає: «Як ваше прізвище?» — Я кажу: Сокира. — «Сокира, Сокира», — повторив він. «У вас двоє дітей — Зосим і Саватій».
Степан Мартинович сидів, мов на голках.
— Котляревський продовжив: «Одного ви хочете в гімназію, другого — в кадетський корпус». — «Саме так», — кажу, але спитати, звідки він усе це знає, не насмілився. — «Ви, мабуть, дивуєтесь, — каже, — що я знаю, як звуть ваших дітей?» — «Та не те слово», — кажу. — «Слухайте, — каже, — я вам розповім одну історію».
Степан Мартинович затремтів зі страху.
— «Одного разу, — почав він, — гуляю собі біля своїх воріт...» — тільки в цей момент зайшов високий лакей і каже, що княгиня Р[єпніна] просить його на чай. Він сказав, що буде, а я, взявши шапку, хотів попрощатись, а він каже: «Не гнівайтесь на мене, зайдіть завтра вранці й приведіть своїх козаків». — Степан Мартинович зітхнув полегшено. — «Та навіщо я поспішаю? — каже, — час терпить. А історія в трьох словах. Так от гуляю я біля воріт, і тут до мене підходить...»
На цих словах Степан Мартинович впав до ніг Никифора Федоровича й вигукнув:
— Помилуйте мене, недостойного раба! Я порушив вашу святу заповідь: я покинув ваш дім і втік слідом за вами аж до Полтави.
Никифор Федорович зрозумів, у чому справа, і, цілуючи Степана Мартиновича, підняв його з долу й посадив на стілець, а коли всі заспокоїлися, розповів усю історію, як йому її розповів сам попечитель.
— Господи, прости мене, грішного! А я, недостойний, що й ремінь із чобота не годен йому розв’язати, я... я наважився не лише поряд із ним сісти, а й трапезу з ним розділити й, більше того, дав йому гривеник за протекцію моїх любих учнів. О, прости, прости мене, Господи! З таким великим чоловіком, із попечителем — і поряд сидіти, як із братом! Ох, аж страшно! Завтра ж, завтра піду до Полтави й упаду йому в ноги. Скажу...
— Не ходіть завтра, — сказав Никифор Федорович, — а наступного літа поїдемо разом.
— Ні, не діждуся, помру до того літа, помру без покаяння. О, що ж я наробив!
— А ви наробили те, що через вас тепер наші діти прийняті на казенний кошт: один у гімназію, другий у корпус. Ви так припали до душі Івану Петровичу, що він не лише через вас визначив дітей, а ще й надсилає вам у подарунок свою «Енеїду» з власноручним підписом. І мені також, дай йому Бог здоров’я, теж подарував свою «Енеїду» з підписом. Ходімо краще до хати: вже темно, а в хаті я й книжку вам передам, і свою покажу.
Не описую вам захвату Степана Мартиновича, коли він на власні очі побачив книгу і прочитав: «Ушануванню достойному С. М. Левицькому на пам’ять. І. Котляревський».
— І прізвище моє знає, о муж великий! — і, ридаючи, він цілував напис.
Після вечері Карл Осипович поїхав до міста, і на хуторі все заснуло, крім Степана Мартиновича. Він, узявши свою книгу, на човні переплив Альту, прийшов до своєї нетопленої школи й, засвітивши каганець, узявся до читання «Енеїди» — і прочитав її до кінця. Сонце вже було високо, коли до школи увійшов Никифор Федорович, а каганець усе ще горів, і Степан Мартинович сидів над книжкою.
— Добридень, друже мій! — сказав він, заходячи до школи.
Степан Мартинович підвів голову й тільки тоді помітив, що каганець дарма горить.
— Добридень! Добридень, Никифоре Федоровичу! А я от усе читаю книгу. Безцінна книга! Колись у пасіці я вам її уголос прочитаю. Дивовижна книга!
— Саме так, чудова! От до чого я веду: що ми тепер, друже мій, робитимемо? Адже ми тепер з вами самотні! Учити вам уже нікого, а мені — нікого екзаменувати. Що нам тепер робити, а?
— Я й сам не знаю, — з паузою відповів Степан Мартинович.
— А я от що думаю. Візьміть у мене у борг десяток або два вуликів і заснуйте собі пасіку — хоч би й тут, біля школи, та й пасічникуйте. А я теж займуся бджолами. А як Господь многомилостивий благословить ваше діло, тоді й повернете мені мої вулики. А тим часом ми будемо навідувати один одного в гості. Згідні?
— Більше, ніж згідний.
— А коли так, то прийміть від мене й моєї жінки цей недостойний дарунок за вашу безкорисливість і справді християнську любов до наших бідних дітей.
І він вручив йому шматок гранатового сукна, додавши:
— Я вже послав у місто по кравця Берка, хай пошиє вам до Покрови добрий сюртук і решту.
Степан Мартинович тримав сукно в руках, дивився на нього і не міг вимовити ані слова.
— На Покрову якраз буде шість років, як ви вперше з’явилися в моїй хаті.
Із сльозами вдячності прийняв Степан Мартинович дорогоцінний дарунок, і вони вийшли зі школи. На хуторі їх зустрів Берко-кравець із трикутним аршином у руках. Він зняв мірку зі Степана Мартиновича, при чому йому доводилось ставати навшпиньки, бо він був надто малий, а Степан Мартинович — надто високий. Знявши мірку, він тут же почав кроїти. Давати на дім кравцям такий коштовний матеріал небезпечно: як не без поли, то без рукава залишишся. Прасковія Тарасівна теж вийшла подивитися, як кроїтимуть сюртук, і теж винесла подарунок, не з дешевих, нібито від дітей із Полтави. Подавши його Степанові Мартиновичу, вона сказала:
— Оцей чорний шовковий хусточок для шиї Зося вам прислав, а це — Ватя: також шовкова дорога матерія на камізельку до Покрови.
Приймаючи такі безцінні подарунки, Степан Мартинович промовляв, ридаючи від переповненого серця:
— Що принесу я, або що віддам тобі?
Слід зауважити, що Степан Мартинович говорив на трьох діалектах: чистою російською, і — коли того вимагали обставини, а іноді й без них — чистою малоруською; а в патетичних ситуаціях — церковнослов’янською і майже завжди цитатами зі Святого Письма.
Поки він проливав сльози вдячності, Прасковія Тарасівна винесла з кімнати два шматки полотна, кажучи:
— А це вам буде на сорочки.