— А скажи, Параско, звідки ти такої вдачі набралася?
— Та ж від вас і набралася: ви по-моєму нічого не хочете робити, то я й по-вашому також не хочу.
У цей час діти підбігли до ганку, і Карл Осипович, пестячи їх, запитав:
— Ну що, Зосю, хочеш грамоти вчитися?
Зося жваво відповів:
— Хочу.
— А ти, Ватю, також хочеш грамоти вчитися?
— Теж хочу, — відповів, затинаючись, Ватя.
— От бачите, Парасковіє Тарасівно, — сказав Карл Осипович, — а ви стримуєте їхнє бажання!
— Та будьте вже з Богом, Карле Осиповичу! Я вже більше не стримую. Треба тільки придумати, — мовила вона, цілуючи й обіймаючи дітей, — як усе те влаштувати.
— Це правда, — сказав Никифор Федорович. — От що, Карле Осиповичу! Ви ж у місті живете й через професію свою зустрічаєтесь з людьми з усіх станів. Чи не трапиться вам якийсь семінарист, хай і не дуже вчений, аби лиш не крикливий, приговоріть його для наших дітей.
— З великою радістю шукатиму такого чоловіка. У мене є знайомий семінарист, дуже полюбляє хімічні досліди. Ну, такий не годиться, але я в нього розпитаю.
— Зробіть ласку, Карле Осиповичу! Посадимо ми їх за тьму-мну, моїх голуб’ят, — говорив Никифор Федорович, пестячи дітей.
Про цих дітей, як про майбутніх героїв мого оповідання, — я мав би більше розповісти, та не знаю, що такого особливого можна сказати про п’ятирічних дітей. Діти як діти: гарненькі, повненькі, рум’яні, як недостигла черешенька, і годі. Хіба ще те, що вони схожі один на одного, мов дві черешневі ягідки, щойно зачервонілі. А більше нічого.
Після взаємних побажань на добраніч Карл Осипович сів у свою біду і поїхав у місто, а Никифор Федорович, благословивши дітей на сон грядущий, пішов до своєї пасіки. А Парасковія Тарасівна, уклавши дітей і помолившись на сон грядущий, засвітила нічник і теж лягла спати.
За звичкою своєю Парасковія Тарасівна 16 серпня вирушила до Києва і, повернувшись звідти, серед усяких іграшок і святинь, як-от: шапочка Івана Многострадального, каблучки Варвари Великомучениці й безліч кипарисових образків різного розміру, оздоблених блискучою фольгою, — вона показала дітям і ще одну річ, досі їм не привезену. Та й вигляд у неї був не надто іграшковий — дві дощечки, обтягнуті шкірою. Як же вони здивувалися, коли вона розгорнула ці дощечки, і там на зеленкуватих товстих аркушах вони побачили каракулі червоним і чорним чорнилом! Радості й подиву не було меж. Невинні створіння! Ви ще не знаєте, яке зло криється в тій кольоровій писанині! Це джерело ваших сліз, найлютіший ворог вашої дитячої й солодкої свободи — словом, це *буквар*.
У передчутті 1 жовтня Парасковія Тарасівна сама потихеньку почала вчити дітей розуміти таємничі значки і за кожну вивчену літеру платила їм солодким київським бубличком. І, на її превеликий подив, за кілька днів діти вже читали всю абетку напам’ять. Правда, що й наволочка з бубличками майже спорожніла, що й змусило Парасковію Тарасівну тимчасово припинити навчання. — Та й до того ж, — думала вона, — уже й Покрова недалечко, тож нехай мої голуб’ята хоч це мале времечко ще погуляють на волі.
Світлий обрій юної свободи моїх героїв почав хмаритися. Гроза стрімко насувалася і, нарешті, якраз на Покрова, о дев’ятій ранку, прогриміла блискавкою — прибуттям Карла Осиповича в своїй біді, а за ним — о жах! — появою чогось довгого, в замащеному халаті й старенькій, короткій шинелі з фризу (ймовірно, пошитій "на виріст"). Це був ніхто інший, як сам світоч, або простіше, учитель, виритий Карлом Осиповичем із напівтемних семінарських аудиторій.
