Наставник, захоплено обнявши учня, промовив: — Зерно впало на добру землю. — Але все ж припущення зробити зі Сокири філософа всіх наук не справдилося.
У п’ятнадцять років він почав навчатися музиці в свого вчителя. Отець Григорій знав, що для вищого облагородження людського серця необхідна музика, й тому просив у листі свого друга-філософа Сковороду показати своєму улюбленцю основи музики. Філософ не зволікав, приїхав до Переяслава зі своїми незмінними супутниками — флейтою та псом — і з успіхом почав викладати солодкозвучність, настільки успішно, що вже за рік вони разом із учнем співали різні канти й дуети, а в день ангела отця Григорія, після вечері, до великої радості гостей вони з акомпанементом на гуслях виконали сатиричну пісню Сковороди, яка починається так:
Всякому городу нрав і права,
Всяка має свій ум, голова.
Молодий Сокира справді досягнув значних успіхів у пізнанні музики, якщо врахувати справжньо філософську легковажність викладача. Містик-філософ часто одягав сіре свище, накривав голову солом’яним брилем, брав флейту і марш — куди очі глянуть, а його вірний супутник ішов за ним. Бували випадки, що вони їхали до Березані, що за 30 верст від Переяслава, по дорозі заходили на давню курганну могилу, звану Выбла, щоб одержати там натхнення — і, набравши трохи дару, властивого тільки богам, поспішали поділитися цією благодаттю з другом Якимом Лукашевичем у Березані. Проживши тиждень у друга, відвідували інших, а через місяць вже бачили їх у Києві: сидять із Іваном Левандою на лавці при воротах і читають імпровізовану дисертацію про зв’язок людської душі з небесними світилами, а наш відомий оратор, незалежно від спільної дисертації, готує до наступної неділі проповідь. Провівши достатньо часу в Києві, він опинявся в Стайках, потім у Трахтемирові, а за день — у Переяславі. Після уроку музики знову поспішав навідатися до друзів, цього разу через Яготин до Полтави й далі.
Гречка майже збирався писати до Бортнянського18 (також свого товариша по бурсі), бо бачив у молодому Сокирі вирішальний музичний геній і архангельський голос, але долі судилося розпорядитися інакше.
Швидко наближався насичений подіями 1812 рік, а юному Сокирі виповнилося дев’ятнадцять.
Нарешті страшний дванадцятий рік, мов жертва всеспалення, розгорівся: свята білокам’яна згоріла і з одного краю до іншого царства пролунав клич, щоб і старі, і малі йшли проливати ворожу кров у вогні московської загарбницької навали.
Цей судомний заклик почув і край нашої мирної України. Засегментувалася вона, моя рідна мати; розжелевіли охочі й пеші ополчення малоросійські.1Е Юнак не витримав: розбив псалтыр і гуслі, утік і в місті Пирятині записався до полку під проводом полковника Миколи Свички.
Дізнавшись усе, Гречка листом просив свого друга Свичку не залишати його вихованця в кровопролитті — що друг і виконав, як дбайливий батько. Призначивши юнака на перший уряд, полковник Свичка з полком вирушив із славного Пирятина проти галлів20 та іще на двадцять країн.
Коли полк минав Переяслав, отець Григорій, очоливши духовенство, зустрів військо поблизу стін міста, освятив хрестним знаменням і окропив свяченою водою. А доблизу до власного сина, піднявши очі, повні сліз, мовив: — Господи, захисти тебе й збережи.
Коли криваві події досягли омріяного завершення та зубастого французького звіра загнали до англійської огорожі, наше славне військо розійшлося по хуторах і селах і, знявши військове спорядження, взялося до плугів та рал.
У середині 1815 року Сокира повернувся до рідного Переяслава з чином сотника, а до власної скорботи не знайшов живим свого батька-наставника отця Григорія. Він знайшов лише в міській ратуші духовну заповідь покійного на своє ім’я: у ній незабутній благодійник передав йому частину бібліотеки — дорогі видання стародавніх класиків, єврейську Біблію, французьку енциклопедію та рукописну хроніку Кониського, на першому аркуші якої власноруч насвятив таке: "Молодому моєму другові і побратиму Григорію Гречці, доктору богослов’я й інших наук, на пам’ять надсилає смиренний Г. Кониський". Крім бібліотеки, залишив йому дорогий скрипка та власні гуслі з вигравіюваним на внутрішньому боці зображенням двох танцюючих пастушок з посохами і пастушка, що під липою біля струмочка грає на флейті.
З перших днів він відслужив панахиду за праведну душу свого благодійника і, перенісши на занедбаний хутір цінну спадщину (мама також померла), почав впорядковувати нащадщину і, впорядкувавши що міг, скликав духовенство: спершу освятив собором відремонтоване житло, а потім відповів панахиду за душі батьків, родини та найближчого друга — отця Григорія. Після служби, за переданням предків, пригостив близько 1000 душ різного стану, не включаючи міського духовенства та шляхти.
