Усьому просвітленому світу відомо й переповідомлено, що понеділок — день критичний чи просто важкий, і що в цей день жодна освічена людина не зробить нічого суттєвого. Краще пролежить увесь день; навіть якщо сама справа проситься до рук, він пальцем і не поворухне. І справді, якщо ми заради презирної дрібниці зрадимо святим традиціям стародавності, то що з нас буде? І цілком вийде якийсь француз, або, Боже борони, горбатий німець, а про тип чи, так би мовити, національну фізіономію й годі говорити. На мою думку, нація без власних, притаманних лише їй рис схожа на кисіль — і то найменш смачний.
Але, на жаль, інші так не думають. Наприклад, наше військове сословіє дуже відстало від сучасників на шляху просвітництва. Вони взагалі не вірять у понеділок і легковажно називають цей священний заповіт батьків і дідусів бабиними казками. Боже мій, до чого ж ми дожили! А якби я того вусатого військового прошу, хоча б зазирнути в «Письмовник» знаменитого Курганова — там точно сказано, що ще давні халдейські маги й астрологи, а потім учні Зороастра неухильно вірили в критичність понеділка. Так що й говори з цими безцеремонними боягузами. Військовий, справжній військовий чоловік — він краще загне зайвий кут чи візьме ще пляшку саморобного рому, так званого «клоповика», ніж візьметься за мудру книгу, скажімо, «Ключ до таїн природи» Еккартсгаузена з прекрасними ілюстраціями нашого знаменитого Єгорова. І слухати не хочуть.
Усе це я, терплячий читачу, веду до того, що, обговоривши освячені багатьма роками вірування наших предків, саме в понеділок рано-вранці з повітового міста П., і губернії теж П., вирушив у похід якийсь то гусарський, то може уланський полк — точно не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що сигнал до строю дали сурмою, тому можна думати, що полк був кавалерійський, а якби піхотний — тоді би били в барабани.
Вхід і вихід полку з села чи містечка — це два великі події, особливо якщо полк, Боже борони!, стоїть у квартирах кілька днів; тоді його проводжають зі сльозами, і часто — щирими сльозами. Я це кажу про прекрасну половину. Щодо чоловіків і заручених я промовчу. І не скажу ні слова про вихід цьо кавалерійського полку з міста П[ереяслава], лише те, що багато повсякденних містянок проводжали своїх усачів аж до села N., дехто — до містечка Бориспіль, а найблагородніші провели навіть до Києва, до переправи на Дніпрі, хоч погода не сприяла, бо був затяжний дрібний дощ, який покійний Гребенка назвав «їхидним», тобто мелким і тривалим. Незважаючи на це, деякі провели кавалерію аж до Дніпра. А коли полк переправився — вони, трохи поплакавши, теж переправилися і розійшлися по Києву, ховаючи свої «гріхи» й сором у тіньових притонах усякого розпусти.
От такий результат тривалої зупинки самого вихованого полку.
В той же понеділок, пізно ввечері, молода жінка поверталася до Переяслава київською дорогою, і, не доїжджаючи до міста приблизно четвертої версти, прямо навпроти Трьохбратніх могил звернула з дороги та зникла в зеленому житі. Перед світанком вона вийшла до шляху, несучи на руках щось, загорнуте в сіру свитку. Пройшовши трохи дорогою, вона зупинилася на роздоріжжі, подумала, виразно кивнула головою, ніби вирішуючи щось важливе, і швидко попрямувала стежкою, порослою шпоришем, до хутора старого сотника Сокири.
Наступного ранку, тобто вівторка, пані Парасковія Тарасівна Сокириха вийшла нагодувати сама всіх тварин — цесарок, гусей, курей тощо, а голубів мав пригощати вже сам пан сотник Никифор Федорович. Уявіть її жах, коли вона вийшла на ганок і побачила сіру свитку, що рухалася, наче жива. І їй здалося, що свитка плаче, мов дитина. Вона довго дивилася, слухала, як вона «кричить», і не знала, що робити. Нарешті наважилася покликати Никифора Федоровича.
Никифор Федорович вийшов, як кажуть, недбало вдягнений, але хоць у широких китайчастих червоних шароварах.
— Подивися, подивися, мій голубе, що то з нами трапилося, — говорить налякана Парасковія Тарасівна.
— Що ж то, скажи, відбувається? Я нічого не бачу, — відповідає Никифор Федорович.
— А свитку хіба не бачиш?
— Бачу свитку.
— Хіба не бачиш, що вона шевелиться, наче жива?
— Бачу, так і що з того? Нехай собі шевелиться, Бог з нею.
— Кам’яна ти людина! Хіба не треба подивитися, чому вона так рухається?
— Ну добре, подивись, якщо хочеш.
— А тобі не хочеться?
— Ні.
— Тоді подивися спочатку ти, а я потім гляну.
— Гаразд.
Він підкрався до свитки, обережно розгорнув її і — о жах! — не міг вимовити ні слова, лише вказав пальцем на розгорнуту свитку і стояв так хвилину, а, отямившись від подиву, закричав:
— Параско!
Старенька кинувся до нього і, опинившись перед розгорнутою свиткою, завмерла з піднятими руками. Тримаючи хвилину у цьому комічно-трагічному становищі, вона вигукнула:
— Святий великомучениче Іване Воине! Що ти з нами робиш?
І, звернувшись до Никифора Федоровича, додала:
— Ось бачиш, я ж не даремно бачила уві сні двох маленьких телят. Я тобі казала, що щось, неодмінно щось станеться.