Степан Мартинович Левицький — особа, дотична до цього оповідання, тож не завадить сказати кілька слів і про його персону.
Він був одним із численних синів найбіднішого з усіх дияконів — отця диякона Мартина Левицького, не пригадаю достеменно, чи з Глемязова, чи з Ірклієва, тільки пам’ятаю, що з Золотоніського повіту.
Дивні й незбагненні розпорядження людської долі! Наприклад, яке дивне: Никифорові Федоровичу, чоловікові заможному, за всі його молитви не дати жодної дитини, а вбогому-біднякові дияконові насипати їх у тісну хату повно. І ніби на сміх: одне гірше за друге, дурніше й потворніше. Наприклад, як і нинішній наставник, що постав перед очима Никифора Федоровича: довга, худа постать, незграбні, кістляві руки, лице кольору буряка, з величезним носом, загостреним підборіддям і немалими висячими вухами, а до всього — розпухла нижня губа, так що й обриси рота невиразні; очі — як і визначити, що це очі? — запливлі, ніби від сну. Внутрішні якості Степана Мартиновича повністю відповідали зовнішності. Так, наприклад, якось спитав його професор на іспиті: — Ну, Степо, скажи хоч що пам’ятаєш — і тим задовольнюсь. — Степа подумав довгенько й відповів: — Я пам’ятаю, як була пожежа за Трубежем, а ще потім в Андрушах. — Ну, добре, Степо, з тебе й того досить.
Дивні й незрозумілі розпорядження людської долі! Наприклад, яке дике розпорядження: Никифору Федоровичу, заможному чоловікові, не послати за всі його молитви жодного, як кажуть, нащадка, а бідному-біднісінькому дияконові — навалити ними й без того тісну хатину. І як на сміх — одне гірше за друге, дурніше й потворніше. Візьмімо хоч би й теперішнього вчителя, що стоїть перед очима Никифора Федоровича: безобразно довга й кістлява постать із такими ж незграбними руками, лице кольору недоброї горілки, з велетенським носом, що стирчав уперед, гострим підборіддям, великими висячими вухами, ще й розпухлою нижньою губою, так що й обриси рота не розгледіти; а очі — теж годі впізнати, бо повністю заплили від вічного недосипу. Внутрішні якості Степана Мартиновича цілком відповідали його зовнішності. От, наприклад, якось спитав його професор на іспиті: — Ну, Степо, скажи, що пам’ятаєш; і тим задоволюсь. Степа подумав добре і каже: — Я пам’ятаю, як була пожежа за Трубежем, а ще потім — в Андрушах. — Ну добре, Степо, з тебе й того досить.
Він ніколи не просився додому на свята, бо добре знав, що свята обходять їхню напівзруйновану хатину, і проводив святкові дні в тих самих холодних брудних класах, де переживав і велику Чотиридесятницю. Якось залишилось кілька товаришів на свято в семінарії і, як чемні діти, надіслали батькам вітальні листи, прохаючи в кінці прикрашених фраз про «хоч трохи чого-небудь» до свята. І Степа, за прикладом братії, надумав написати батькам таке послання:
По титулі.
«Дорогі мої батьки!
Відпускаючи цього листа з північного міста, богом спасенного Переяслава, я залишаюся вашим сином» — і, подумавши, додав: — «Вітаю вас із наступаючими святами й бажаю, щоб ви ради Різдва Христового надіслали мені хоч вузлик пшона та шмат сала, а з лакомств — хоч шкапові чоботи і...»
Тут він знову замислився, а лукавий його товариш Лука Нестеровський підкрався, вихопив недописаного листа, показав усій братії — і почалося глузування. Відтоді його й кликали не інакше як «пожежа в шкапових чоботях». А він хоч би що — мовчки все зносив.