Коли він залишився на хуторі один — занудьгував. Довго, місяці, сумував, не знаючи, що з собою вдіяти. Та одного вечора пригадав святе слово: "Не добре людині бути самій".
Наступного ранку, осідлавши коня, відправився до Сулимівки. Там на нього чекала маленька дівчина у небагатого пана. Нехтуючи батьківськими звичаями, він без посередників сватався до батька й матері, а потім без зайвих слів зійшовся з нареченою — і вже після Різдва Христового їх повінчали.
Після такої спонтанної весілля було важко чекати на щасливі родинні часи, але — спадала благодать, та й яка благодать! По-перше, молода дружина Сокири — справжня красуня, ох і красуня ще яка! — дай Бог іншому хоча б у сні побачити таку; а по-друге, добрим була вона серцем, скромна й покірна. Короче кажучи, над нею і всередині її було боже благословення. Лише одне було трохи кумедно: їй, бідолашній, вдалося минулого літа провести місяць у своїх заможних родичок у містечку Оглаві, які лишень повернулися з Києва або, точніше, з якоїсь київської панщини, й були дуже освіченими. Саме там вона дізналася, що грамота — не лише для молитвенника, а й для інших потреб; що вища радість вихованої панянки — носити вбрання так, щоб чарувати кавалерів. А пісень яких навчилася! — і "стонет голубок", і "дуб той при долині, як рекрут на часах", і "пастушка купається в прозорих струях", і "закричала ах! побачивши нескромного пастуха", і навіть "о Фалілей, о Фалілей". Хіба не могло бути інакше з такими освіченими паниць? Вони ще й на гітарі майстерно грали. Це кинулося в очі молодому чоловікові, але він вирішив, що найкраще не звертати уваги на її модні пісні — заспіває, ще трохи — й заспокоїться, якщо нема кому слухати. А іноді навіть жартував із цього, особливо у тихі, безспівочі дні.
— Що ж це ти, Параско, — казав бувало, — сьогодні цілісінький день мовчиш? Хоч би якусь іноземну пісеньку заспівала.
— Та яку ще вигадану іноземну?
— Ну хоч ту, «як пастушка купалася в струях».
— Не хочу. Сам, як хочеш, співай.
— Добре, я й заспіваю.
І він повільно розкривав гуслі й, тихо акомпануючи на них, співав своїм чарівним тенором із найглибшим почуттям:
Не ходи, Грицю, на ті вечорниці...
І коли завершував пісню, дружина падала в його обійми й заливалася гіркими сльозами, а він тоді, цілуючи її, казав:
— Оце вже справжня модна пісня.
Так він її потроху й зовсім відвернув від сучасної освіти, а про багатих освічених родичок і про їхні модні пісні з того часу й згадки не було.
Ласками та жартами довів її до того, що вона й сама почала сміятися з «стрекозиних» талій переяславських панянок і, по довгих роздумах, знову вбралася в національне вбрання, на велику радість свого чоловіка. І, боже мій, яка ж вона була гарна в рідному строї! Така гарна, така гарна, що якби я був банкіром, щонайменше як Ротшильд, то й баронесу свою інакше не вдягав би.
Але, на жаль! не всім нам судила доля скуштувати таких великих радощів, якими втішався Сокира. А він умів як слід оцінити цю божу благодать.
Милуючись своєю красунею Параскою, він не забував і про свої фізичні потреби, чи, краще сказати, вони самі про себе нагадували. Оглянувши спершу свою спадщину від діда, він після довгих роздумів вирішив віддати орну землю навпіл сулимівським козакам. При хуторі селян не було. І, правду кажучи, він радий був, що їх не було. (До цього класу нашого населення він ставився як істинний філантроп.) Узбережжя річки Альти він залишив за собою для домашньої худоби й косив там соковиті луги гуртом, а в липовому гаю й у леваді, що прилягала до самого хутора, вирішив відновити батьківську пасіку. І це стало його улюбленою мрією. Та й, правду кажучи, що може бути невинніше від пасіки серед усіх наших промислів? Він не барився й написав у Стародуб, щоб навесні прислали йому пасічника. Тоді ще не було Прокоповича23, нині славетного пасічника, тож доводилося звертатися до самоучок-пасічників.
Улаштована ним у липовому гаю пасіка, за допомогою єленського старообрядця, з року в рік зростала, і за п’ять щасливих літ розрослася до 5000 вуликів. Господь благословив його починання, тепер він став паном на всю округу. Завдяки пасіці він відгородив себе від усяких корисливих і необхідних контактів із людьми, а з тим разом — і від усього вульгарного та низького.
Щасливий, стократ щасливий чоловік, який уміє відсторонити від себе все негідне людини й задовольнятися тільки тим добром, яке здобув власною працею.
Таким щасливцем був Никифор Сокира.
Під час перебування на німецьких землях він побіжно звертав увагу на німецький сільський побут і тепер пристосував його до свого хутора.