— Ну, дякуємо тобі, Боже наш милосердний, — сказала вона, хрестячись і ніжно піднімаючи разом зі свиткою двох руденьких малюків, — ти таки обдарував нас, Господи, у старості літ.
— Неси їх, Парасковіє, до хати нашої, а я тим часом пошлю за Притулухою до міста — хай вона їх занурить у травах, може, й щось ще треба зробити.
— Ах, і справді! — сказала Парасковія. — Поглянь, у них, серцевих, ще й пупки зеленими соломинками перев’язані.
— Ну, віднеси їх, а я пошлю Клима за Притулухою, — мовив трохи стривожено Никифор Федорович і пішов віддавати наказ.
Треба вам сказати, що ця стара добра пара, проживши багато років у злагоді та достатку, не мала жодної дитини, як мовиться в казці про Єруслана Лазаревича: «змалку на потіху, під старість на підмогу, а після смерті — на спомин душі». Вони, бідолашні, довго й ревно молилися Богу та сподівалися, та зрештою вже й сподіватися перестали. Вже думали, сердешні, хоч би чужу дитину виховати за свою — та де там! Сиріт, хоч і багато, та добрі люди розбирають, а їм не дають, бо ж вони, бачите, пани, а з панича, кажуть, добра не буде. Минулої весни їздив Никифор Федорович до містечка Березань, почувши, що після бідної вдови там залишилися двоє сиріт — хлопчик і дівчинка. Та що ж — і тих забрав баришівський титар, чоловік вдівець, бездітний, хоч і багатий, але темний. Тож повернувся Никифор Федорович ні з чим. І раптом своєю великою благодаттю Господь відвідав їхню праведну й доброчесну старість.
Радісно, невимовно радісно вони зустріли й провели вівторок, а в середу надвечір завітав до них їхній щирий приятель Карл Осипович Гарт, переяславський аптекар. Як завжди, він вклонився до руки Парасковії Тарасівни, привітався з Никифором Федоровичем, понюхав з раковинної табакерки, яку отримав у подарунок від друга й товариша — теж аптекаря з Аккермана чи Дубосарів, Осипа Карловича Шварца. Понюхав табаку й, сідаючи на лаву перед ганком, майже по-російськи мовив:
— У нашому місті новина за новиною. Сьогодні Андрія Івановича викликали свідчити щодо жіночого тіла, випадково знайденого в Альті біля вашого хутора. А ви, певно, нічого про це не чули? — Зробивши таке запитання, він знову відкрив табакерку й встромив у неї два пальці. Господарі переглянулися багатозначно й мовчали, а Карл Осипович продовжив:
— Так, коли я ще був студентом у Дерпті, там теж стояла кавалерія, і коли вона пішла, то з поліції до нашого анатомічного театру принесли три чи чотири жіночих трупи. Поліції однаково, а от для нашої науки зручніше мати чоловіче тіло — жіноче не таке підходяще: багато жиру, до м’язів не доберешся.
— А от що, — перебила його Парасковія Тарасівна, — у мене до вас прохання, Карле Осиповичу: чи не погодитесь ви стати нам кумом? Нам Господь діток дарував.
— Як так? — вигукнув здивований Карл Осипович.
— А ось так — учора біля ганку знайшли двох ангеликів божих.
— Дивовижа! — знову вигукнув Карл Осипович і потягся до кишені за табакеркою.
— А я ще попрошу Куліну Єфремівну — вона теж німкеня, от і породичаєтесь.
— Та ні, вона зовсім не німкеня, просто з Мітави, але то байдуже. Я дуже, дуже радий такій події.
Карл Осипович, зрадівши такій приємній пропозиції, цього разу не залишився на вечір у щирих друзів, як зазвичай, а незабаром попрощався й поїхав до міста, щоб сповістити Куліну Єфремівну про майбутню подію. Попрощавшись із ним, старенькі ще деякий час мовчки дивились одне на одного. Першою тишу порушила Парасковія Тарасівна:
— Як ти думаєш, Никифоре, може, нам у суботу панахиду за утопленицю відслужити? Адже це, мабуть, їхня справжня мати.
— І я так думаю. Та тільки треба дочекатися Клечальної суботи, бо хто його знає, а може вона самогубиця — щоб нам ще гріха не зробити.
— Добре, почекаємо, Зелене неділю вже недалеко. А... подивись, будь ласка, який завтра святий, як ми назвемо своїх дітей — бо ж обидва хлопчики.
Никифор Федорович дістав київський «Канонік» і, озброївшись окулярами, почав перегортати сторінки, шукаючи червень. Знайшовши місяць і дату, захоплено перехрестився й вигукнув:
— Парасковіє! Завтра день святих чудотворців Соловецьких — Зосими і Савватія!
— А немає ще яких інших?
— А навіщо ж інші? Це ж святі покровителі й заступники пасічництва!
Він ще раз перехрестився, закрив книгу й поклав її під образи.
Треба вам знати, що Никифор Федорович був пристрасним пасічником, та ще й майстром у своїй справі.
Тому Парасковія Тарасівна й не посміла сказати, що імена їй не зовсім до вподоби.
Невдовзі після цього старенькі повечеряли мовчки, помолилися Богу й розійшлися спати — Никифор Федорович у комору, а Парасковія Тарасівна до своєї світлиці, де, звісно, вже були влаштовані й маленькі близнюки.
Таким важливим для добрих старих стало те, що кавалерійський полк залишив місто Переяслав.
Для стислості цієї оповіді й не треба було б описувати хутір і його мирних мешканців детально, адже ця історія, так би мовити, майже їх не стосується.