Поки Карл Осипович рекомендував свого protégé Никифору Федоровичу, наймичка Марина пильно дивилась на нового гостя, а розгледівши його добре, тихенько штовхнула Парасковію Тарасівну й шепнула, показуючи очима на Степана Мартиновича:
— Чи воно живе?
— Живе, — відповіла Парасковія Тарасівна і вийшла з кімнати, а за нею й Марина.
— Ви моє прохання перебільшили, Карле Осиповичу. Я ж просив вас порекомендувати для дітей учителя — тільки не надто крикливого, а ви привезли якогось діда.
— Нічого кращого бути не може для навчання абетки маленьких дітей, Никифоре Федоровичу, — сказав Карл Осипович. — Тут потрібен лише мовний автомат, і більш нічого. А де ви знайдете, скажіть ласка, кращий зразок за цього? Це просто золото для ваших малят.
— Хай буде по-вашому. Отже, сьогодні лише домовимось, а з завтрашнього дня почнемо з богом.
— А чому ж не сьогодні? — спитав Карл Осипович.
— Бо, — без образ, — тільки могила виправить горбатого. Ви, як народилися німцем, так і в землю підете німцем.
— А ви, мабуть, у землю підете турком чи французом?
— Це вже інше. Я, дякувати богу, живу вдома, а ви, Карле Осиповичу, на чужині. Отже, не слід забувати, що сьогодні у нас велике свято, а в нашому приході ще й храмове.
— То ви, значить, їдете молитися богу? Добра справа, а я привезу його вам завтра зранку. Щодо умов — ми з ним домовились: карбованець на місяць і два гарнці пшона, а по завершенню абетки — хоч який халат та пара чобіт. Згідні?
— Із задоволенням. — І вони розпрощались.
Наступного дня, тобто 2 жовтня, Степа сам прийшов на хутір, прочитав звичну молитву і взявся до справи. І відтоді щодня, попри будь-яку погоду — дощ чи сніг — він ходив на хутір і з хутора, вранці й увечері, не прискорюючи і не уповільнюючи кроку, як заведений механізм. Навчання грамоти, завдяки кмітливості дітей, йшло швидко. І Никифор Федорович на власні очі переконався в слушності зауважень Карла Осиповича й не раз дякував йому за «машину». І що дивно: діти, що були такі жваві, що й Парасковія Тарасівна не могла їх угамувати, ставали такими ж тихими й нерухомими, як сам учитель, щойно він з’являвся у дворі. І протягом уроку сиділи, мов зачаровані, навіть не зважуючись зігнати муху з носа. А тим часом сам учитель під час заняття жодного зайвого слова не промовляв — і саме це, здається, й було причиною їхнього зачарування.
До 1 грудня, тобто за два місяці, буквар був опанований до останньої літери, навіть до «іжє хощет спасітіся». Прослухавши останній урок своїх учнів, Степа урочисто підвівся, взяв дітей за руки, підвів до Никифора Федоровича і сказав:
— Буквар закінчено; хочете — екзаменуйте.
— Без жодного екзамену вірю. Та що ж ми далі робитимемо, добрий наш Степане Мартиновичу? Чи не взялися б ви до свята показати їм громадянську грамоту?
— Можу показати; навіть хоч сьогодні почати, аби тільки азбука була.
— Ні, сьогодні й завтра нехай ще погуляють, а почнемо післязавтра.
— Гаразд, — сказав Степа, узяв картуза і потеліпав до міста. На обличчі в нього виднілось щось подібне до самозадоволення. Прийшовши в місто, він з’явився до аптеки, побачив Карла Осиповича і з притиском мовив:
— Завершив!
Карл Осипович дружньо потис його кістляву руку, подякував за службу і запросив обідати, забувши, що Степан Мартинович ніколи з кимось разом не обідав. Навіть у спільній їдальні брав галушки в миску й відходив у куток. Попрощавшись із Карлом Осиповичем, він вийшов на площу, тримаючи в руці отримані за працю два карбованці (халат, чоботи й інше вже одержав раніше). Ходячи по базару, він зупинявся, оглядався довкола і знову йшов далі.